Читать книгу Загадки історії - Группа авторов - Страница 14

Аттила

Страшна навала гунів з усіх боків виглядає як екстремальний приклад «переселення народу». Етнографічні замальовки латинських і грецьких письменників відверто тяжіють до зоології. За словами одного з них, гунів «можна вважати за двоногих звірів», це «грубо обтесані у вигляді людських фігур опецьки». Якщо це і був «рід людей, то тільки в тому розумінні, що гуни виявляли подобу людської мови». Їхні чорні обличчя – «потворні грудки з дірками замість очей». Звідки вони з’явилися? Учені письменники античності відповідали собі так: «Гуни довго жили в неприступних горах». Або ж – «жили по той бік Меотійських боліт (тобто Азовського моря) біля Льодовитого океану».

Вражаюча картина фантастичних прибульців втрачає обриси і стає переконливою в міру нашого знайомства з іншими свідченнями. Особливо цікавою є розповідь грецького автора Пріска. У 448 році він брав участь у посольстві імператора Феодосія II до всесильного і грізного правителя гунів – Аттили. З одним гуном Пріск розговорився. Гун виявився колишнім грецьким купцем. Гарною грецькою мовою вони вели бесіду про достоїнства і недоліки Римської імперії. У стані гунів, повідомляє Пріск, перебував римський аристократ Орест, майбутній батько останнього римського імператора Ромула Августула. Вийти заміж за Аттилу хотіла красуня Гонорія, дочка імператора Констанція, сестра правлячого імператора Валентиніана. З династичних міркувань брат прирік її на вічне дівоцтво. Змучена такою несправедливістю, Гонорія передала Аттилі перстень на знак їхніх заручин і прохання завоювати Італію і позбавити її від тиранії брата.

Аттила на чолі своїх орд

ГУНИ (від грецьк. Hunnoi, лат. Chunni, Hunni) – кочовий народ, що сформувався в II—IV століттях у Приураллі з місцевих угрів і сарматів і кочових тюркомовних хунну, які прибули сюди в II столітті з Центральної Азії. У 70-х роках IV століття гуни рушили на захід, що і стало імпульсом до Великого переселення народів. Підкоривши аланів Північного Кавказу, вони перейшли Дон і розгромили готів у Північному Причорномор’ї. Підкорені племена вони обкладали даниною і примушували брати участь у військових походах. Найбільшої сили гунський союз племен (до нього, крім гунів, уже входили остготи, герули, гепіди, а також деякі інші германські і негерманські племена) досяг при Аттилі (він правив у 646—453 роках). У 451 році гуни вдерлися в Галлію, але на Каталаунських полях були розбиті римлянами, вестготами і франками. Після смерті Аттили чварами серед гунів скористалися скорені ними гепіди, які очолили повстання германських племен проти гунського ярма. У 455 році в битві на річці Недао в Паннонії гуни були розбиті й пішли до Причорномор’я: могутній союз розпався. У своїй спробі прорватися на Балканський півострів гуни в 469 році зазнали поразки. Поступово гуни зникли як народ, хоч їхню назву ще довго вживали як загальну для всіх кочових племен Причорномор’я.

Пріск розповідає, як за столом Аттили «змішують латинську, готську і гунську мови». Він наводить одне слово «гунською»: у них замість вина п’ють те, що вони самі називають «мед». Усього латинські й грецькі автори записали два «гунських» слова, і обидва вони – безумовно слов’янські. Зате ім’я Аттили походить з готської мови. Воно буквально значить «тато» чи «таточко». Щоправда, історики не впевнені, що «Аттила» – це ім’я, а не титул правителя гунів, прийнятий за ім’я помилково. Германський героїчний епос середніх віків явно не вважає Аттилу чужим героєм. У «Пісні про Нібелунгів» Аттила виступає під іменем борця з бургундами Етцеля. Скандинавська «Едда» пам’ятає про нього як про Атлі. Про походження гунів оповідає готський переказ, записаний через сто років після падіння гунської держави. Відповідно до цієї легенди, готи прогнали кількох своїх чаклунок. Від їхнього шлюбу з нечистими духами, що їх чаклунки зустріли в пустелі, і пішли гуни.

Велика Китайська стіна

Щодо їхнього походження ми знаємо більше завдяки китайцям. «Гуни» – те саме, що «хунну», чи «сюнну», що   кочували в степах Забайкалля і Монголії за сім століть до Аттили. Для захисту від «хунну» і почалося будівництво Ваньлічанчен – фортифікаційної споруди на північному кордоні Китаю, яку європейці називають Великою китайською стіною. До II століття від колишньої могутності «хунну» не залишилося і сліду. Розгромлені новими кочовими народами, «хунну» вирушили на Захід, ведучи за собою чимало тюркомовних племен Центральної Азії, іраномовних кочовиків Середньої Азії, племена півдня Західного Сибіру і Приуралля. Їхня втеча перетворилася на навалу, що втягувала в загальний рух кочових орд незліченні народи.

Ядро воїнів, що прийшли з Азії, легко вбирало інших. Ці інші не повністю втрачали власне етнічне обличчя. Гунська імперія швидко розпалася після смерті вождя і перших поразок, яких вона зазнала. Навіть назва «гуни» зникла. Гуни знову стали готами, скирами, ругіями, гепідами, сарматами. Грецький епітет, яким нагороджує гунів Пріск, означає «випадкова юрба», «набрід».