Читать книгу Загадки історії - Группа авторов - Страница 4

Через війни, пожежі та з багатьох інших причин давніх літописів дійшло до нас небагато. Наприклад, від XI до кінця XV стодіття жоден літописний звід не зберігся у справжньому вигляді. Вони відомі тільки в уривках у складі пізніше написаних зводів. Тим більше не вціліли до наших днів чернетки цих літописів, що звичайно знищувалися після переписування тексту набіло.

Писці книжок

У XVI столітті на бажання Івана Грозного була створена всесвітня історія «від створення світу» і майже до середини його царювання – велика, багатотомна праця, написана чудовим чітким почерком – напівуставом і виконана «в особах», тобто прикрашена кольоровими мініатюрами – малюнками найкращих художників того часу. Цих мініатюр було зроблено близько шістнадцяти тисяч. Звід писали на спеціально закупленому у Франції прекрасному королівському папері. На створення цієї монументальної праці було витрачено чимало зусиль і засобів. Зрозуміло, звід повинен був насамперед прославити царювання самого Івана Грозного. Однак саме з присвяченим йому останнім томом і сталися різні дива. Останній том Лицьового зводу називають Синодальним списком. Його так охрестили у зв’язку з тим, що колись він належав бібліотеці Синоду. У цьому томі викладені події тридцяти двох років – з 1535 по 1567 рік, тобто з того дня, коли Іванові Грозному виповнилося п’ять років, і до розпалу опричнини. На аркушах цього тому, який був начисто переписаний і, виходячи з того, що малюнки були розфарбовані, вже закінчений, чиясь невідома нам рука зробила численні виправлення, приписки. Довелося переписувати його заново. Так народився другий варіант цього літопису, що його у XVIII столітті знайшов історик князь Щербатов серед різного мотлоху в патріаршій бібліотеці й назвав його Царственою книгою. Усі виправлення невідомого автора були внесені до тексту Царственої книги. Коли Царствена книга була вже готова, та сама владна рука густо помережила її аркуші новими зауваженнями, додатками і виправленнями. Цього разу вона зробила в десять разів більше приписок і виправлень, а головне – перекреслила багато чого з написаного раніше нею самою. Колишні свої вставки вона замінила іншими, здебільшого з ними несумісними, які подеколи навіть спростовують їх…

Здавалося б, треба взяти й порівняти почерк приписок з почерками державних діячів, що жили в тому столітті, й автора відразу буде знайдено. Але справа ускладнюється тим, що до нас не дійшли, за незначним винятком, автографи тодішніх державних діячів.

Мініатюра з Царственої книги. Приписка на полях: «То не надобно, чтоб государь сам носил»

Навіть славетні послання Івана Грозного до князя Курбського у Кирило-Білозерський монастир, листи до «вульгарної дівиці» Єлизавети, королеви англійської, і багато чого іншого дійшло до нас лише в списках, що були зроблені значно пізніше, у XVII столітті, тобто десь через сто років після написання оригіналів. Що ж до офіційних документів того часу, то всі вони переписані рукою переписувачів. Крім того, у той час не було звичаю зберігати чернетки. Тому ми й не знаємо справжньої історії багатьох пам’яток давньої писемності. Останній же том Лицьового літописного зводу є щасливим винятком, бо виправлення вносили у вже готову книгу. Це єдиний відомий науці випадок, коли можна простежити чорнову історію давньої пам’ятки. Що ж до підпису Івана Грозного, то шукати його безнадійно. Коли дяк того чи іншого приказу приносив царю начисто переписану грамоту, цар прикладав до неї замість підпису свою особисту печатку. Вона була вправлена в перстень, який він носив на вказівному пальці правої руки. Іноді він прикладав іншу, так звану Велику Государеву печатку із зображенням орла.

Слід сказати, що дописування як історичне джерело становить величезний інтерес для дослідника. Ціла низка найважливіших політичних подій XVI століття і багато інших цінних деталей, що характеризують ту далеку епоху, відомі нам тільки з одного джерела – з дописувань невідомого редактора Лицьового зводу. Ні в основному тексті зводу, ні в інших літописах цих відомостей немає.

Велика Государева печатка Івана Грозного

Так сталося, що важливі записи залишалися майже двісті років поза увагою істориків. Можна було б звинуватити в цьому князя Щербатова: наспіх давши лад розрізненим аркушам знайденої ним Царственої книги, він подарував її Катерині II, «яко гідну цікавості», і дістав дозвіл на її видання. Але він зробив це досить неохайно. Дописування невідомого редактора він включив в основний текст без будь-яких застережень і приміток і, таким чином, ніби накрив їх шапкою-невидимкою. Вивчаючи Царствену книгу за його виданням (оригінал не кожному був доступний), читач не помічав у ній ніяких дописувань. Вони побачили світ лише через багато років, у першому науковому виданні російських літописів. Але, правду сказати, перекладати всю відповідальність на князя Щербатова не можна. Історики вже давно використовували відомості, що містилися в дописуваннях. Їх можна знайти в будь-якому підручнику, в будь-якій популярній книжці про Івана Грозного, не кажучи вже про присвячені йому повісті й романи, наприклад, історію про боярський заколот 1553 року в дні небезпечної хвороби Грозного… Усе це так романтично виглядає: цар помирає, бояри зчинили бунт у нього на очах, хворий благає царицю тікати з маленьким царевичем за кордон, заколотники висувають іншого царя… І раптом, на превеликий жах бояр, той, хто вмирає, видужує…

А чи було так насправді? Дивно, але про ці такі важливі події мовчать усі літописи. Розповідь про заколот 1553 року міститься тільки в дописуванні, зробленому невідомим автором за другого редагування. Колись він задовольнявся короткою розповіддю про хворобу Івана Грозного в основному тексті Лицьового зводу… Більше того, в перших дописуваннях їхній автор подає відомості, які аж ніяк не сумісні з пізніше зробленою вставкою про заколот.

Річ у тім, що Лицьовий звід тривалий час вважали надбанням XVII століття, створеним через сто років після подій, що були описані в його останньому томі. Звідси випливало, що автор дописувань був не сучасником цих подій, а вже істориком. При першому редагуванні він міг користуватися одними матеріалами, а потім йому трапилися нові, більш докладні відомості, заради яких він і почав удруге виправляти основний текст. Міркуючи так, історики в подальшому спокійно вибирали з дописувань більш пізні, позаяк вони були багатші на всілякі подробиці. Але академік М. П. Лихачов, вивчаючи водяні знаки на стародавньому папері, довів, що Лицьовий звід створювався не в середині XVII століття, а на сто років раніше, і звідси випливало, що автор дописувань – сучасник описуваних ним подій. Здавалося б, слід було переглянути ставлення до цього історичного джерела. Та коли сучасник події викладає подію двічі й щоразу по-іншому, значить – в одному випадку він напевно пише неправду!

Водяні знаки, за якими академік М. П. Ліхачов визначив час створення Царственої книги

Рукопис Синодального списку дійшов до наших днів з великими вадами. У ньому бракувало початку і багатьох аркушів. Унаслідок цього в літописних відомостях утворилися пропуски. В одному місці було пропущено ціле десятиріччя, в іншому – три роки.

Але ці пропуски заповнювалися за іншими текстами, головним чином за збереженим другим варіантом цього списку – Царственою книгою.

Уважно досліджуючи Синодальний список – той самий, на якому були зроблені перші дописування, – і порівнюючи його з Никонівським літописом, дослідники дійшли висновку, що цей список особливо ретельно обробляли ще до подання на перегляд доскіпливому редакторові. У багатьох місцях він відрізнявся від інших списків більш точним і чітким викладом подій. Впадало в око, що тільки тут, так само як і в Царственій книзі, яка повторювала цей текст, князя Володимира Старицького, двоюрідного брата Івана Грозного, якого він запідозрив у намірі захопити владу, ніде не називали «государевим братом». Там же, де переписувач за звичкою використовував цей вираз, який часто зустрічався в інших літописах, ці два слова були старанно вимарані. Створювалося враження, що Синодальному списку була призначена якась особлива роль. Закінчувався він описом подій серпня 1567 року.

Отже, міркували звичайно дослідники, редактор мав переглянути список і внести в нього свої виправлення після цієї дати. Такий, на перший погляд, очевидний висновок і зробили всі історики, що вивчали Лицьовий звід. Після того як академік М. П. Лихачов установив, що він створений не в XVII столітті, а в XVI, всі вирішили, що дописування в Синодальному списку і в Царственій книзі були зроблені майже одночасно, наприкінці 60-х – на початку 70-х років XVI століття. Якщо перші й другі дописування робили майже одночасно, то чим пояснити такі несумісні суперечності першого і другого варіантів? І ще одне важливе зауваження: густо виправлений останній том Лицьового зводу був заново переписаний. Одних тільки мініатюр довелося перемалювати понад тисячу. Таку копітку і трудомістку роботу теж не можна було зробити в короткий термін. Між першим і другим редагуванням мав минути якийсь – можливо, досить значний – час.

Водяний знак – будь-яка прозора лінія, фігура, літера, яка утворилася на папері внаслідок дотикання паперової маси до дротиків на дні форми для виготовлення паперу.

На французькому папері XV—XVI століть були водяні знаки у вигляді дельфінів, собак, глечиків, гербів володарів мануфактур.

Продовжуючи вивчати Синодальний список, дослідник помітив, що дописування на його берегах розподілені нерівномірно. Останнє було зроблено в тому місці, де йшлося про події 1557 року. У викладі історії подальших десяти років чомусь не було зроблено жодного виправлення.

А саме це десятиріччя було насичено важливими подіями. Воно починалося смертю коханої дружини Івана Грозного цариці Настасії, очевидно, отруєної його ворогами. Уперше став перед судом двоюрідний брат царя князь Володимир Старицький, якого запідозрили у зраді. Помер царський наставник митрополит Макарій, укладач першої частини Літописного зводу. Зрадив Грозного, втік до Литви його улюбленець князь Курбський. Розгніваний боярськими зрадами й інтригами цар переїхав із Кремля до Олександрової слободи і «вчинив опричнину», заснував «особьій двор государев» – свою особливу державу в державі.

Івану Грозному доносять про зраду князя Курбського

Можливо, дописування в Синодальному списку припинили через те, що їхній автор у це бурхливе десятиліття сам зазнав утисків або ж завбачливо відійшов від справ. Зрештою він міг занедужати чи навіть померти. Та всі ці припущення теж довелося відкинути. Адже було відомо, що редактор Синодального списку вносив потім свої виправлення і в другий його варіант – Царствену книгу.

Тоді досліднику спало на думку рішення, яке, попри свою простоту, відразу відповіло на всі питання і відкрило дорогу важливим висновкам. Синодальний список був представлений вимогливому редакторові не весь. Спочатку він одержав тільки його першу частину, на якій і були зроблені перші приписки. Після цього в редагуванні відбулася тривала перерва. Саме тоді, коли переписували текст і перемальовували до нього мініатюри, і сталися бурхливі події, що спричинили перегляд написаного і необхідність нових вставок.

Таке припущення підтверджував і зовнішній вигляд рукопису. Вся перша половина Синодального списку до повідомлення про смерть дружини Івана Грозного рясніла яскравими заголовками, виведеними кіновар’ю. Їх було понад триста. В іншій же частині, що описує 1560—1567 роки, їх тільки чотири. Помітна була велика різниця в манері оформлення цієї частини Лицьового зводу порівняно з попередньою. Її можна було пояснити смертю його укладача митрополита Макарія. Однак був факт: частини рукопису за 1535—1560 і за 1560—1567 роки писані по-різному, а отже, у різний час.

Але де ж писали цю першу частину до відправлення редакторові, а потім і другу частину літопису? Це теж установили. Був знайдений такий запис: «Ящик 224. А в нем списки, что писати в летописец, лета новьіе. Прибраньї от лета 7068 (1560) и до 76 (1568)».

Цей запис явно означав, що друга частина Синодального списку за роки 1560—1568 була окремо «прибрана» (зберігалася) в архіві. Було встановлено, що ті самі події, які згадуються як у тексті Синодального списку, так і на сторінках Царственої книги, автор дописувань висвітлював по-різному. Так, наприклад, до розповіді про ворожнечу між князями Шуйським і Вольським, що була внесена до літопису під 1539 роком, на полях Синодального списку приписано, що в цій зваді постраждав боярин Михайло Васильович Тучков, якого Шуйські вислали з Москви в його село. У Царственій же книзі ця розповідь була викладена вже інакше. Тепер з жертви боярської усобиці Тучков обернувся в її призвідника. Але що цікаво, Михайло Васильович Тучков був дідом зрадника князя Курбського. Ця, здавалося б, маленька деталь проливала світло на багато що.

Дописування в Синодальному списку, де Тучкова співчутливо зображено жертвою, могло бути зроблено тільки до зради Курбського і до опали, що вразила всіх його родичів. Друге – після неї. Курбський же втік до Литви 1564 року. Отже, Синодальний список редагували до цього року, а Царствену книгу – пізніше.

Невдовзі після своєї втечі Курбський написав Іванові Грозному образливого листа, на який цар відповів довгою одповіддю, відомою за назвою «Царево государево послание во все его Российское царство об измене клятвопреступников его – князя Андрея Курбского с товаришами». У цьому листі він називав Тучкова зрадником і порівнював його зі змією: «а понеже еси порождение исчадия ехиднова – по сему тако и яд отршгаеши». Листа, у справжності якого ніколи не сумнівалися історики, хоча він зберігся тільки в списках, було датовано 5 липня 1564 року. Припущення дослідника підтверджувалося: перше дописування, в якому Тучкова розглядали як жертву боярської змови, було зроблено до 1564 року.

У цьому ж посланні до Курбського не менш різко висловився Іван Грозний і про колишнього близького свого радника Олексія Адашева. Його він обізвав «собакою», звинувачуючи Адашева в дружбі зі зрадником Курбським.