Читать книгу Етикет. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 3

Коли вчені починають реконструювати життя народів, що жили багато століть тому, перед ними постає дуже непроста задача. Дані археологічних розкопок можуть повідомити про матеріальну культуру – як люди вдягалися, прикрашали будинки, готували їжу, яка в них була зброя. Відновити ж звичаї та обряди набагато важче. Добре, коли дещо збереглося до наших днів або було зображене на кераміці чи мозаїці. Але таке буває доволі рідко. Тому про етикет давніх царств нам відомо не дуже багато. Втім, якщо подивитися, якими моральними принципами керувалися давні народи, що вони вважали достойним, а що – ні, ми певною мірою зможемо уявити собі і правила поводження.

Перші відомості про етикет зустрічаються в літературних текстах давнього Шумеру. Шумери вважали, що високі моральні якості були даровані людині богами. І людина мала чітко дотримуватися цих божественних настанов, інакше життя в неї було б нещасливим. Моральним якостям відповідали і певні правила поводження: шанобливе звертання до старших, повага до жерців та правителів, гостинність.

За віруваннями шумерів, у перший день нового року богиня істини, правосуддя та милосердя судила людей за їхні вчинки. Зберігся текст, який попереджав, чого треба було уникати, щоб суд богині не накликав її гніву. Гнів її викликають:

• Той, хто йде шляхом пороку, тяжіє до сваволі…

• Той, хто не виконує встановлені правила, порушує договори…

• Той, хто дивиться прихильно на місце погибелі…

• Той, хто підмінює важку гирю легкою гирею…

• Той, хто підмінює велику міру малою мірою…

• Той, хто, з’ївши щось (що йому не належало), не каже

«Я з’їв це».

Мешканці Давнього Єгипту дотримувались майже тих самих принципів, що й шумери: повага до старших і тих, хто посідає більш високе становище у суспільстві, ввічливість, вірність божественним заповітам. Знаменитий історик Геродот так описував їхній спосіб життя: «Єгиптяни – найбогобоязливіші люди з усіх, і звичаї в них ось які. П’ють вони з бронзових кубків і миють їх при цьому саме всі а не тільки деякі.

Вони носять лляний одяг, завжди свіжовипраний; про це вони дуже дбають.... Кожні три дні жерці збривають волосся на своєму тілі, щоб при богослужінні в них не виявилося вошей чи інших паразитів. Одяг жерці носять тільки лляний, а взуття – з папірусного лика. Іншого взуття й одягу їм носити не дозволено. Двічі вдень і двічі вночі вони роблять обмивання в холодній воді і, одне слово, дотримуються ще безлічі інших обрядів». Для того щоб допомогти знатним єгиптянам навчитися етикету, близько 2350 р. до н. е. була написана книга «Інструкції з поводження». На жаль, окрім назви, до нашого часу не збереглося нічого. Але це був, мабуть, найдавніший з підручників, присвячених етикету.

За віруваннями єгиптян, долею людей розпоряджаються боги. У кінці життя людину чекає перехід у загробне царство, але попередньо вона має постати перед Страшним судом, де боги тримають у руках свій сувій із записом добрих і лихих справ людини, котрій надається право на самозахист. Одна з таких передсмертних виправдальних промов збереглась. У ній єгиптянин заявляє, що він не ображав удов і си-22 ріт, не крав, не свідчив неправдиво, не зводив наклепів, не підпилював гирі на базарі, не ставив загат на шляху потоку, не опускав перо в чорнильницю з метою зробити зло ближньому. Він чистий, чистий, чистий.

У Давньому Єгипті був розвинений і дипломатичний етикет. Археологічні дослідження допомогли з’ясувати, що перший письмовий договір між двома державами був укладений єгипетським фараоном Рамзесом II та королем хетів Хаттушилем III в 1278 році до н. е. Щоб завірити документ, король хетів зобразив на срібній плитці з умовами договору себе (поруч з богом вітрів) і королеву (поруч з богинею сонця). Цікаво, що Рамзес II дав наказ виготовити два однакових тексти договору на однакових плитках. З того часу до правил міжнародного етикету увійшло правило готувати два абсолютно однакових примірники документів, а потім обмінюватися ними.

До наших часів дійшов дуже цікавий документ – «Наставляння Дуау, сина Ахтої, своєму сину Піопі». У ньому є такі рядки: «Посланець, вирушаючи до чужої країни, пише заповіт на користь дітей через побоювання левів та азіатів… Коли він їде, цеглина в нього за поясом». Цеглина, про яку йдеться, насправді є глиняною табличкою, яка підтверджує повноваження посла.

У Давній Індії життя було суворо регламентоване. Суспільство поділялося на касти (варни), яких було чотири: брахмани (жерці), кшатрії (воїни), вайшиї (землероби та ремісники) та шудри (слуги). Кожна з каст мала свій колір: брахмани – білий, кшатрії – червоний, вайшиї – жовтий, а шудри – чорний. Представники касти брахманів виконували численні обряди, які повинні були забезпечити процвітання країни, вони також були вченими, знавцями священних текстів.

Діти брахманів починали вчитися з раннього дитинства, бо деякі з текстів передавалися тільки з вуст в уста, треба було вивчити їх напам’ять. Брахмани вважалися представниками всіх людей перед ликом богів, тому їхня поведінка мала бути зразковою. Кшатрії вели зовсім інше життя. З дитинства вони навчалися володіти зброєю, їздити на колісниці й верхи. В юнаків виховували рішучість та енергійність, вміння прийняти рішення. Не випадково саме з касти кшатріїв виходили видатні правителі. Вайшиї були людьми мирними. До цієї касти належали землероби й ремісники. їхнім обов’язком було обробляти землю, працювати в майстернях, вести торгівлю. Але не слід думати, що це були прості люди: серед вайшиїв було чимало багатих людей. Ці три варни (касти)називали «народженими двічі», бо вони проходили складний обряд посвячення в арії, який давні індійці і вважали «другим народженням».

Арії – народ, який колись прийшов до Індії і підкорив собі місцеві племена. Вважалося, що арії принесли в Індію науку, релігію та закон.

Під час обряду хлопцеві надягали священний шнурок, після чого він ставав повноправним членом своєї касти.

Шудри повинні були служити представникам вищих каст. Вони, за уявленнями індійців, походили від народів, які колись зазнали поразки від аріїв. Шудри виконували більшість брудної роботи, але все ж таки вважалися окремою кастою. Частина населення Індії не належала до жодної з каст. Таких людей називали чандалами – «недоторканними». Представники цієї групи людей виконували найбрудніші роботи: вони мали справу з нечистотами й трупами. Всі чотири варни ставилися до чандал презирливо. До цих людей заборонялось доторкуватися (звідси й назва), чути їхній голос і навіть бачити, щоб не осквернитися.

У кожній касті були заведені свої правила поведінки.

Брахмани, які майже все життя служили богам, багато перейняли від ритуалів служіння. Звичайне для Індії вітання, коли руки складаються перед грудьми долоня до долоні, в інших країнах використовується при молитві. А ритуали, під час яких гостя прикрашають гірляндами з живих квітів, мають багато спільного із жертвопринесенням. Кшатрії деякі свої звичаї взяли від військового етикету (насамперед усі ритуали, пов’язані з використанням зброї). Для вайшиїв велике значення мало все, що стосувалося родючості землі, скоту. Отже, при зустрічі заведено було бажати родючості поля, а на святах велику роль відігравали дари природи.

Перехід з однієї касти до іншої був майже неможливий: брахманом могла стати лише людина, яка народилася в сім’ї брахманів. Це було пов’язано з релігійними віруваннями давніх індійців. В Упанішадах була сформульована доктрина карми, яка потім перейшла до джайнізму та буддизму. В У панішадах говориться, що все у світі визначається моральним законом. Людина, яка поводила себе аморально, була скупою, часто гнівалася, не поважала старших за віком, народжується потім твариною або рослиною. Таким чином вона спокутує свої погані вчинки. Тільки праведною поведінкою можна повернутися до людського образу.

Буддисти вважають, що за погані вчинки можна народитися не тільки у вигляді тварини, але й у формі голодних духів. Вони ретельно розписують, за які саме вчинки в якому пеклі може народитися людина. Деякі з них холодні, деякі – гарячі, але в усіх них панує страждання, і минає дуже багато часу (кілька тисяч років), доки душа зможе вирватися звідти.

Ще одним відомим царством був Вавилон. Розквіт Вавилону припадає на час правління шостого царя першої вавилонської династії – Хаммурапі (1792—1750 р. до н. е.), що був видатним державним діячем, умілим дипломатом, хорошим стратегом, законодавцем і організатором. Хаммурапі видав збірник законів, які контролюють майже всі сфери життя суспільства.

Закони Хаммурапі зберегли багато найдавніших рис, головна з яких – суворість покарань, що припускала страту не тільки за вбивство, але й за крадіжку, наклеп, зраду військовому обов’язку чи приховування раба-втікача. Відповідно до законів, злодія, який зробив пролом у стіні, належало вбити і закопати перед цим проломом; злочинця, якого схопили при спробі крадіжки на пожежі, слід було кинути у вогонь.

У ряді випадків закони зберігають давню традицію Божого суду: оббріхувана перед чоловіком дружина повинна була кинутися в річку – її порятунок був доказом її невинності. Саме у такий спосіб належало очиститися людині, на яку було зведене обвинувачення в чаклунстві.

У законодавстві Хаммурапі був прийнятий принцип «око за око». Якщо лікар зробив невдалу операцію, яка калічила хворого, йому відрубували кисть руки. Якщо будівельник побудував будинок з надто слабкими стінами або покрівлею і це призвело до смерті його мешканців, його самого вбивали. Закони призначали штраф пастуху, чия череда витоптала засіяне поле, карали хлібороба, якщо він недогледів і вода прорвала греблю, затопивши землі сусіда. Етикет у ті часи був таким же простим і суворим, як і моральні норми. Головним його правилом було: не роби іншим того, що тобі самому не подобається.

Той самий принцип використовували і давні індійці, і давні римляни. «Махабхарата» (давньоіндійський епос V століття до н. е.) формулює його так: «Тих вчинків, що їх людина не бажає для себе, які самій їй неприємні, нехай не робить іншим людям». Катон висловився більш стисло: «Застерігайся того, чого не схвалюєш в інших». Подібні слова наводить і Публій Сір: «Не роби сам того, що тобі не подобається в інших».

Етикет Давнього Китаю був одним з найскладніших у світі. Його засновником вважають Конфуція (550—479 рр. до н. е.). Але цей мислитель, скоріше за все, лише впорядкував ті ритуали, які існували задовго до його народження, – у своїх творах він неодноразово писав про свою любов до давніх часів, коли все було влаштовано найкращим чином. Етикет («чи») був побудований за доволі простим принципом – нижчі повинні служити вищим: молодші – старшим, підлеглі – началь-никам, жінки – чоловікам. Вищі, у свою чергу, повинні були дотримуватися справедливості у ставленні до нижчих. Але на практиці це означало безліч дуже складних ритуалів та церемоній – деякі дослідники нараховували до тридцяти тисяч! Китайський етикет передбачав буквально всі ситуації: як постукати у двері, як увійти в дім, як треба сідати й вставати, тримати чашку з чаєм…

На вивчення всіх цих правил діти зі знатних родин витрачали не один рік. Але зовсім не шкодували про змарнований час: за нешанобливе поводження можна було заплатити життям.

Чиновники й придворні намагалися відповідати образу «шляхетного чоловіка», який повинен був поводитись гідно, не порушуючи численних правил і ритуалів, які збереглися з сивої давнини. Наскільки важливим був ритуал для китайської культури, показує ще один приклад з Конфуція: «Янь Юань спитав про те, що таке людяність. Учитель відповів:

«Бути людяним – значить перемогти себе і звернутися до ритуалу. Якщо один раз переможеш себе і звернешся до ритуалу, усі в Піднебесній визнають, що ти людяний» і ритуали які проводилися в сто-лиці, одночасно повторювалися в усіх інших містах і містечках (роль імператора виконували місцеві чиновники). Це сприяло тому, що весь народ відчував себе єдиним цілим, але обмежувало розвиток особистості.

Конфуцію належить такий вислів: «Якщо особисте поводження тих, хто стоїть нагорі, правильне, справи йдуть, хоча й не віддають наказів. Аякщо особистеповодження тих, хто стоїть нагорі, неправильне, то, хоча й наказують, народ не виявляє покори».

У Давній Греції та Давньому Римі були свої традиції. Греки цінували акуратність (вони вважали її ознакою ввічливості), доречний жарт. Освічена людина повинна була не тільки вміти добре читати, писати та рахувати, але й грати на якомусь музичному інструменті, прекрасно володіти своїм тілом (греки багато уваги приділяли спорту), елегантно, зі смаком вдягатися. Центром суспільного життя була агора – ринкова площа в центрі міста. Там проходили ділові й особисті зустрічі, обговорювалися новини. Жінка відповідно до звичаїв могла виходити з будинку тільки в супроводі рабів. Рабині несли за господаркою парасольку від сонця, раби – складаний стілець.

До наших днів збереглися відомості про знамениті грецькі трапези – урочисті бенкети. На бенкет зазвичай збиралися друзі, які могли привести із собою своїх друзів чи подруг. Але траплялось і так, що на бенкет приходили і ті, кого не запрошували ані хазяїн, ані гості. Таких людей називали паразитами і ставилися до них з презирством.

Завжди працюй. Завжди люби. Люби дружину і дітей більше за себе. Не чекай від людей подяки і не засмучуйся, якщо тобі не віддячують. Наставляння замість ненависті, посмішка замість презирства. З кропиви витягай нитки, з полину – ліки. Нагинайся тільки для того, щоб підняти полеглих. Май завжди більше розуму, ніж самолюбства. Запитуй себе щовечора: що ти зробив гарного. Май завжди у своїй бібліотеці нову книгу, у льосі – повну пляшку, в саду – свіжу квітку.

Епікур

Столи накривали на чоловічій половині дому. Перед входом усі знімали взуття, потім раби омивали гостям ноги і пропонували прийняти ванну. Навколо столу розміщалися напівлежачи, на спеціальних ложах. Хазяїн будинку сідав у центрі, найбільш почесним вважалося місце праворуч від нього. їжу зазвичай брали просто руками, витираючи пальці м’якушкою хліба. Спочатку до столу подавали закуски, потім – декілька змін м’яса та риби, які приправляли соусами.

Чи знаєте ви, що слово «дипломат» грецького походження? Давньогрецьким послам видавалися спеціальні інструкції написані на спеціальних картках або табличках, що складалися навпіл, – дипломи. Звідси і пішла назва.

А після того, як усі наїлися й омили руки в спеціальних чашах, починався симпозіум – філософська бесіда за вином. Пити нерозбавлене вино вважалося варварством. Його змішували з джерельною водою у пропорції один до трьох. Під час симпозіуму хазяїн та гості розважалися бесідою, іноді виникали справжні філософські диспути.

Римський етикет запозичив від грецького досить багато. Але були й принципові відмінності: етикет Давнього Риму був спрямований на звеличення особи імператора і влади в цілому. Римські імператори влаштовували розкішні бенкети, причому багаті провінціали, які за своїм походженням та соціальним станом не мали права на них приходити, погоджувалися це право купувати (нерідко за дуже великі гроші). Спочатку сенатори мали вільний доступ до імператора, але згодом були введені нові правила. Вони встановлювали спеціальні години прийому, у які можна було обговорювати державні справи, зобов’язували сенаторів доповідати свої питання тільки стоячи.

Десь у IV—V столітті придворні церемонії стають настільки складними, що з’являються фахівці, які одержують заробітну плату за знання тонкостей етикету, – магістри церемоніалу.

Деякі надбання давньогрецького та давньоримського етикету перейшли у більш пізні епохи. Якщо ми поглянемо на традиції королівських європейських дворів, то побачимо, що при них існували майже ті ж самі порядки, що й у Римі.

Скажімо, пурпур саме з римських часів вважається королівським кольором. Золоті корони або діадеми, прикрашені дорогоцінним камінням, які носили королі й королеви, також мають багато спільного з римськими (правда, багато істориків вважає, що корони та золоті обручі були відомі задовго до появи Давнього Риму).

Давньогрецький (еллінський) етикет колись мав статус міжнародного – настільки він був витончений, довершений і водночас – не складний. До речі, саме греки встановили правило: не говорити погано про відсутніх.