Читать книгу Етикет. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 4

Лицарське поводження стало синонімом прекрасних манер. Ще й досі чоловіка, який бездоганно поводиться за будь-яких обставин, називають «лицарем без страху та докору». А про жінок, яких вважають взірцем для наслідування, кажуть «справжня леді». Але якщо запитати, що ж входило до лицарського кодексу честі і яким був середньовічний етикет, мало хто зможе відповісти. Тому треба сказати про цю славетну епоху хоча б декілька слів.

Лицарство як соціальна система виникло приблизно в XI столітті і швидко поширилося по всій Європі. Основу його становили стосунки між васалом та сюзереном. Слово «васал» походить від кельтського vassus – «слуга». Спочатку воно означало людину, яка в обмін на надання землі виконувала певну службу для феодала. Пізніше васалом стали називати феодала, який пішов на службу (здебільшого – військову) до іншого, більш знатного або багатого феодала (сеньйора), якому він вручав себе, стаючи його людиною. Васала та сеньйора зв’язувала клятва вірності. Для цього влаштовувалася спеціальна церемонія. Васал клав свої складені долоні в долоні сеньйора, а той передавав йому меч на знак установлення взаємних зобов’язань. Васал зобов’язувався надавати сеньйору допомогу, насамперед – у військовій службі (як правило, вона тривала сорок днів на рік), а також різні виплати. Ще одним обов’язком була участь у раді, на якій приймалися важливі рішення. За службу васал одержував у тримання землю – феод. Крім того, сеньйор повинен був підтримувати і захищати свого васала.

Розвиток васальних стосунків десь із IX століття привів до того, що кожний дворянин був чиїмось васалом. Навіть королі не були «самі по собі». У католицьких країнах королі вважалися васалами Папи Римського. А, наприклад, норвезькі королі складали васальну присягу «вічному королю» Норвегії Олафу Святому.

Отже, лицарі насамперед повинні були служити своєму сеньйору. Вірність йому вважалася однією з найголовніших чеснот. У ті часи, коли лицарство досягло найбільшого розквіту, навчання майбутнього лицаря починалося із самого дитинства. Як тільки хлопець міг утримати в руках зброю, йому починали давати перші уроки фехтування. Десь у трирічному віці він уперше сідав на коня. Але справжнє навчання починалося десь у семирічному віці, коли він залишав батьків і йшов служити пажем у замок родича або сеньйора. Там йому належало брати участь у повсякденному житті господарів замку, разом із сеньйором (або сеньйорою) бути присутнім на урочистих вечерях та балах. Але не думайте, що життя пажів було легким – вони мусили прислужувати всім, хто був вищим за них. Потрібно принести теплий плащ для дами, що змерзла під час прогулянки, – це справа пажа. Треба запросити гостей на обід це входить до обов’язків пажа.

За час свого навчання майбутній лицар повинен був оволодіти так званими сімома  чеснотами, до яких входили: верхова їзда, фехтування, володіння списом, плавання,  полювання, гра в шахи, складання й виконання віршів або пісень на честь дами серця.

Вони повинні були подбати й про розваги для прекрасних дам, якщо лицарі зі своїми зброєносцями були чимось зайняті. Виконуючи безліч дрібних доручень і спостерігаючи за лицарями, пажі навчалися правилам поводження, засвоювали, до кого і як треба звертатися. Водночас пажі вчилися грати на музичних інструментах, часто – складати вірші та пісні, танцювати, грати в шахи. А ось читати та писати вміли далеко не всі.

Пізніше, в XVI—XVIII століттях, у багатьох європейських країнах дворяни відправляли своїх дітей до лицарських академій, які готували до військової або придворної служби. Найславетніші академії були в Кольберзі, Люнебурзі, Бранденбурзі, Варшаві. Юнаки вивчали кілька мов (латинську, французьку, італійську, іспанську), математику, фізику, генеалогію, придворний етикет, право та історію. Не забували й про фізичне виховання: серед обов’язкових предметів було фехтування, верхова їзда, танці.

В 14-літньому віці паж ставав зброєносцем свого сеньйора. Він супроводжував свого пана в походах та на турнірах, допомагав йому в битві, прислужував у замку. Зброєносці більшість часу і уваги приділяли воїнському мистецтву.Вони влаштовували між собою поєдинки, відточуючи навички фехтування. Так минало ще сім років. А у 21 рік зброєносець проходив церемонію посвяти в лицарі (іноді це ставалося раніше – якщовін виявив виняткову хоробрість на полібою або за інших незвичайних обставин).

Іноді формальне слідування цим взірцям  створювало абсурдні ситуації. Наприклад, один із лицарів, який хотів продемонструвати свою байдужість до багатства, наказав засіяти поле шматками срібла, інший розпорядився приготувати  урочисту вечерю на воскових свічках  замість дров. Те ж саме стосувалося і  ввічливості. Подеколи при відвідуванні храму чи переході через вузьку вуличку починалися нескінченні суперечки про те, хто кому звільнить дорогу: кожен намагався пропустити вперед іншого.

Церемонія була дуже пишною: майбутній лицар, вдягнений у плаття певного кольору, повинен був провести ніч у каплиці, не стуляючи очей. Після цього він присвячував свій меч Богові і приймав причастя. Далі відбувалося ритуальне обмивання. Потім зброєносець схиляв перед сеньйором коліно, і той наносив йому символічний удар у шию чи по щоці. Після цього лицарю надягали шпори і переперізували його мечем. Він знову ставав перед сеньйором на коліно і діставав ще один символічний удар мечем. Цей удар часто супроводжувався словами: «Прийми цей, і більше жодного!». У різні часи та у різних країнах церемонія посвяти в лицарі була неоднакова. Іноді сеньйор просто торкався плеча лицаря, що стояв на колінах, мечем і казав чітко встановлену формулу прийняття в лицарі.

Бути лицарем означало не тільки носити золоті шпори та жити в замку. Ідеальний лицар, яким його представляли в ті часи, повинен був мати такі чесноти, як хоробрість, чесність, великодушність, щедрість, гостинність, чемність, прагнення до слави. Поводитися він мав відповідно до певного взірця, який досить докладно описувався в піснях менестрелів та численних романах.

Звичайно, лицар не був би лицарем, коли б у нього не було прекрасної дами. Культ прекрасної дами з’явився у XII— XIII століттях. Стосунки лицаря і його дами не мали нічого спільного зі шлюбом. Лицар міг обрати дамою серця заміжню жінку, даму, якої він взагалі ніколи не бачив, і навіть Діву Марію. Він повинен був служити своєму ідеалу так самовіддано, як своєму сеньйору, і не чекати навзаєм ніякої винагороди. На честь своєї дами лицар йшов на битву, їй він присвячував перемоги на турнірі, подвиги, на її честь він складав вірші (а якщо не володів цим мистецтвом, то звертався до перехожих менестрелів, які за окрему плату погоджувалися славити її ім’я повсюди).

Етикет передбачав, що лицар у відсутність дами або тоді, коли вона відкрито висловлювала свою неприхильність до нього, мусить виявляти своє страждання. Він не повинен був ні їсти, ні пити, забути про сон та розваги. Єдине, що йому залишалося, – гірко оплакувати свою долю. Дама могла висловити свою прихильність до лицаря, даруючи йому предмети свого туалету – шарф, хустину або рукавичку. Лицар на знак поваги вдягався у кольори своєї дами, підносив їй подарунки. Вона могла демонструвати його подарунки, надяга-ючи їх, або ж ховати від усіх – це було її право.

Ще одним прикладом культу прекрасної дами були Суди Любові та Краси. Вони складалися з дам, що супроводжували лицарів на турніри, і мали майже таку ж владу, як Хазяїн Турніру. Перед початком турніру лицарі виставляли в ряд свої щити (щоб викликати суперника на бій, лицар торкався його щита вістрям списа або його древком). Дами проходили вздовж цих щитів, і якщо хтось із лицарів скоїв неблагородний вчинок, про який було відомо одній із них, вона торкалася його щита рукою. Цього було досить, щоб позбавити лицаря участі в турнірі. При цьому дама не повинна була якось пояснювати свою поведінку. Крім того, Суд обирав з-поміж числа лицарів Лицаря Честі. На його меч пов’язували вуаль, і в цьому турнірі він не мав права брати участь у поєдинках. Лицар Честі уважно стежив за тим, що відбувалося на ристалищі, і виконував накази Суду Любові і Краси. Якщо один із суперників поводився хоробро й благородно, але його фехтувальне мистецтво виявлялося нижчим, ніж у противника, Суд міг визнати, що він не зазнав поразки. Коли хтось із лицарів поводився негідно, Суд міг позбавити його права участі в турнірі, навіть не дозволивши йому закінчити бій.