Читать книгу Етикет. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 5

У XV столітті більшість європейських країн була далека від того, щоб вдосконалювати правила поведінки. Англію в цей час розривала війна Червоної та Білої троянд, тому англійські дворяни часто їли з простих дерев’яних тарілок, спали на соломі і майже не мали часу на витончені бесіди. В Німеччині також було неспокійно: тут йшла жорстока й непримиренна війна гуситів. За свідченнями сучасників, у дворянства чи не єдиною розвагою була пиятика, а всі конфлікти вони вирішували навкулачки.

Навіть Франція, яку нині вважаємо витонченою та аристократичною, аж ніяк не відповідала цьому образу. Граф Балтазар Кастильйоне писав про порядки, що були властиві для Франції середини XV століття: «Французи не знають іншої заслуги, окрім військової, а все інше для них ніщо; дружин не тільки не поважають, а й навіть гребують ними і вважають усіх учених найнікчемні-шими людьми; на їхню думку, назвати когось клерком, грамотієм – означає завдати величезної образи».

Єдиною країною, яка не поринула в море грубості та поганих манер, у ті часи була Італія. Саме там, поряд з образотворчим мистецтвом, музикою та літературою, почали формуватися принципи світської поведінки, запозичені потім іншими країнами. Етикет при дворі Медичі був зразковим. Протягом наступних століть «столиця етикету» кілька разів змінювала місце розташування. Спочатку «законодавцями» етикету були іспанський та бургундський двори, потім головна роль у сфері придворної поведінки відійшла до Франції. Французький придворний етикет виник за часів Генріха III Валуа і досяг свого розквіту у ХIII столітті. На зміну лицарям прийшли інші майстри етикету придворі. На першийплан, замість володіння шпагою, вийшли інші якості та чесноти: розум, хитрість, уміння розбиратися в людях.

В XVI—XVIII століттях правила гарного тону  наказували не брати м’ясо п’ятірнею, а ще  гірше – двома руками, а пропонували робити це лише трьома пальцями; пальці не витирати об одяг, а ополіскувати в спеціальній чаші з водою… Якийсь час у багатих будинках Європи було модно їсти в рукавичках, щоб руки залишалисячистими. Після обіду забруднені жиром рукавички викидали.

Граф Кастильйоне залишив нам список головних вимог до придворних кавалерів та дам. Кавалери повинні були добре володіти собою, вміти приховувати свої справжні почуття. Вони мали рівною мірою поважати себе й інших і відповідно поводитись. Неприпустимими були грубі вислови, лайки й ті слова, які могли примусити дам почервоніти. Вишуканим мистецтвом вважалася дотепність. Вдалі жарти й анекдоти швидко поширювалися в світських колах й створювали їхньому автору добру репутацію. Одяг кавалерів того часу мав завжди бути охайним і доречним, перевага надавалася чорному кольору, який вважався ознакою серйозного характеру.

Щодо прекрасних дам то їхні манери мали бути ще більш витонченими ніж у чоловіків-придворнихїм належало бути привітними, люб’язними, вміти підтримувати бесіду.

Деякі дослідники вважають, що «етикет» походить від слова «етикетка». Етикетками колись називали картки, що роздавали всім гостям під час вишуканих прийомів у короля Людовіка XI. На цих картках були написані правила поведінки запрошених до двору. Потім придворні «шпаргалки» були забуті, а слово «етикетка» набуло свого сучасного  значення.

Деяких слів, що вважалися тоді непристойними, вони мали уникати в розмові. Наприклад, яйця дама могла назвати не інакше як «курячими фруктами». Дуже високо цінувалася скромність. І дами, і кавалери повинні були приймати компліменти неохоче, не погоджуЮчись з тим, що вони справедливі.

Етикет став таким складним і заплутаним, що його тонкощі засвоювали упродовж років. При королівському дворі була посада церемоніймейстера, який пильно стежив за тим, щоб усі церемонії справлялися як слід. А церемоній було дуже багато: аудієнції, урочисті виходи, обіди, бали. Найбільш пишними й урочистими були церемонії коронації, весілля, похорон та свято, яке влаштовували на честь народження принца чи принцеси.

У 1716 р. в Гамбурзі була видана книга Менантеса, присвячена етикету. її назва заслуговує на те, щоб привести її повністю: «Книга про ввічливе поводження й достойне обходження як з високими й поважними персонами, так і з дамами, а також про те, яким чином дама повинна дотримуватись ввічливості стосовно до нас». Це був справжній підручник етикету, яким користувалися всі, хто хотів навчитися пристойних манер.

Але й повсякденність супроводжувалася численними ритуалами. Члени родини монарха і придворні повинні були у певну годину вставати, точно вказувалося, хто мав бути присутнім при вдяганні монарха, подавати предмети його туалету, супроводжувати його під час прогулянки. Правом не знімати капелюха перед монархом або сидіти в його присутності пишалися не менше, ніж військовими нагородами або багатством.

Вимоги до придворних були зовсім не такими, як до лицарів. Королю були потрібні не стільки воїни, скільки політики. Лицарський кодекс був надто незручний для нового часу.

І хоча у творі графа Кастильйоне «Придворний» і йдеться про те, що придворні повинні уникати пліток, лихослів’я й неправди, у реальному житті все було зовсім не так. Значно більше уваги приділялося манерам, які повинні були справляти природне враження, іноземним мовам, умінню грати в карти, танцям, грі на музичних інструментах. Придворні пильно стежили за модою, вони повинні були носити одяг найсучаснішого крою, надавати перевагу тим видам спорту, якими захоплювався монарх, добре знати його сильні та слабкі сторони. З королем придворні повинні були триматися як вірні слуги, але з тими, хто стояв нижче, ввічливість була зовсім не обов’язковою. Витончений придворний, який лише п’ятнадцять хвилин тому кинув свій плащ на землю, щоб королева не забруднила черевички, міг вдарити батогом просту жінку, яка не дуже швидко зійшла з дороги перед його конем.

До військових подвигів мала схильність дуже невелика частина придворних. Інші ж посилалися на рекомендації того ж Кастильйоне: уникати непотрібного ризику, якщо ти не в полі зору командира.

Великого значення в ці часи набуло право першості. Займання (навіть ненавмисне) чужого місця за столом чи вхід до кімнати раніше, ніж вища за рангом персона, вважали злочином, за який могли скарати на смерть. Монархам та їхнім радникам іноді доводилося вирішувати непросте завдання стосовно розміщення за столом іноземних послів: той, кого посадили на менш почесне місце, міг вирішити, що інтересами його держави нехтують. Навіть такий дріб’язок, як порядок слідування карет під час переїзду з одного замку до іншого, міг стати причиною міжнародного скандалу.

Порушення правил поведінки каралося так суворо, що іноді придворні і навіть монархи ладні були поступитися здоровим глуздом, аніж переступити через закони етикету. Наприклад, при іспанському дворі (тут панували найсуворіші в Європі правила) Філіппа II якось стався прикрий випадок: королева впала з коня.

Точність – ввічливість королів.

Людовік XVIII

Її нога застрягла в стремені, і кінь поволочив її по землі. Навколо було кілька придворних, але жоден з них не кинувся на допомогу: всі боялись скривдити її величність, торкнувшись її ноги. Нарешті двоє придворних врятували напівмертву королеву. Але після цього були змушені довго уникати гніву короля, який хотів покарати їх за грубе порушення придворного етикету.

При французькому королівському дворі етикет допускав більшу свободу поведінки між придворними та монархом. Але й вони подеколи були вимушені шукати вихід з непередбачуваних етикетом ситуацій. Одного разу Людовік XIII зайшов поговорити про державні справи до кардинала Рішельє (сподіваюсь, ви вже читали «Трьох мушкетерів» Олександра Дюма і знаєте, про кого йде мова). Кардинал у той час тяжко захворів, тому він не міг підвестися з ліжка. Етикет того часу передбачав, що придворні не повинні займати більш вигідну позицію, ніж король: якщо він сидів, йому доповідали стоячи. Людовік знайшов вихід: він приліг поруч з Рішельє, і вони спокійно обговорили всі важливі справи.

У часи королів та придворних важливу роль відігравали дворянські титули. Сьогодні вони зустрічаються здебільшого на сторінках історичних книг, тому буде доречно розповісти про їхню ієрархію. Отже, найвищим з усіх існуючих титулів є імператор (від латинського слова imperator – «повелитель»). Після імператора йде король. Це слово походить від імені Карла Великого і означає главу королівства. Влада короля вважається вищою за князівську й герцогську. Він має титул «величність» і встановлені звичаєм привілеї.

Наступне місце після короля посідають герцоги. Це слово походить від німецького Herzog. У давніх германців герцогами називали військових вождів племен. У часи Середньовіччя величали великих феодалів, а пізніше це слово стало означати приналежність до вищих дворянських титулів.

Чи пам’ятаєте ви казку про кота в чоботях? Його господар, назвавшись маркізом Карабасом, виявляється, зазіхнув на неабиякий титул. Маркізами (у Німеччині – маркграфами) називали дворян, які посідали становище між герцогом і графом. З X століття маркізатом називали у Франції велике володіння, а пізніше, в XVII—XVIII століттях, цей титул найчастіше надавався так званим «новим дворянам».

Графський титул у більшості країн вважається нижчим за герцога та маркіза, але вищим за віконта й барона. У ранньому Середньовіччі в Західній Європі графами називали посадових осіб, які представляли інтереси короля в окрузі (графстві). Спочатку графи виконували поліцейські функції і призначалися королем. З часом титул графа став спадкоємним.

Барони в давнину були безпосередніми васалами короля. В Англії в ХІ—ХІІІ століттях баронами називали всіх землевласників, у Франції – тільки тих, у кого були значні розміри льону (землеволодіння). У більшості країн титул барона міститься десь між графом і віконтом.

Шевальє (від франц. chevalіer – лицар, кавалер) – це дворянський титул у феодальній Франції. У середньовічній Іспанії йому відповідав титул «кабальєро», який пізніше змінився іншим – «ідальго». Основним обов’язком кабальєро було несення військової служби, для чого він повинен був за першим покликом свого сеньйора озброїтись і прибути до нього. Власники цього статусу мали певні пільги: вони звільнялися від багатьох податків, їх не можна було стратити через повішення, спалення чи четвертування (ці страти вважалися ганебними). Статус передавався у спадщину, але тільки по чоловічій лінії.

Титулованих осіб, за тогочасним етикетом, треба було вітати за певними правилами. Графа слід було називати «ваше сіятельство», короля – «ваша величність», князя – «ваша світлість». Якщо до когось зверталися не так, як належало відповідно до його статусу, це сприймалося як образа. Але могло бути й навпаки. Прикладом цього може стати сцена з комедії Мольєра «Міщанин у дворянстві». Коли підмайстри принесли Журдену новий одяг, вони, очікуючи плати за роботу, починають підлещуватись до нього:

Підмайстер. Ваша милість! Пожалуйте скільки-небудь підмайстрам, щоб вони випили за ваше здоров’я.

Журден. Як ти мене назвав?

Підмайстер. Ваша милість.

Журден. Ваша милість! Ось що значить вдягтися по-панськи! А будете ходити у міщанському одязі – ніхто вам не скаже «ваша милість». (Дає гроші.)

Ось тобі за «вашу милість»!

Підмайстер.

Дуже вдячні, ваше сіятельство.

Журден: «Сіятельство»? Ого! «Сіятельство»! Почекай, друже… «Сіятельство» чого-небудь коштує, це не просте слово – «сіятельство»! На, ось тобі від його сіятельства!

Підмайстер.

Ваше сіятельство!

Ми всі, як один, вип’ємо за здоров’я вашої світлості.

Журден. «Вашої світлості»? Ого-го! Постривай, не йди. Це ти мені – «ваша світлість»! (Убік.) Якщо мова дійде до «високості», слово честі, йому дістанеться весь гаманець.

Як бачите, підмайстер підлещувався до Журдена в дуже простий спосіб: він постійно «підвищував» свого співбесідника, звертаючись до нього спочатку як до дворянина, потім – як до графа, й нарешті – як до принца. Для міщанина ці слова були справжньою райською музикою, бо він не мав жодного права на всі ці титули, а отже, і на такі звертання.