Читать книгу Кожен платить за себе - Ксеня Корчук - Страница 2

– Є хто дома? Я приїхав. – Прозвучало з дверей. Це був Устим – високий, чорнявий хлопець зі смаглявим обличчям. Його виразні карі очі завжди горіли привітним і відкритим поглядом. Простий хлопець з простим іменем, нічим особливим не виділявся, але завжди був веселою, дружелюбною і з великим серцем людиною.

– Устимку, – з радісним голосом вибігла з кухні мама й обняла сина так, ніби він приїхав не з роботи, а вернувся з війни. Марія Степанівна була вже старша жіночка, в такому віці, коли змістом життя стає: домашня господарка і життя власних дітей.

Устим працював у Києві, а це було досить далеко від рідного міста, тому вдома він бував не часто, а особливо за останній рік.

– О, ну нарешті! А то мама сказала, що не дасть вечері доки не приїде її улюблений синочок – з жартом в голосі сказав брат Устима – Андрій, з цими словами по дружньому його обняв.

Через декілька хвилин вже вся сім’я сиділа за одним столом, як у старі добрі часи, обговорюючи недавні події й сміючись один з одного.

– Закрийте двері, а то ще сусіди на запах дерунів прибіжать – жартуючи сказав Андрій.

– Ну, якби не приїзд Устима, то нам би прийшлося самим до сусідів бігти – дражнячи дружину відповів Василь Петрович.

– Нема в тебе совісті, Василю, – трохи обурено відповіла мама – як дитина приїжджає раз в пів року, то можу і потішитись – після невеличкої паузи додала, як була Джулія то хоч Устима частіше бачила в дома.

Джулія – то була Устимова колишня дівчина, вони вже рік, як розійшлися, але це було справжнє кохання, яке тривало три роки, тоді, дійсно бачила сина мало не щотижня, і декілька годин в дорозі його явно не лякали.

– А дійсно, як там Джулія? – насипаючи собі цукру в чай, запитав Устим.

Після цього невинного питання мертва тиша полонила сімейну розмову. Ця пауза, здавалася такою довгою, що складалося враження, що зараз повинна випливти якась нереально загадкова таємниця. Аж поки тато, як справжній голова сім’ї, взяв на себе відповідальність порушити мовчанку.

– Андрію, – з обуреністю в голосі сказав, – як, ти нічого не сказав Устимові?

– Щось сталося? – не витримав Устим.

– Та нічого особливого, просто Джулія вийшла заміж. – Трохи притишеним голосом відповів Андрій. – Не хотілося тобі казати.

Ніхто раніше не спішив розказувати Устимові про цю новину, тому що всі знали про його почуття до дівчини, і нікому не хотілося ще раз розбивати його серце.

Пожвавлення в сім’ї явно стихло.

– Ну це, мабуть, добре. Я надіюсь – вона щаслива – монотонним голосом почав Устим. – Все нормально, ми вже рік як не разом, в цьому нема нічого поганого.

– Правда? – з якоюсь ноткою надії в голосі спитала мама.

– Так, я надіюсь вони щасливі разом. І хто її чоловік?

– Та такий Олександр, ти, мабуть, його не знаєш-відповіла Марія Степанівна, і тільки хотіла повести, що він ніякий проти її прекрасного сина. Як на паузі її перебив батько:

– Кажуть велика шишка в нашій поліції, і ще готується стати нашим новим мером міста, через декілька місяців у нас вибори будуть.

«Ну ясно, це тобі не простий діджей на радіо» – подумав Устим. Не найкращі думки почали лягати в його голову і бажання допивати свій чай та продовжувати розмову вже не було.

– Я йду розпаковувати сумку. Дякую, мам. – хлопець встав з-за столу і пішов у свою кімнату.

Насправді, в нього ніколи не було звички розпаковувати свої валізи, в основному просто витягував ті речі, які йому потрібні. І цього разу нічого не змінилося – це був просто привід, щоб залишитися наодинці з власними думками і спогадами. Неважливо як давно вони розійшлися, але глибоко в душі Устим завжди чекав, що вони будуть разом. Дізнавшись про одруження дівчини, єдине, що залишалося зробити – це відпустити її і позбутися від спогадів, які їх об’єднували і поставали перед ним такими щасливими і яскравими.