Читать книгу Кожен платить за себе - Ксеня Корчук - Страница 6

Суботній вечір Устим проводив вдома, у компанії брата і двох його друзів: Діми і Юри.

Діма: – Отже, завтра великий день «Динамо» грає з «Барселоною». Фінал. В кого зустрічаємося?

– Можна і в нас. – запросив Андрій Устим: – Хіба це завтра?

Юра: – Не сором мої тапочки, як ти не знаєш, коли фінал нашої збірної?!

Устим: – Народ, що мені робити? Я завтра не зможу.

Юра: – Та нічого, може попросимо і світовий чемпіонат трохи перенесуть.

Устим: – Я серйозно. Я мушу іти на нереально нудну вечерю з родичами Джулії.

Андрій: – То не йди. Думаю, твоєї відсутності ніхто не помітить.

Устим: – Я мушу піти. Що я маю Джулії сказати, що не зможу, бо хочу футбол подивитися? – трохи задумавшись, після короткої паузи додав. – Ні, дівчата такого не зрозуміють.

Діма: – Ну, то придумай щось.

Устим: – Що? Я не можу їй брехати.

Юра: – Чого? Ти що їй ніколи не брехав? За три роки?

Устим задумався: – Ні, я міг, хіба що уникати відповіді або ігнорувати запитання, якщо дуже треба, але я їй ніколи не брехав.

Діма: – То раз в три роки можна. Скажи, що ти захворів, від цього ніхто не застрахований, і всі хвороби приходять раптово.

Андрій: – А ще, ти ж і так залишишся вдома. Нікуди не потрібно іти, всі до нас прийдуть.

Устим: – Я навіть не знаю.

Юра: – А що тут знати, там тебе і так нікому не треба. Джулія буде зі своїми дорогими родичами, а ти в себе вдома, ніхто не скаже. Що тебе ще стримує?

Діма: – Будь патріотом! Хто буде за «Динамо» вболівати, як не ми?

Устим: – Може й так. Я ж нічого поганого не зроблю.

Андрій: – Тоді, завтра всі до нас на пів 8.

Все було домовлено і команда патріотів-вболівальників чекала на завтрашній чемпіонат.

Наступного дня Устим подзвонив до Джулії та жалібним голосом повідомив про «страшний вірус», який він підчепив. Розказав, як в нього піднялась температура, загальна втома, горло болить, і взагалі нема бажання далі жити й так далі… Одним словом, все, що в його силах – це лежати в ліжку і пити гарячий чай, Джулія без найменшого сумніву щиро повірила у «важку хворобу» свого коханого, і трохи розстроївшись, побажала видужувати. Устим проковтнув солодку пілюлю власної брехні з невеликим камінцем вини пішов зустрічати хлопців.

Піца, пиво, друзі, захоплений і насичений чемпіонат по футболу – життя – класна річ. Кімната наповнена емоційними розмовами та вигуками. Для Устима цей вечір був приємним і цікавим, але одного маленького моменту він все-таки не врахував, що на другому кінці міста хтось сильно скучає за ним.

Перший тайм закінчився. Реклама. Діма подаючи пусті коробки від піци Устимові:

– Іди на кухню по ще одну піцу і коробки забери.

Устим не задумуючись взяв коробки і пішов у сторону кухні, але ледь встигнувши переступити поріг кімнати, як перед ним стояла Джулія зі строгим лицем і поглядом переповненим розчарування.

Той вечір для дівчини не був таким же приємним, оскільки майже всю вечерю вона відчувала біля себе нестачу Устима. Їй було жаль коханого і відчуття, що йому погано, а її нема поруч мучило дівчину. І не чекаючи завершення святкування, Джулія купила фруктів і поїхала до Устима, щоб полікувати та підтримати його.

Але на її превелике здивування, зайшовши в дім, замість хворого Устима, вона побачила як її хлопець в компанії друзів весело й емоційно проводили час разом. Футбол? Це те на що Устим її проміняв і ще й нагло збрехав? Це було надто низько як для Джулії. І тепер емоції переповняли вже її, і вони були явно не позитивними.

– Швидко ти видужав. Я не чекала. – з образою в голосі сказала Джулія і кинула пакет з фруктами на землю…

– Джулі, я все поясню. – тільки дівчина швидко вийшла, не бажаючи вислуховувати ніяких пояснень.

Устим вибіг за нею:

– Чекай.

– Я навіть не хочу з тобою говорити.

– Вибач, я знаю як це виглядає.

– Добре як би ти ще знав яке це відчуття.

– А якби ти знала, яке це відчуття проводити час з людьми, які тебе постійно зневажають.

– Про що ти говориш? Тобі ніхто нічого поганого не сказав.

– Так, але ти просто цього не помічаєш: з яким холодом твоя мама завжди дивиться на мене з першого дня нашого знайомства. Чи зверхнє ставлення твоїх друзів. Чи ці постійні питання в стилі, «які в тебе плани на майбутнє?», «чим ти займаєшся?», «а ти плануєш міняти роботу?», бо діджей на радіо звучить не дуже перспективно.

– Перестань, відколи для тебе так важлива думка інших?

– Біда в тім, що вона важлива для тебе. Я знаю, що всі говорять за моєю спиною: «чи він зможе її забезпечити в житті?», «чи зможе дати їй те, на що вона заслуговує?», і взагалі, що я тебе недостойний. Ти зможеш, щось сказати, щоб це заперечити?

Джулія промовчала, Устим мав рацію, в порадах її близьких часто могли пролітати фрази в такому стилі.

– Ти мовчиш, бо це правда. Вибач, але я ненавиджу за це твоїх рідних. І так я знаю, що поступив сьогодні паскудно, але це не настільки через той футбольний матч, як через небажання зустрічатися з твоєю родиною.

– Вав, я просто не маю слів. А знаєш, може вони дійсно праві, може мене не достойний чоловік, який мене і мою родину може проміняти на дурнуватий футбол. І ще й розказуватиме, як ненавидить мою родину. Що скажеш?

– Я можу ігнорувати думки й слова інших людей, але не можу ігнорувати твої. Якщо ти так вважаєш, я не можу це змінити.

– Зараз я так вважаю.

– Тоді, це все?

– Я думаю, що так. Більше не дзвони мені.

Джулія пішла, але змісту зупиняти її не було. І це був кінець довгих і щасливих відносин двох закоханих людей.