Читать книгу Кожен платить за себе - Ксеня Корчук - Страница 5

Устим просто чудово проводив час, коли був наодинці з Джулі. Він ні з ким ще не був таким щасливим як із нею, це була саме та дівчина з якою, йому хотілося бути. Інколи в його голову підкрадалася думка, чине занадто вона хороша для нього. Але тоді, коли Устимові тільки підкрадалася така думка, то їх друзі знайомі між собою відкрито говорили про це, яка Джулія «вишукана, розумна і привабливої зовнішності дівчина з багатої сім’ї», а Устим, хіба що «веселий ді-джей на радіо».

Коли наша пара проводила свій вільний час з друзями чи родичами, це неодноразово ставило підводні камені в їх відносини.

Деякі друзі Устима для Джулії здавалися дивними та з дурними приколами, які вони в свою чергу вважали дуже смішними й крутими. Не раз намагаючись підколоти Устима, могли прозвучати жарти в стилі «Що ти в ньому знайшла?», «Джулі як ви розійдетеся – я тобі подзвоню» або «Я думав, що лиш дівчата приворожують хлопців, а у вашому випадку, здається, навпаки». На такі жарти ні Устим ні Джулі не знали як правильно реагувати та виходило по різному. Так що, важко сказати, що дівчина була в захваті від товаришів свого хлопця.

А от для Устима Джулії друзі та родина – це було справжнє випробування. На початку йому приходилось робити безліч речей, яких він ніколи або майже ніколи раніше не робив, таких як: пропускати дівчину вперед, подавати руку, відчиняти перед нею двері, відсувати їй крісло, забирати верхній одяг, щоб повісити, та багато іншого. А коли він забував про щось із цієї безлічі норм етикету, то дівчина тихо і культурно йому це нагадувала. Знання цих правил, був для Устима своєрідним дрескодом, щоб пройти в коло близьких для Джулії людей.

А її друзі, вони б звичайно ніколи б собі не дозволили якихось жартів в стилі Устимових товаришів, але за спиною, не раз піднімалася тема в стилі: «Джулі могла б собі знайти і кращого». І не подаючи вигляду Устим не раз міг помітити на собі чийсь зверхній погляд, тому й часто під час розмов хлопець віддавав перевагу мовчанню і нейтралітету. Хоч і розмови друзів його дівчини рідко ставали для Устима цікавими. Найпопулярнішими темами їх дискусій були: обговорення якихось маловідомих для нього людей, подорожі і дорогі та дуже дорогі речі, які варто купити.

Багато що в поведінці та мисленні друзів Джулії було не зрозумілим для Устима, наприклад: «чому, коли ти їдеш на море є важливим вид на море з вікна, якщо ти можеш бути на ньому скільки завгодно; і така увага до готелів під час поїздок, якщо ти хочеш подорожувати, то готель потрібен, щоб переночувати, кинути валізи і поїсти, а не інтер’єри та кількість працівників, які тобі штучно посміхаються; а ці вічні розмови про всякі брендові речі, головне, щоб в одязі було зручно і тепло, а в чому перевага, щоб зайти в просторий магазин, де на одну пару черевиків виділена ціла поличка, а продавцівконсультантів більше ніж покупців, і тобі приходиться платити більше за рекламу, ніж за саму річ; і яка все-таки різниця трьох місячній дитині на костюмчик від якої фірми зригувати?!»

Друзі Джулії в очах Устима виглядали, як розбещені грошима люди. Та й проводити свій час у таких компаніях – було дорогим задоволенням, вони завжди обирали недешеві ресторани, де чай з десертом на двох дорівнював його обідам на цілий тиждень.

Одного разу наша пара вечеряла з кращою подругою Джулії – Веронікою і її чоловіком. Вони розмовляли про…як Устим любив це називати «забаганки багатих». Вероніка:

– Хочу своєму малому (це про свого 8-річного сина) зробити сюрприз Джулі, дивись, які кроси я вибрала – подруга почала показувати фотографії кросівок на своєму смартфоні. – Ці 2500 грн, а ці – 3000 грн.

Устимові після почутих цифр було важко промовчати:

– Навіщо твоїй дитині таке дороге взуття?

– Як? Що за дурне запитання? Я хочу, щоб він був щасливий.

– Коли мені було 8, я не знав скільки коштував одяг, який носив, але коли я вертався після ігор надворі додому, то завжди був брудний і мокрий, а мама на мене кричала так, ніби я когось вбив.

– Мене завжди батьки дорого одягали і я так буду одягати свою дитину – відстоювала своє Вероніка.

– Більшість мого одягу було зі старшого брата, але це немало для мене ніякого значення.

Вероніка з якимось співчуттям глянула на Устима:

– Вибач. Я завжди повинна була одягатися красиво, бо ми з Джулією ще від маленького щонеділі кудись ходили: то в кіно, в цирк, зоопарк; щотижня щось нове. В нас з Джулі було дуже веселе дитинство.

– Я не думаю, що це дуже веселе дитинство.

– Що? В тебе воно було краще?! – З посмішкою заперечила Вероніка.

– Так. Це було круто. Зимою мій дідусь прив’язував наші сани до машини, а інколи й декілька пар санів і ми каталися аж поки хтось із нас не падав; а літом, пам’ятаю як ми відстежували, коли сусіди підуть на роботу, щоб вилізти на їх черешню. Одного разу, я навіть впав з неї та зломив руку, місяць проходив з гіпсом, а друзі приходили мене провідувати, і на моєму гіпсі малювали машинки та побажання одужувати, хтось навіть намалював черешеньку. Оце, я вважаю, було веселе дитинство.

Олег (чоловік Вероніки) вирішив підтримати розмову:

– Ну, не знаю, мені ніколи не подобалися такого типу розваги.

– А які саме розваги? Після школи іти на музику, потім вчити уроки й дивитися телевізор. Ви жартуєте, це хіба весело?!

Вероніка:

– Мабуть, в кожного своє розуміння, що означає весело.

Джулі ця розмова явно не сподобалась:

– Устим, можна тебе на хвилинку.

– Щось сталося?

– Ідемо, поговоримо.

Джулія з Устимом відійшли вбік. Тільки хлопець не помітив нічого поганого в попередній дискусії:

– Тільки недовго, бо в нас розгорілася дуже цікава розмова.

Джулія глянула проникливим і трохи гнівним поглядом:

– А я якраз хотіла про це поговорити. Перестань ображати моїх друзів.

– Що? – Устим здивовано. – Ти серйозно? Як я їх образив? Коли я тихо слухаю ці «дуже цікаві» розмови про нікому непотрібні дорогі забаганки твоїх знайомих, то ти кажеш, чому я весь час мовчу, а коли підтримую розмову – ображаю твоїх друзів.

– Я не знала, що їх компанія складає для тебе таку проблему.

– Це не проблема, але більшість твоїх друзів поводять себе так, ніби їм належить півсвіту і вони лиш думають, як задовольнити власне «его». Бути в їх компанії гірше ніж усвідомлювати, що майже вся моя зарплата залишається в дорогих ресторанах. – Устим на емоціях трохи розійшовся, і в нього вирвалося більше ніж він хотів сказати.

– Що? – ображено перепитала Джулія – значить зустрічатися зі мною це для тебе так морально і фінансово важко, та тебе й особливо ніхто не заставляє.

– Вибач, я наговорив лишнього.

– А мені вже й не хочеться продовжувати цю розмову.

– Я правда, не хотів нікого образити.

До їх столика підійшов офіціант і подав десерт, Вероніка махнула рукою, щоб наша пара вже поверталася до них.

– Ідемо, вже принесли десерт, за який тобі прийдеться заплатити левову частку від своєї зарплати.

– Джулі, чекай. – Устим взяв її за руку – я не хочу, щоб між нами були сварки. Як мені спокутувати свою вину?

– Нічого не треба, ідемо.

– Я не хочу, щоб ти на мене ображалася.

– Добре, пам’ятаєш мою тітку Марту з Кременчука, вона з чоловіком приїжджають цього тижня і в неділю в нас буде так би мовити родинна вечеря. Вони купили невеличкий готель біля Одеси, будемо відмічати початок нового бізнесу. І ти будеш у списку запрошених, як мій хлопець.

Частково Устим пожалів, що запропонував спокутувати свою провину, бо ця вечеря обіцяла бути дуже нудною, а ще гірше родичі Джулії будуть оцінюючи дивитися на Устима, як на претендента влізти у їх чудову родину.

– А може, ти ще подумаєш, якесь інше покарання: скопати грядку чи якісь виправні роботи?

– Устим, буде весело! Якщо хочеш бути зі мною, то повинен навчитися ладити з моїми родичами і друзями.

– А вивчити пів книжки етикету, це замало?

– Перестань.

– А можна я своє вибачення залишу, а питання «як спокутувати свою провину» заберу.

– Все буде добре. Ідемо. – Джулія взяла Устима за руку і повела до їхнього столика. В неї були серйозні плани на рахунок свого хлопця, тому що було важливим як Устим виглядатиме в очах її близьких людей.