Читать книгу Кожен платить за себе - Ксеня Корчук - Страница 8

(27 років тому)

* * *

Попелюшкою – саме так називали Віру її рідні та друзі, вже надто багато спільного в неї було з цією казковою героїнею. Тендітна фігура, витончені риси обличчя і розкішне каштанове волосся – дівчина була справжньою красунею. Народилася вона у маленькому селі, далеко від районного центру, росла в багатодітній сім’ї, де крім своєї любові та турботи, батьки не могли їй нічого не дати. Та одного разу, на своє щастя чи біду, Віра познайомилася з високим розумним і дуже заможним чоловіком. І в силу певних обставин, наша Попелюшка вийшла заміж за багатого принца. Тільки сімейне життя виявилося не таким чудовим, як в її казкової наставниці.

* * *

Вірин маленький п’ятилітній син лежав у своєму ліжку. Вже було досить пізно, але він ніяк не міг заснути, чи то щось тривожило хлопчика, чи то просто вітер так розгулявся, що своїм свистом не пускав сон до дитячої голівки. Багато незрозумілих речей було навколо Сашка, які цікавили і дивували водночас. Його погляд був спрямований на вікно – звідки доносилися різні звуки: то шелест листя, то рипіння незмащеної хвіртки, чи гавкіт розлючених собак. Все це заставляло його щораз міцніше притуляти до своїх грудей плюшевого коричневого ведмедика. Ніч несла з собою якусь свою містичність і в уяві маленького хлопчика поставало – що всі дерева оживають, а їх гілки – то руки. І коли могутній дуб, під дією вітру, своєю важкою рукою почав стукати в шибку – то це не на жарт зачепило дитяче серце.

– Мама! – налякано покликав Сашко.

Саме мама його могла захистити від всіх цих неусвідомлених страхів. В її теплих обіймах, він зразу ж би заспокоївся і заснув. Тільки відповіді не було.

Хлопчик тихо встав із ліжка, одягнув свої м’якенькі тапочки, у вигляді пухнастих смішних пандочок; а під рукою, як завжди – його вірний друг – ведмедик Тьома. Сашко попрямував у пошуках мами, яка мала б допомогти й захистити свого маленького сина.

Батьки були на кухні – з-під відкритих дверей розливалося світло по коридору, і було чітко чути їх голосну розмову. Хлопчик підійшов до дверей, але щось його зупинило перед самим порогом – батьки сварилися, спілкування було на підвищених тонах, а напруга в повітрі була така, що здавалося її можна було різати лезом. Сашко став за прочиненими дверима і спостерігав за всім, що відбувалося.

Я більше не можу так жити. Я заберу нашого сина і піду від тебе. З мене досить! – від хвилювання дихання Віри все частішало, а в погляді ховався страх і розпач водночас.

– Куди ж ти підеш?! Будеш жити з дитиною на вулиці? Вже забула з якої діри я тебе витягнув? Якби не я, то ти б до тепер жила в своїй норі, і світа Божого не бачила б. – Сашинин тато говорив розлючено, а його погляд був наповнений ярістю.

– Досить! – рішуче відповіла Віра і демонстративно взяла з полички ключі від машини – Я забираю ключі – ти нікуди не поїдеш.

Вона розвернулася, щоб вийти з кухні й нарешті закінчити цю напружену розмову. В той момент обличчя її чоловіка ще більше налилося люттю, він вхопив її за довге волосся і вдарив головою об стіну. Віра від несподіваного удару і болі – впала на землю, а ключі вислизнули з руки на підлогу. Чоловік спокійно підняв їх і байдуже переступивши через свою дружину, вийшов через другий вихід з кухні.

Сашко стояв нерухомо, немов скам’янілий, така жорстокість батька була справжнім зривом у його дитячій незрілій свідомості. Таким Сашко, ще ніколи не бачив свого тата, невже це й справді та людина, яка його так любить: носить на своїх сильних плечах, вчить їздити на велосипеді й розказує, як поводять себе справжні чоловіки. Здавалося, що хтось чужий оволодів ним і так агресивно себе поводить з матір’ю. Він вже не раз був свідком сварок між батьками, вже навіть почав сприймати це нормою їх відносин, але від побаченого хлопчик ніяк не міг відійти.

Віра припіднявшись, сиділа на підлозі й обнявши обома руками коліна, плакала. Тоді вона й уявити не могла, що весь цей час, з-за дверей за нею спостерігав її маленький син.

Тепер чудовиська – дерева з великими гілками-руками, які стукали у вікно – здавалися, нічим, проти того що Сашкові прийшлося пережити кілька хвилин тому. Він і правда вже не знав, що робити, але вертатися в свою кімнату було надто страшно.

– Мама, ти плачеш?

Віра здивовано підняла голову, побачити перед собою свого сина – була справжньою несподіванкою для неї. «Боже, хоч би він нічого не бачив»– промайнуло в її голові. Вона похапцем повитирала очі так, ніби нічого й не сталося:

– Котику, що ти тут робиш? Чому ще не спиш?

– Я не можу заснути. Можеш лягти біля мене?

Так, звичайно – Віра відповіла так, наче це був її обов’язок про який вона посміла забути. Вона підвелася, взяла Сашка за руку і вони разом попрямували в дитячу.