Читать книгу Кращі твори (збірник) - Леся Українка - Страница 15

Нічка тиха і темна була.

Я стояла, мій друже, з тобою;

Я дивилась на тебе з журбою,

Нічка тиха і темна була…

Вітер сумно зітхав у саду.

Ти співав, я мовчазна сиділа,

Пісня в серці у мене бриніла;

Вітер сумно зітхав у саду…

Спалахнула далека зірниця.

Ох, яка мене туга взяла!

Серце гострим ножем пройняла…

Спалахнула далека зірниця…

Горить моє серце, його запалила

Гаряча іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,

Та сльози не ринуть потоком буйним,

Мені до очей не доходять ті сльози,

Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

Довго я не хотіла коритись весні,

Не хотіла її вислухати,

Тії речі лагідні, знадні, чарівні

Я боялась до серця приймати.

«Ні, не клич мене, весно, – казала я їй, –

Не чаруй і не ваб надаремне.

Що мені по красі тій веселій, ясній?

В мене серце і смутне, і темне».

А весна гомоніла: «Послухай мене!

Все кориться міцній моїй владі:

Темний гай вже забув зимування сумне

І красує в зеленім наряді;

Темна хмара озвалася громом гучним,

Освітилась огнем блискавиці;

Вкрилась темна земля зіллям‑рястом дрібним;

Все кориться мені, мов цариці;

Хай же й темнеє серце твоє оживе

І на спів мій веселий озветься,

Бо на нього озвалося все, що живе,

В тебе ж серце живе, бо ще б’ється!»

Тихо думка шепоче: «Не вір тій весні!»

Та даремна вже та осторога, –

Вже прокинулись мрії і співи в мені…

Весно, весно, – твоя перемога!

Прилинь до мене, чарівнице мила,

І запалай зорею надо мною,

Нехай на мене промінь твій впаде,

Бо знов перемогла мене ворожа сила,

Знов подолана я, не маю сил до бою, –

Я не журюсь, я знала – се прийде.

Спокійна я, боротися не хочу.

В душі у мене іншії бажання:

Я тільки думкою на світі буду жить,

Я хочу слухать річ твою урочу

І на своїм чолі твоє сіяння

Почуть бажаю хоч єдину мить.

То була тиха ніч чарівниця,

Покривалом спокійним, широким

Простелилась вона над селом,

Прокидалась край неба зірниця,

Мов над озером тихим, глибоким

Лебідь сплескував білим крилом.

І за кожним тим сплеском яскравим

Серце кидалось, розпачем билось,

Замирало в тяжкій боротьбі.

Я змаганням втомилась кривавим,

І мені заспівати хотілось

Лебединую пісню собі.

Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки!

Все ожило, усе загомоніло –

Зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялось і бриніло,

А я лежала хвора й самотна.

Я думала: «Весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона, ясна,

Для мене тільки дару не придбала,

Мене забула радісна весна».

Ні, не забула! У вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Прилинув вітер, і в тісній хатині

Він про весняну волю заспівав,

А з ним прилинули пісні пташині,

І любий гай свій відгук з ним прислав.

Моя душа ніколи не забуде

Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла.