Читать книгу Кращі твори (збірник) - Леся Українка - Страница 21

Ще старість не прийшла, а все минуле

не раз мені стає перед очима,

і я дивлюсь так пильно, мов боюся,

що більш мені не прийдеться побачить

того садочка спогадів моїх,

що міниться барвистими квітками

при світлі мрій, мов при західнім сонці.

Ось і тепер повстав дитячий спогад

і кличе, й вабить: глянь на мене ще раз!

В дворі старого замчища-руїни

зібрались ми на віче, все поважні,

учені голови, гладенькі й кучеряві,

і віком не малі – якби зложити

літа усіх, либонь, століття вийшло б!

Ми всі були на зборах, всі дванадцять.

Обачні люди, тямили ми добре,

що ми живем у небезпечний час:

поставили сторожу біля брами, –

як хто надійде, щоб давала гасло, –

і раду радили. Таємне товариство

ми закладали, і ніхто з «великих»

до нього доступу не мусив мати.

Зложили всі обітницю врочисту

ховати таємницю до загину.

Яка ж була мета у товариства?

«Мета?» – «великі» вже б не обійшлися

без сього слова, ми ж були щиріші:

в нас не було мети. Було завзяття,

одвага, може, навіть героїзм,

і з нас було доволі. Ще ж до того

була в гурті маленька Жанна д’Арк:

тоненька, блідолиця, голосочок

бринів, немов дзвінок, її очиці

блакитні блискавиці розсипали,

злотистеє волосся розвівалось,

мов орифлама. В нас її вважали

за речницю великої снаги.

Вона сиділа в замковій бойниці,

неначе в ніші, і навколо неї

було ще досить неба весняного

в тій рамці кам’яній; західне сонце

вінцем її голівку червонило.

Вона держала слово, і багато

великих слів у ньому поміщалось:

братерство, рівність, воля, рідний край…

Так, так, те все було. А далі слово

змінилося у спів, і вся громада

до дзвінкої промови прилучилась.

О, то були такі «червоні» співи,

яких, либонь, не чув старезний замок

і в ті часи, коли червона кров

йому красила тверді, сиві мури.

«Гартовані ножі» були в тих співах,

а в серці у співців була любов

до тих «великих», що були малими

на бенкеті життя. Летів той спів

геть за зубчаті стіни і котився

зеленими моріжками до річки,

немов хотів поплисти за водою

до вбогих сел, що мріли навкруги…

Зубчата тінь від замкового муру

все довшала, а далі й двір покрила.

В бойниці небо стало темно-синім,

не стало вже червоного віночка

на голові малої Жанни д’Арк,

а ми співали… Раптом наша варта

нам гасло подала: «Гуси, додому,

вовк за горою!» – Все затихло миттю:

«великі» йшли!.. Під муром притаївшись,

ми бачили, як постаті незграбні,

хитаючись та пишучи «мисліте»,

блукали по замковому дворі, –

«великі» йшли з веселої беседи.

Ой, видко, шлях був довгий та трудний,

либонь, їм там судилось ночувати…

Таємне віче розійшлось таємно:

скрадалися ніжки маленькі тихо

у темряві; ніхто не озивався:

ручки стискались мовчки на прощання;

за брамою всі різно подались…

Де ви, мої товариші колишні?

Ми розійшлися, мов стежки по лісі.

Чи ви коли ще згадуєте замок

і всі ті речі, співи, таємниці?

Чи, може, вам – «великим», мудрим людям

тепер уже не до дитячих мрій?..

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно, і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,

Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримає

Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –

А прийде час розсипатись руїні, –

Нехай вона плюща сховає під собою.

Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі

Пораненим, пошарпаним, без сили

Чи з розпачу повитись на тополі

І статися для неї гірш могили?

Я бачила, як ти хиливсь додолу,

Пригнічений своїм важким хрестом,

Ти говорив: «Я втомлений… так, справді…

Я дуже втомлений… Боротися? Навіщо?

Я одинокий і… нема вже сили…»

Ти говорив так просто і спокійно,

Щось в голосі тремтіло, мов сльоза,

Та полиском сухим світились очі, –

Як завжди… Я стояла біля тебе,

Не зважилась ані за руку взяти,

Ані схилитися до твого чола,

Ані тебе підвести… Я дивилась,

Як ти хилився під своїм хрестом…

…І потім довго я дивилася на тебе,

Тоді, як ми з тобою розлучились.

Тоді, як тільки образ твій, мій друже,

Привиджувавсь мені в безсонні ночі,

Все голос твій бринів: «Я втомлений… так,

справді…»

І брала я тоді паперу картку білу,

Хотілося мені зібрати тії сльози,

Що в голосі бриніли невидимо.

Колись отак, – розказує легенда, –

Хустиною святая Вероніка

Зібрать хотіла сльози й піт Христа.

Та на хустині замість поту й сліз

Зостався образ у вінці терновім

Того, хто впав знебулий під хрестом.

О, кожний раз, як я збирала сльози

Твої, мій друже, на папір біленький,

Я бачила те чудо Вероніки…

To, може, станеться і друге диво

Євангельське? Прийду, як Магдалина,

Тобі віддать остатнюю послугу,

І саме в ту хвилину, як у тузі

Я буду гірко плакать, що навіки

Тебе втеряла, – раптом я побачу,

Що ти воскрес і просіяв від слави

Життя нового і нових надій.

І я впаду в нестямі на коліна,

І руки простягну до тебе, і на ймення

Тебе покличу вголос… Але ти?

Що скажеш ти тоді? Чи, може, й ти

Пошлеш мене веселу звістку дати

Твоїм забутливим і потайним друзям,

Що тричі одрікалися від тебе?

І поки я, не тямлячись від щастя,

Носитиму по людях любу провість,

Ти підеш панувать в нову країну слави

І на землі збудуєш рай новий

Для себе і для тих, кого покличеш.

Чи буде ж місце там для Магдалини?

Однаково, аби вчинилось диво!

Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,

Чи хто мені стискає дружньо руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знані, і наводять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі втомлені від мрії,

Та крізь важкі, ворожії сновиддя

Я чую голос любого привиддя,

Бринить тужливо з дивною журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»

«Квіток, квіток, як можна більше квітів

І білого серпанку на обличчя,

Того, що звуть ілюзією…» Боже!

Як часто ті слова вчуваються мені

Посеред ночі: «Квітів, безліч квітів!

Я ж так любив красу!..» Мій бідний друже,

Я принесла тобі всі квіти, що дала

Скупа весна твого скупого краю,

Я всі зібрала і в труну вложила,

Всю ту весну убогу поховала.

Ти спиш в землі між мертвими квітками,

І страшно думати мені про них

І про твій сон, я краще знов укрию

Серпанками ілюзії твій сон,

Щоб не чіпать страшних містерій смерті;

Я досить слухала її прелюдій,

Вони мені морозили всю кров,

Вони мене у камінь обертали;

Я досі того вимовить не можу,

Чого мене навчила пісня смерті.

Ні, ні, мій друже, спи спокійно, спи,

Я не скажу нікому слів таємних.

Квіток просив ти? дам тобі їх більше,

Ніж та ворожая весна дала,

Весна та люта, що тебе забрала.

Я дам живих квіток, зрошу їх кров’ю,

І заблищать вони, немов рубіни, –

Не так, як ті бліді, убогі квіти

Весни лихої, – і не будуть в’януть,

І в землю не підуть, і не умруть,

І ти знов оживеш в вінку живому

Живих квіток; ілюзії серпанок,

Серпанок мрій моїх тебе скрасить,

Та не закриє, будеш ти сіяти,

Як промінь сонця в мареві легенькім,

Що стелеться по золотому полі.

Нехай собі минає рік за роком,

Нехай мій вік уплине за водою,

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш

під білим покривом несправджених надій,

кришталі сліз над ним порозсипаєш,

убрані в іскри любих, марних мрій;

І буде спати щастя, мов царівна,

що на скляній горі знайшла труну,

життя ж твоє, мов нитка, довга, рівна,

протягнеться кудись удалину.

І часто ти безсонними ночами

до любої труни шукатимеш стежок

і сльози литимеш старечими очами, –

від них сріблом горітиме сніжок.

Коли ж, утомлена блуканням одиноким,

на сніговій постелі ляжеш ти,

щоб більш не встати, перед сном глибоким

останню мрію вгледиш:

Ось іти

зібрався лицар молодий в дорогу,

на гору ту скляну, де щастя спить,

в душі несе і віру, і тривогу,

пустеля перед ним, як жар, горить.

Він без дороги йде все цілиною,

з усмішкою твої стежки мина,

і бачиш ти, що він вже під горою,

де спить твоя царівна чарівна.

Він на горі єдиним поцілунком

розбив труну і щастя оживив,

отим єдиним, легким подарунком

навік царівну горду покорив,

і взяв її на руки, мов дитину,

і весело у замок свій поніс,

за ними йшла весна, і всю долину

покрив квіток весняних цілий ліс.

Квітки цвітуть, і золотом багряним,

немов огнем, долина пойнялась,

співає щастя над своїм коханим,

і ні одна сльоза не пролилась.

А ти лежиш, і тіло одиноке

смертельний сон і холод обійма,

і мрія та про щастя яснооке

іде в туман, мов загадка німа…

Хто дасть моїм очам потоки сліз?

ні, нащо сльози, то ж не сніг нагірний,

а туга щонайглибша має литись

гіркими хвилями. Нагірний сніг ще може

розтати від проміння весняного,

в долину збігти джерелом раптовим,

а на верхів’ї, що біліло снігом,

віночок зацвіте рясних квіток.

А туга… се, як море: перекотить

всі хвилі, з краю в край, по цілім світі,

остатня хвиля пробіжить по сліду

найпершої, а перша дожене

остатню, і таким невпинним колом,

без краю, без мети ітимуть хвилі

моєї туги… краще їх спинити…

Нагірний сніг, се жалощі твої.

Як тільки щастя сонечко пригріє

оті сніги, збіжать вони раптово

і принесуть остатній дар мені,

поринуть в течії моєї туги,

доллють її, повніше стане море,

і голосніше заридають хвилі…

А в серденьку твоєму цвіт весняний,

то білий, то рожевий, то червоний,

Віночком зацвіте, і той віночок

Заквітчає те щастя молоде,

що поцілунком визволяє серце.

…Чи тільки справді то сніги біліють?

А може, то розжеврілася туга,

як те залізо, що біліє біллю,

змінивши на страшнім вогні три барви?

І що, коли не загартує серця,

а спалить і спотворить пал страшний?

І що, коли замість віночка щастя

покриють серце плями від огню?

Ой, що ж тоді моє все море туги

проти сього несвітського нещастя?

І чим мені залити той вогонь,

щоб не палив того серденька, – слізьми?

Чи, може, крів’ю? Так, вона твоя…

бо я готова сльози й кров віддати,

щонайчистішу кров, з самого серця,

щоб тільки пал вгасити і не дати

йому сплямити серця дорогого.

Ой, де ж воно, ото новеє щастя,

нехай засвітить, хай мені покаже,

чи то сніги, чи туги лютий пал.

Нехай тоді або доллється море,

або вже висохне. Тоді й пустиня

холодна й нерухома буде там,

де грала туга бурею живою,

і не стривожить жаль спокою смерті.

…Ні, мало і сліз тих, і слів, і думок,

і серця стискання, і болю, й ламання

у розпачі рук, і стогнання, і мук…

Одно зостається – мовчання.