Читать книгу Кращі твори (збірник) - Леся Українка - Страница 22

Пусти мене, мій батеньку, на гори,

Де ряст весняний золотом жаріє,

Де вітер цвіт в мигдалів обсипає, –

Хай він мене дощем рожевим скропить,

Оплаче цвітом молодість мою.

Там, кажуть, з гір усю країну видко, –

Нехай востаннє я побачу більше,

Ніж бачила за все життя коротке,

Хай стану ближче до ясного сонця,

Скажу йому: веселеє, прощай!

Пусти мене, мій батеньку, на гори!

Зберу всіх подруг, всіх моїх коханих,

Я ще ніколи так їх не любила,

Як от тепер востаннє, перед смертю.

Ми не слізьми заплачемо, – піснями

Веселе дівування пом’янем.

Я золотим квіткам віддам всі мрії,

А вітрові свою дівочу волю,

Мов пелюстки, осиплються бажання,

У світ пущу з піснями всі думки.

Хай я сама сирій землі належу, –

Віддай мене тому, кому обрік, –

А те, що я на горах заспіваю,

Належить сонцю, вітрові й весні;

Кров кане в землю, а воно полине…

Пусти мене, мій батеньку, на гори!

Не бійся ти, що з гір я не вернуся,

Що вже несила буде покидати

Хорошого весняного життя.

Ні! з гір прийду мовчазна і покірна,

Схилюсь, мов квітка, на жертовний камінь,

Бо знатиму: хоч би сто літ жила,

Такої пісні вже б не заспівала,

Життя такого більше не зазнала б,

Як в час прощання на горі високій.

Даруй мені, мій батеньку, той час!

Пусти мене, мій батеньку, на гори,

Коли ти хочеш, щоб твоя дитина

Одважно йшла на передчасну страту,

Очей в сльозах до гір не обертала

І з сонцем не прощалася риданням,

Тебе, людей і Бога не кляла!

І ти колись боролась, мов Ізраїль,

Україно моя! Сам Бог поставив

супроти тебе силу невблаганну

сліпої долі. Оточив тебе

народами, що, мов леви в пустині,

рикали, прагнучи твоєї крові,

послав на тебе тьму таку, що в ній

брати братів не пізнавали рідних,

і в тьмі з’явився хтось непоборимий,

якийсь дух часу, що волав ворожо:

«Смерть Україні!»

– Та знялась високо

Богданова правиця, і народи

розбіглися, немов шакали ниці,

брати братів пізнали і з’єднались.

І дух сказав: «Ти переміг, Богдане!

Тепер твоя земля обітована».

І вже Богдан пройшов по тій землі

від краю і до краю. Свято згоди

між ним і духом гучно відбулося

в золотоверхім місті. Але раптом

дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.

І знов настав єгипетський полон,

та не в чужій землі, а в нашій власній.

А далі розлилось червоне море,

і розділилося по половині,

і знов злилось докупи й затопило –

кого? Ой леле! Новий фараон

пройшов живий через червоне море,

але їздець і кінь пропав навіки.

Співай, радій, ненависна чужинко,

бий в бубни і лети в танок з нестяму,

кінь і їздець в червонім морі згинув,

тобі зостався спадок на покраси,

бо зносиш ти України клейноди,

святкуючи над нею перемогу.

Такий для нас був вихід із Єгипту,

немов потоп. Заграло та й ущухло

Червоне море, висохло, й осталась

безрадісна пустиня після нього,

і став по ній блукать новий Ізраїль,

по тій своїй землі обітованій,

немов якась отара безпричальна.

З отарою блукали й пастухи,

вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем.

Коли ж у їх з’являвся дух величний,

що вогняним стовпом палав у тьмі,

а вдень ішов, мов туча грізно-біла,

вони не вірили своїм очам,

і врозтіч розбігались манівцями,

і попадали ворогам в полон.

Чи довго ще, о Господи, чи довго

ми будемо блукати і шукати

рідного краю на своїй землі?

Який ми гріх вчинили проти духа,

що він зламав свій заповіт великий,

той, взятий з бою волі заповіт?

Так доверши ж до краю тую зраду,

розбий, розсій нас геть по цілім світі,

тоді, либонь, журба по ріднім краю

навчить нас, де і як його шукать.

Тоді покаже батько свому сину

на срібне марево удалині

і скаже: «Он земля твого народу!

Борись і добувайся батьківщини,

бо прийдеться загинуть у вигнанні

чужою-чуженицею, в неславі».

І, може, дасться заповіт новий,

і дух нові напише нам скрижалі.

Але тепер? як маємо шукати

свому народу землю? хто розбив нам

скрижалі серця, духу заповіт?

Коли скінчиться той полон великий,

що нас зайняв в землі обітованій?

І доки рідний край Єгиптом буде?

Коли загине новий Вавілон?

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,

в душі цвітуть якісь квітки урочі,

в душі квітки і зорі золотії,

а на устах слова, але не тії,

усе не ті, що мріються мені,

коли вночі лежу я у півсні.

Либонь, тих слів немає в жодній мові,

та цілий світ живе у кожнім слові,

і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,

та вголос слів тих вимовить не вмію…

Якби мені достати струн живих,

якби той хист мені, щоб грать на них,

потужну пісню я б на струнах грала,

нехай би скарби всі вона зібрала,

ті скарби, що лежать в душі на дні,

ті скарби, що й для мене таємні,

та мріється, що так вони коштовні,

як ті слова, що вголос невимовні.

Якби я всіми барвами владала,

то я б на барву барву накладала

і малювала б щирим самоцвітом,

отак, як сонечко пречисте літом,

домовили б проречистії руки,

чого домовить не здолали гуки,

І знав би ти, що є в душі моїй…

Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…

І те, що в ній цвіте весною таємною,

либонь, умре, загине враз зо мною.

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,

Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей,

А тепера я в тебе остатню надію вложила.

О, не згасни, ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари

в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,

вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,

не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.

Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.

Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,

і тепер вже немає мені вороття.

Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,

той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, –

дай мені крила свої, хочу їх мати сама,

хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,

а як прийдеться згинуть за теє – дарма!