Читать книгу Кращі твори (збірник) - Леся Українка - Страница 20

З’явилося новеє світло в світі,

У Віфлеємі, в тихому селі,

І засвітилася у темному блакиті

Нова зоря, щоб і старі, й малі

Дорогу знали до свого месії,

Малого сина вбогої Марії.

Пішли усі поклон йому віддати –

Волхви, царі і вбогі пастухи,

Втішалася обрана Богом мати,

Сповнялась материнської пихи,

Святої гордості, що кожна мати має,

Як на руках своє дитя тримає,

Бо кожній матері дитя її месія,

Давно сподівана і справджена надія.

О матері! щасливі тричі ви,

Коли про вашу любую дитину

Не дбають ні царі, ні мудрії волхви,

Коли нова зоря очей не вабить сину,

Тоді не треба кидати господи

І йти на безвість у далекий край,

Щоб рятувать від лютої пригоди

Свою дитину, свій єдиний рай,

Так, як Марія сина рятувала,

Свій скарб єдиний, скарб той світовий,

Що сила темная на страту роковала,

Бажаючи вгасить вогонь новий.

Вночі зібралася мала родина

І подалась в пустиню крадькома,

В пустиню їх зоря провадила сама,

Оберігала їх сторожа янголина,

Безлюднії шляхи пісковаті біліли,

По них вигнанці йшли замислені, самі,

Як мрії, крила янголів летіли,

А винокол був схований у тьмі…

Шука месію Ірод в Палестині,

І ллється кров, як навесні вода,

Так падає дитина по дитині,

Як з дерева роса тремтячая спада.

Скрізь голосіння, плач і крик великий,

Риданням Іудея пойнялась,

В Шеолі темному озвався гомін дикий,

І давняя Рахіль із гроба підвелась,

По дітях страчених вона ридає,

Марою білою до трупів припадає,

Прокляття, скарги, мов пожежі дим,

Знялись до неба. Вчув їх Елогім

І посланця свого послав він до Рахілі.

Із неба злинув Серафим зорею,

Наметом засіяли крила білі,

Як, потішаючи, схилився він над нею.

Вгамуйся, бідна мати, не ридай!

Нехай тобі сіяє так надія,

Як та зоря нова. Рахіль, згадай:

«З Єгипту має вам прийти месія».

Радій, Рахіль, Ізраїль оживе,

Месія дасть йому життя нове!

Радіти, кажеш ти? мені радіти?

О Серафим! у вас на небесах

Не плачуть матері і не вмирають діти,

Вам невідомий смерті страх.

Месія! що йому до нашої недолі?

Він пан землі, безсмертний Божий Син.

Мої сини в понурому Шеолі,

Не вернеться вже звідти ні один.

Ніхто їх звідти визволить не може, –

Важкий, холодний сон наліг на груди їм…

Ягвé, страшний Ягвé! Таємний Елогім!

Адонаї-Шаддáї, грізний Боже!

До тебе я за помстою вдаюсь,

Тобі я, тінь ображена, молюсь!

Ніхто не може літери змінити

Твоїх міцних одвічних установ,

Чотирнадцять колін заледве може змити

Пролитую безвинно людську кров, –

Дивись, тепер її пролито ціле море

Для того, щоб живим зоставсь один!

За кров дітей моїх, за материне горе

Нехай заплатить сей, Марії син!

Бо коли ні, то в день Страшного Суду

На Йосафатовій долині стану я

І перед зборищем мерців волати буду:

Себе суди, неправий судія!..

Поблід від жалю ясний Серафим

І тихо знявся мовчазний угору,

Закривши вид крилом сіяючим своїм.

Рахіль стояла посеред простору,

Неначе стовп могильний… Чорна мла

Тремтіла й никла під зорею Сходу,

Що ясне й тихе проміння лила,

Немов живущу і цілющу воду.

На зірку глянула з ненавистю Рахіль,

Блідії руки здійняла з грізьбою:

«Гори, проклята зірко! на сто миль

Марії й синові освічуй путь собою.

Маріє, радуйся! твій син, твоя любов,

Живий, у захисті, та прийде та година,

Даремне згине так твоя дитина,

Як сі мої нащадки. Кров за кров!»

Як я люблю оці години праці,

Коли усе навколо затиха

Під владою чаруючої ночі,

А тільки я одна неподоланна

Врочистую одправу починаю

Перед моїм незримим олтарем.

Летять хвилини – я не прислухаюсь.

Ось північ вдарила – найкращий праці час, –

Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша

І швидше у руках забігало перо.

Години йдуть – куди вони спішаться?

Мені осіння ніч короткою здається,

Безсоння довге не страшне мені,

Воно мені не грозить, як бувало,

Непевною і чорною рукою,

А вабить лагідно, як мрія молода.

І любо так, і серце щастям б’ється,

Думки цвітуть, мов золоті квітки.

І хтось немов схиляється до мене,

І промовляє чарівні слова,

І полум’ям займається від слів тих,

І блискавицею освічує думки.

Передсвітом чорніє ніч надворі,

І час гасити світло, щоб його

Не засоромив день своїм сіянням,

Погасне світло; та палають очі,

Аж поки досвітки в вікно тихенько

Заглянуть сивими очима і всі речі

Почнуть із темряви помалу виступати,

Тоді мене перемагає сон.

А ранком бачу я в своїм свічаді

Бліде обличчя і блискучі очі,

А в думці, мов тривога, промайнуть

В дитячих літах чутії легенди

Про перелесника. Розказує, бувало,

Стара бабуся нам, маленьким дітям:

«Була собі колись дівчина необачна…»

Про необачну дівчину, що довго

За кужелем сиділа проти свята,

І не молилася, й на дзвони не вважала,

І спати не лягала, от за те

До неї уночі з’являвся перелесник,

Не дьяволом з’являвся, не марою,

Спадав летючою зорею в хату,

А в хаті гарним парубком ставав,

Облесливим – речами і очами.

Він їй приносив дорогі дарунки,

Стрічки коштовні й золоті квітки.

Він дівчину квітчав, і молодою

Своєю називав, і коси розплітав їй,

Речами любими затроював їй серце

І поцілунками виймав із неї душу.

На ранок, як співали треті півні,

Зникав той перелесник, а дівчина

Уквітчана, убрана засипала

Камінним сном. А потім цілий день

Бліда ходила, мов яка сновида,

І тільки ждала, щоб настала ніч,

Щоб з перелесником стояти на розмові,

А тим розмовам був лихий кінець…

«А хто ж був перелесник той, бабусю?» –

Питала я в старої, та вона

Хрестилась тільки завжди і казала:

«Та не при хаті й не при малих дітях,

Не при святому хлібові казати.

Не згадуй проти ночі, бо присниться!»

Так, я тебе послухала, бабусю,

Не згадую ніколи проти ночі

Про перелесника, моє свічадо тільки

Нагадує мені про нього вдень.

Талого снігу платочки сивенькії,

дощик дрібненький, холодний вітрець,

проліски в рідкій травиці тоненькії,

се була провесна, щастя вінець?

Небо глибокеє, сонце ласкавеє,

пурпур і злото на листі в гаю,

пізніх троянд процвітання яскравеє

осінь віщує – чи то ж то мою?

Що ж, хай надходить! мене навіть радує

душного літа завчасний кінець;

провесни тільки нехай не нагадує

дощик дрібненький, холодний вітрець!

Де поділися ви, голоснії слова,

що без вас моя туга німа?

Розточилися ви, як весняна вода

по ярах, по байраках, по балках.

Чом не станете ви, як на морі вали,

не гукнете одважно до неба,

не заглушите туги прибоєм гучним,

не розіб’єте смутку моєї душі

міцним напрасним натиском бурі?

Я не на те, слова, ховала вас

і напоїла крів’ю свого серця,

щоб ви лилися, мов отрута млява,

і посідали душі, мов іржа.

Промінням ясним, хвилями буйними,

прудкими іскрами, летючими зірками,

палкими блискавицями, мечами

хотіла б я вас виховать, слова!

Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,

щоб краяли, та не труїли серце,

щоб піснею були, а не квилінням.

Вражайте, ріжте, навіть убивайте,

не будьте тільки дощиком осіннім,

палайте чи паліть, та не в’яліть!