Читать книгу Кращі твори (збірник) - Леся Українка - Страница 17

Слов’янщина! – який величний гук,

Який широкий і містично темний.

І скільки літ і як багато рук

Для неї будували храм таємний.

Посеред храму п’єдестал звели,

І статую поставили на ньому,

І вид, немов Ізіді, зап’яли

Покровом щільним ідолові свому.

Стоїть таємна статуя давно,

Час тихо упливає рік за роком,

І досі ще нікому не дано

В лице їй глянути одважним оком.

А що ж величної Слов’янщини сини,

Німої матері проречистії діти,

Між людьми чим прославились вони?

Чим похвалитись їм, з чого радіти?

Дивітеся: з них кожний як один,

Що світ би здержав на плечах здорових,

Міцний, як дуб кремезний, слов’янин

Покірно руки склав в кайданах паперових

Та раз у раз поклони низькі б’є

Перед стовпом, короною вінчанним,

Порфірою укритим; стовп той є

По праву спадщини царем названий.

І кожний весь в крові, в сльозах його лице,

Троїстая нагайка тіло крає,

А він, ховаючись, плете сильце

І братові під ноги простирає.

Колись, бувало, сильний чуженин

Слов’ян-рабів виводив на майдани, –

Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин

На себе самохіть кладе кайдани,

І кажуть всі: варт віл свого ярма,

Дивіться, як покірно тягне рало!

Ні, ймення слов’янина недарма

Синонімом раба між людьми стало!

…Так прожила я цілу довгу зиму.

Зима минула, і весна настала, –

Для мене все однакова пора.

Мій час пливе собі так тихо-тихо,

Як по ставку пливе листок сухий.

Чудне життя… якби часами серце

Живим жалем і болем не проймалось,

Не знала б я, чи справді я живу,

Чи тільки мріється мені життя крізь сон.

Стіни чотири тісно оточили

Мене навколо: се ж увесь мій світ.

Там, за вікном, я чую, світ інакший

Шумить-гуде, веде свою розмову.

І туркіт повозів, і людські голоси,

Дзвінки трамваїв, гомін паровозів

Зливаються в одну тремтячу ноту,

Мов трéмоло великої оркестри.

І день і ніч гуде ота музика.

Який шумливий світ там за вікном!

Та я його не бачу. Тільки й видко

Мені з вікна шматок різьби на брамі

Та ще тополю із міського саду,

Крізь неї часом зіронька світила.

Ще видко неба стільки, що в вікні.

Тепер я знаю, що весна надворі,

Бо соловейки здалека щебечуть,

Лунає гомін листя молодого,

І крізь тополю вже зорі не видко.

Раніш я знала, що була зима,

Бо миготіли за вікном сніжинки

Та срібні візерунки на шибках.

Оце мені уся пори признака…

І жаль мені, і думаю я з жалю:

Та чи не так, як от тепер весну,

Я бачила кохання, й молодощі,

І все, чим красен людський вік убогий?

Те все було, та тільки за вікном.