Читать книгу Інтуїція - Лоран Гунель - Страница 10
7
Оглавление– Можливо, у мене є зачіпка!
Ґленн Джексон здригнувся й звів очі на Роберта Коллінза, який влетів у кабінет, розвантаживши самоскид стресу навкруги.
Ніч була короткою, сонце ледве просочувалося крізь хмари, що скупчились над осідком ФБР у Вашингтоні, і Ґленн, який ледве прокинувся, не був готовий прийняти всю ту напругу від самісінького ранку.
Коллінз сів на стіл навпроти нього й схрестив руки.
– Коротенька вовняна ниточка, за яку можна потягнути, – сказав він. – Сподіваюся, що викотиться весь клубок.
– Не сідай так, Роберте. Нагадую: отак ти вже розбив один стіл.
– Я знайшов зв’язок між двома вежами.
Ґленн звів брову і відкинувся на спинку крісла.
– Окей, тож воруши сідницями й розказуй.
Роберт, як зазвичай, проігнорував його прохання.
Ґленн часто себе запитував, чому його змусили працювати з колегою, який так мало поважав його бажання.
– В обох вежах розміщувались великі фінансові фірми, інвестиційні фонди. В обох, чуєш? Не здивуюсь, якщо виявиться, що маємо справу з революціонером-антикапіталістом. Типу, готовий на все, щоб розвалити систему.
Ґленн скривився.
– Я відчуваю це інакше.
– Нас просять не відчувати, а міркувати.
Ґленн, зачеплений за живе, промовчав і постарався дихати глибоко, щоб зняти напругу. Він занурив руку в пакетик із ведмедиками з шоколадної пастили й поклав одного в рот. Розчиняючись, цукор одразу ж викликав відчуття розслаблення. Жодного бажання стресувати зрання.
– Якщо ти в цьому впевнений, залишається тільки наглядати за всіма фінансовими фірмами, – сказав він.
– Я про це, звісно, подумав, але є одна невеличка проблема.
– Що саме?
– У цій країні не менше фінансових контор, ніж в Італії піцерій.
– Як тупо!
– Атож. Я зателефонував усе-таки Баррі Кантору й запропонував принаймні закликати їх до пильності, але він відмовився.
– Он як! Чому?
– Щоб не лякати людей, сказав він. Зокрема, припускаю, трейдерів… На біржі не може бути обвалу після восьми місяців президентства.
Ґленн не любив середовище інвестиційних фондів. Не з політичних мотивів: такі контори, звичайно, потрібні, і там, як і скрізь, безумовно, працювали і хороші люди. Але драма, яку пережив його батько, коли Ґленн був ще хлопченям, залишила неприємний осад. Мужній трудівник, він створив підприємство для прибирання, яке з часом розширилось і на якому працювало більш ніж вісімдесят осіб. Але банки відмовились від подальшого фінансування його розвитку, і він, зрештою, пристав на пропозицію молодого інвестиційного фонду, що був готовий вкласти пакет доларів: його переконали в тому, що для нього краще буде отримувати вісім відсотків від майбутнього національного гіганта з чищення, яким вони стануть, ніж 100 відсотків невеличкого місцевого малого підприємства. Але одразу ж після підписання контракту фінансисти усунули колишнього патрона, перебрали на себе управління, з тріском і втратами реструктуризували підприємство, створили ситуацію неспроможності, щоб за безцінь викупити в засновника його частку, а тоді відновили його діяльність і довели до неймовірної вартості. Обманутий і позбавлений свого дитяти, батько Ґленна впав у депресію, занедбана виразка шлунка перетворилась на рак, і його не стало.
Маленький Ґленн так і не зрозумів, чому поліція не посадила людей, які вкрали підприємство у його тата. З усього цього він виніс глибоке почуття несправедливості, різку відразу до ділового світу і пообіцяв собі, що пізніше стане поліцейським і змусить поважати закон.
– То ти чув? – запитав Ґленн.
– Що?
– Тріск.
– Який тріск?
– Столу, він затріщав.
– Казна-що!
– Дерево плаче, перш ніж зламатись.
Роберт стенув плечима, але нарешті забрав свої сідниці зі столу.
– Окрім того, – додав він, – я попросив наших інженерів зайнятись передачею аудіоповідомлення підпалювача у вежах. Він мусив залишити якийсь слід, проникаючи в їхню інформаційну систему. Треба подивитися, як він за це береться, й бути войовничо налаштованим наступного разу: бути готовим аналізувати доступи в інформаційну мережу в реальному часі, коли станеться напад на вежу, щоб вловити його ІР-адресу одразу, як почнеться поширення сигналу. Таким от чином ми його й піймаємо.
– Цілком можливо. Я, зі свого боку, йду слідом музики.
– Музики, яку він транслює?
– Так. Я маю вислухати всіх тих, хто чув повідомлення, і спробувати його ідентифікувати.
– Не розумію, навіщо все це.
– Її описали як дивну й старомодну. Музику не обирають випадково, просто так. Має бути прихована суть. Відчуваю, що її треба знайти.
Роберт скривився від сумніву й розвернувся.
– Вклади собі в башку, що нам платять за те, щоб ми міркували, а не відчували, – сказав він, виходячи.