Читать книгу Інтуїція - Лоран Гунель - Страница 12

Годиною пізніше. Осідок ФБР, Вашингтон, округ Колумбія

Виходячи з ліфта на шостому поверсі, Ґленн почув телефонний дзвінок у своєму кабінеті, що на іншому кінці коридору. У нього одразу ж виникло передчуття.

Це важливо.

Він прискорив кроки, ввійшов у кабінет і зняв слухавку.

– Ґленне, – почувся голос Сандри, телефоністки 48. – Телефонує чоловік і каже, що впізнав музику, яку передавали з Чиказької вежі. З’єднати?

– Авжеж.

Дві секунди музики очікування.

– Алло?

– Добридень, пане.

– От. Це стосовно звернення до очевидців: я її чув по радіо сьогодні вранці, – промовив чоловік із неймовірним середньо-західним акцентом. – Знаєте, я кур’єр, був якраз у холі вежі, коли пролунало повідомлення про евакуацію. Я негайно змився, однак почув музику. Фактично музика звучала перед зверненням. Ну, так, якраз перед. І я її впізнав.

– І що це?

– Знаєте, я не зможу її забути, бо мені не було й восьми років, коли я вперше її почув; жодного ризику, що я її забуду, бо в той день помер мій пес. Я був суперсумний, тож несвідомо добре запам’ятав…

– І що це була за музика?

– Ну, це була музика титрів. Я якраз подивився фільм, там у фільмі помер пес. Власне, це був вовкодав, але я мимоволі таки заплакав, бо щойно втратив свого пса. Там якраз був кінець фільму й одразу пішла ця музика, сумна, тож поневолі мене вразила.

– А як називався той фільм?

– Ну, фактично це була радше серія, ніж фільм, ну, не така серія, як тепер, з купою епізодів, а, можна сказати, фільм на кілька уривків або продовжень. Не знаю, як там точно. Це ж було тридцять чи сорок років тому. Таки сорок, бачте, виходячи з того, що мені скоро сорок шість і…

– Чи пригадуєте ви назву фільму або серії?

– А то, між іншим, я все це забув би, якби не смерть мого пса того самого дня, розумієте…

– Отже, фільм називався?..

– Ну, це був фільм Джека Лондона, зрештою, не знаю, чи це був його фільм, чи він тільки написав книжку, хіба знаєш…

– Назва?

– «Поклик лісу».

Поклавши трубку, Ґленн повільно відхилився на спинку свого крісла.

Йому була ненависна думка, що такі жахливі теракти могли бути справою еколога… Чому якісь звихнуті завжди нищать шляхетні справи?

«Поклик лісу»… Водночас який міг бути зв’язок між екологією і підривом офісних веж, де працювали фінансові контори? Повітря вони не забруднюють… якщо палій справді еколог, тоді Роберт Коллінз щось прогледів. У цих вежах мали знаходитися й інші підприємства, у тій купі мав би обов’язково бути якийсь нафтовик чи крупний забруднювач повітря…

Ґленн дістав цигарку з пакета, що валявся на столі, не підкурюючи, встромив у рот і подивився на довгу анфіладу висотних будівель за кілька кабельтів від Білого дому.

Треба було діяти швидко.

Початок з Тімоті Фішером був невдалий, годі сподіватись на його допомогу. З цього боку не заповідалося нічого доброго.

Він зняв слухавку і набрав колегу, який стежив за розбиранням вежі в Чикаго.

– Чи є щось новеньке? – запитав він.

– Так само нічого, – відповів той.

Справи не були кращими і в колеги, який займався Балтиморською вежею.

Ґленн зітхнув і зателефонував Роберту Коллінзу.

– Пообідаємо разом?

– Окей.

– Зустрінемось унизу?

– За п’ять хвилин.

– Згода.

Ґленн повісив слухавку, трохи повагався й набрав «Поклик лісу» в інтернеті.

Там були десятки трейлерів про фільм, але у версії 2020 року з Гаррісоном Фордом. Він ледве знайшов версію 1935 року з Кларком Ґейблом, потім іншу – 1972 року, з Чарльтоном Гестоном. Те, що треба, вирішив він.

Запустив запис і ввімкнув звук на комп'ютері. Музика заповнила його кабінет.

Старомодна й тривожна, означив її інший очевидець. Добре сказано.

Двома хвилинами пізніше Ґленн курив цигарку на тротуарі Пенсільванської авеню, де до нього приєднався Роберт.

– Де хочеш обідати? – запитав Ґленн.

– Стейк-салат у закусочній поблизу, там швидко обслуговують.

– Отам на розі?

– Так точно.

Колеги перетнули 10-ту вулицю, і Ґленн кинув цигарку у водостічну воронку перед входом у ресторан.

Вони наклали собі всячини в салатному барі й сіли за стіл, що стояв збоку, подалі від інших. Було ще рано, та невдовзі тут яблуку ніде буде впасти.

– Я ступив один крок, – сказав Ґленн.

Роберт косо зиркнув на нього, і Ґленна здивувала тінь розчарування, що майнула у погляді. Можливо, ревнощі? Справа була таким викликом, що її вирішення неодмінно передбачало винагороду. І навіть підвищення по службі. Цю вірогідність підкріплювало те, що вони зв’язані безпосередньо з Білим домом. Роберт був амбіційним. Звісно, порядним, але амбіційним.

– Вдалося ідентифікувати музику, – уточнив Ґленн.

Роберту, здавалося, полегшало. Він устромив виделку у свій величезний стейк і відрізав чималенький шматок, який відправив собі в рот.