Читать книгу Інтуїція - Лоран Гунель - Страница 11

Невмолима низка гудків мого телефона грубо вирвала мене зі сну, наче тюремник, що витягує неслухняного в’язня з камери, щоб відвести на страту.

Шоста година.

Темінь теменна.

Я вимкнув будильник. Екран показав голосове повідомлення, яке прийшло вчора. Хотів вимкнути, але мимоволі натиснув на «Слухати».

– Пане Фішере, я Ентоні Бузман з Media Training Institutе. Телефоную, бо ви мали прийти до мене, щоб визначитись із датою. Ваш агент Білл Крімсон підняв мене по тривозі з приводу терміновості вашої підготовки, тож мене дивує, що ви не виходите на зв’язок. Буду вдячним, якщо передзвоните одразу, як прослухаєте повідомлення.

Я ввімкнув лампу в узголів’ї, скинув одяг і поплентався у ванну. Її освітлення було настільки агресивним, що я його вимкнув, задовольняючись косим світлом від лампи в узголів’ї крізь відчинені двері.

Гарячий душ поступово мене реанімував.

Я поквапливо одягнувся й спустився вниз. Нічний сторож був у такому самому стані, що і вночі, й повідомив, що сніданок подають, починаючи з 6:30.

– Напевно, знайдеться що-небудь перекусити до настання офіційної години?

Він провів мене до жахливого автомата продуктів по два долари в целофані. Чіпси зі смаком барбекю, Pringles зі сметаною й цибулею, надміру солодкі шоколадні батончики…

– Невже на кухні не знайдеться й скибки хліба?

– Усе поставляють о 6:30, сеньйоре.

Я капітулював.

Анну я чекав за скляними дверима першого поверху. Вона приїхала вчасно, фари її авто пронизували ніч на готельному паркінгу.

У машині смачно пахло мафінами.

– Я розігріла їх удома перед від’їздом, – сказала вона. – Подумала, що ви нічого не знайдете в готелі у таку пору.

За якийсь час ми були на території військових, вона поставила авто під секвоєю, що росла біля лабораторії. Ми вийшли в ніч, оповиту туманом, таким густим, що він поглинув ліс, а маленький будинок огорнув білою вуаллю, яка всотала вологий запах дерев.

За п’ять хвилин ми насолоджувались іще теплими мафінами, а кавоварка пирхала паруючою кавою, пахощі якої наповнили кімнату.

– Чи є запитання щодо вчорашнього? – поцікавилась Анна.

Запитань небагато. Найбільше сумнівів…

– Гадаю, можемо запрягатись і йти далі.

Вона підвелась, щоб налити кави в чашки.

– Починаючи з цієї миті, ми переходимо до дії. Ви пізнаватимете метод у його практичному застосуванні.

– Дуже добре, – погодився я і здивувався, відчувши хвилювання.

– Вчора ми бачили, що на першій фазі ви зосереджуєте увагу на цілі, даючи руці можливість вільно щось креслити й створювати так звану ідеограму, яка дасть перші елементарні відомості про природу цілі. Отже, ця фаза дозволяє підступитися до тріщини, а відтак перейти до фази 2, де ви отримаєте сенсорні елементи про ціль…

– Якщо вдасться, – докинув я.

Вона проігнорувала моє зауваження й вела далі:

– Щілина почне увиразнюватися, і в фазі 3 ви будете здатним зробити кілька загальних крокí про ціль, яку почнете осягати в просторі. Априорно, на цьому етапі має вже назбиратися досить інформації, щоб допомогти ФБР локалізувати вежу, на яку нині заміряється палій, це покладе край потребі йти далі.

– Виходить, що можна йти далі?

– Правильно, метод діє і через інші фази. В теорії можна зібрати всі існуючі інформації. На практиці ж що далі ми рухаємося в плані речей абстрактних, то це складніше.

– Гаразд.

– Ви допили каву? Ходімо?

– Авжеж.

Вона рвучко підвелася.

– Спершу ми потренуємося описувати вибране мною місце.

Вона пішла в апаратну й порилась у шухляді, потім повернулась із конвертом із крафтового паперу.

– У цьому конверті фото місця, яке вам слід описати.

Вона поклала його посеред столу переді мною.

Я втупився в нього поглядом, нездатний відвести очі.

І раптом збагнув усю абсурдність ситуації.

У конверті лежало фото місця, яке мене просили описати…

Це ж маячня. Абсолютно неможливо.

– Я не віщун. Ніхто не здатен відгадати, що в цьому конверті.

– У жодному разі, йдеться не про відгадування, а про під’єднання до цього місця.

Цієї миті я сіпнувся від звуку відчинених дверей. У кімнату зайшли Джексон із Коллінзом.

Тільки їх бракувало.

Анна подала їм знак мовчки посидіти в кутку.

Вона поклала пакет білих аркушів переді мною й простягнула чорний фломастер.

– Обмежтеся дотриманням методу, який я буду викладати вам крок за кроком. Зауважте, він дуже структурований, і дотримання цієї структури дуже важливе. На його розробку пішли роки, і тут немає випадкових деталей.

Вона пояснила, що кожна використана мною сторінка буде поділена на три колонки. Збору інтуїтивних інформацій відведена тільки центральна частина. Інші служать для нотування різних перешкод, які можуть виникнути в моєму розумі. І знову: тут усе буде закодовано, вона проведе мене від одного випадку до іншого.

– Почніть із запису у правому верхньому куточку свого імені, місця й сьогоднішньої дати, а також години початку експерименту. Це робиться для архівування, а водночас фокусує вашу думку на нинішньому моменті.

Я так і зробив.

– Тепер у лівій колонці запишіть усе, що вас наразі турбує.

– Те, що мене турбує?

– Так, усе, що ви відчуваєте, скажімо, фізичну чи моральну незручність. У Remote Viewing це називається «несприятливі перешкоди». Занотувавши їх, ви звільните від них мозок.

Я взяв фломастер і записав:

Мені трохи душно.

Клаустрофобія в кімнаті без вікон.

Присутність Коллінза й Джексона.

Великий сумнів щодо існування інтуїції.

Гнів від того, що марную свій час.

Страх, що мені це не вдасться.

– Дуже добре, – сказала вона. – Тепер я назву вам низку чисел, своєрідні координати, які я щойно атрибутувала як місце цілі.

– Координати, які ви щойно атрибутували?

– Саме так.

– Як саме ви змогли атрибутувати координати місця?

– Я вимовляю цифри, які мені спадають на думку.

– Але… якщо ці координати виринають, як кролик із капелюха, то вони ні з чим не пов’язані… вони не мають аніякісінької цінності… Хочу сказати: якщо вони не відповідають якійсь певній реальності, як довгота чи широта, то вони… ні до чого не прив’язані?

– Я надаю низку цифр, які зринають у мене в голові, аби матеріалізувати це місце у вашій свідомості.

– Так…

– Ви їх запишете, повторивши вголос і зосередившись на місці, яке маєте відкрити.

– Як я можу зосередитись на місці… що мені невідоме?

– Вам досить сказати собі, що ви під’єднуєтеся до цього місця, й спрямувати свою свідомість у його напрямку.

Повний сумбур…

– Якщо ви в це не вірите, – додала вона, побачивши мою сумнівну гримасу, – зробіть вигляд, що вірите: пограйте в гру, діючи так, немовби це можливо. Це єдине зусилля, яке я прошу вас зробити.

– Ок.

– Отже, я називатиму вам координати, ви повторите їх уголос і запишете на папері, зосередившись на місці, потім, не відриваючи фломастера від паперу, дайте руці можливість креслити все, що вийде, не думаючи і навіть не дивлячись. Готові? Поїхали?

– Ок.

– 2, 0, 2, 0, 0, 9, 1, 6, 3, 5, 8.

Я повторив і усвідомлено написав кожну з цифр, уявляючи себе під’єднаним до означеного так місця, а тоді відпустив руку у її ковзанні наздогад на папері.

Це зайняло всього три секунди. Мій малюнок був схожим… на ніщо. І це не було якесь місце.

– Дуже добре, – сказала Анна. – Зараз ми це проаналізуємо.

Я питав себе: що в біса можна аналізувати в цих безладних закарлюках (безформних малюнках)?

– Ми поділимо ідеограму на сегменти, щоб відокремити різні схеми, які можна розрізнити, – пояснила Анна.

І провела дві риски, поділивши мою суцільну лінію на три сегменти, та їх пронумерувала.

– Дивіться, – запропонувала вона, – перший сегмент складається з кривої, дуже заокругленої лінії.

– Так.

– Це відповідає присутності природних елементів на тому місці, одне слово, пейзажі.

– Якщо ви так вважаєте.

– На другому сегменті ваша лінія немовби рублена, вона виділяє виступаючі кути. Це – ознака людської споруди.

– Нехай.

– А третій – це синусоїда, начебто ви малювали хвилю. Це вказує на наявність на тому місці води.

Я наче онімів.

– Ви мене слухаєте? – запитала вона.

Я глибоко вдихнув.

– Вчора ви пояснили, що після надходження у підсвідоме інформація про ціль виринає у формі мікрорухів тіла. Можна прийняти. Скажімо, рухи руки, чом би й ні. Але те, що ці мікрорухи інформують нас настільки точно про ту чи ту складову щодо природи цілі, – це все-таки висмоктано з пальця, хіба ні?

– Не один рік минув, доки дослідники навчилися розкодовувати й встановлювати зв’язок між формою ідеограм, створених мікрорухами, й характерними прикметами місць.

– І це працює?

Вона кивнула.

– Пропоную не гаяти часу й продовжити, адже у фазі 1 щілина вузька й інформації, які виринають на поверхю, швидкоплинні: вони виникають і майже одразу зникають. А тепер я попрошу вас пошукати відчуття, які у вас виникають, коли ви роздивляєтеся кожний сегмент ідеограми. Щоб собі допомогти, маєте постукувати фломастером у різних місцях уздовж проведеної лінії, і поступово записувати те, що сприймаєте.

Отож я почав постукувати по лінії першого сегмента, наче хотів накласти пунктирну лінію на неперервну.

– Відчуття, що… твердо. І не уявляю, як може бути інакше: аркуш лежить на твердому столі…

– Дуже добре, запишіть це у центральній колонці, – сказала вона, проігнорувавши мій сарказм.

Я підкорився.

Твердо

– А тепер зробіть так само в інших місцях на лінії.

– Але… це не може змінитись… Я стукаю по аркуші паперу, який лежить рівно на абсолютно гладенькому столі: тож у мене, само собою, буде те саме відчуття у будь-якій точці аркуша!

– У фізичному плані – так, однак пам’ятайте, що при цьому ви відкриваєтесь своїй цілі, ви до неї під’єднуєтеся, мікрорухи вашого тіла дають вам змогу рухатись їй назустріч, ввійти в контакт з відчуттями, які вона може вам надати.

Якби в цей момент я не перебував на офіційному місці знаходження армії США з двома агентами ФБР поруч, я взяв би ноги в руки, щоб утекти від того, що було схоже на секту звихнутих, запекліших за тих, кого зачиняють у чотирьох оббитих войлоком стінах у Психіатричному центрі «Пілігрим» у Лонг-Айленді…

– Продовжуйте, – сказала вона, – годі ставити запитання, експериментуйте.

Я взяв фломастер і постукав, як і просили, в іншому місці на кривій і… засумнівався. Переставив фломастер на новий сегмент і…

– Якась дурня!

– Запишіть усе, що відчуваєте, і по порядку.

Це було нечувано, але я міг присягнути, що мої відчуття змінювалися залежно від місця. Я постукував тим самим кінчиком того самого фломастера в різних місцях того самого аркуша паперу, що лежав на тому самому абсолютно гладенькому чортовому столі, але мої відчуття змінювались… Незначно, але змінювались, ані тіні сумніву щодо цього.

Міцне, але еластичне

Губчате

Анна запропонувала зробити те саме на кожному сегменті моєї ідеограми, потім ми рушили далі.

– Тепер, коли щілина увиразнилась, перейдімо до фази 2: завдання полягає у підтримці з’єднання з ціллю та нотуванні у центральній колонці всіх прикметників, які описують отримані вами відчуття. Постійно питайте себе «Яке воно?» і якнайшвидше записуйте абсолютно все, що спадає вам на думку.

Перше, що виникло в голові, було «велике», і я, не гаючись, записав.

Велике

– Мені здається, я бачу кольори, але не маю ніякого засобу, щоб з’ясувати, чи це стосується цілі, чи я сам їх вигадав.

– Годі ставити запитання. Вимкніть ментальне й записуйте все, що приходить у голову, не питаючи, звідки воно прийшло.

– Ок.

Яке воно?

Велике

Зелене.

Сяюче.

Відчуття заполонили мене. Я довірився.

Осяяне сонцем

Жовте

Бежеве

Зелене

Густе

Блакитне

Плаваюче

Раптом чітко виникло зображення.

– Я бачу острів! Це тропічний острів, осяяний сонцем й оточений пляжами з кокосовими пальмами. Він дуже ясний! У мене це зображення просто перед очима!

Мене охопив ентузіазм, я почувався піднесеним і радісно схвильованим.

– На цьому етапі, – сказала Анна, – ви не можете мати таких точних зображень. Це лише ментальна конструкція, тлумачення того, що ваш мозок робить із сенсорними елементами, які ви сприймаєте.

– Ви певні? Я дуже чітко бачу цей острів. Дивно, але я певен, що саме він і є ціллю…

– Запишіть це у правій колонці.

Я так і зробив, хоч і всупереч собі.

Тлумачення: тропічний острів

– Тепер, – вела Анна далі, – зробіть жест рукою, ведучи її по аркушику так, наче змітаєте цей образ, тим самим символічно видаляючи його з голови.

Я так і зробив.

– Тепер продовжуйте, постійно себе запитуючи: «Яке воно?»

Яке воно?

І ніби відчув повів.

Вітряне

Прохолодне

Сіре

Яскраво-синє

Холодне

Вертикальне

Скелясте

Високе

Запаморочливе

– Я бачу, що це таке… переді мною виразне зображення верхів’я високої гори, яка завершується сіро-зеленою скелею, дуже крутою, яка височіє у бездонному блакитному небі.

– Запишіть це як тлумачення у правій колонці.

– Але я бачу її дуже виразно!

– Це – ментальна конструкція. Занотуйте й проженіть геть із голови.

Я підкорився й почав знову.

Яке воно?

Кілька секунд порожнечі, і знову скелястий пік.

– Я її прогнав, але вона повернулась.

– Запишіть іще раз.

Я записав і ще раз змів рукою із аркуша.

Яке воно?

Зернисте

Міцне

Сіре

Трав’янисте

Вологе

– Маю враження, що відчуття, які виникають тепер, зовсім не інтуїтивні, а просто опис останнього зображення.

– Припиніть ставити всі ці запитання! Відключіть мозок, просто відчувайте й нотуйте.

Я знову почав стукати.

Водянисте

Глибоке

Спокійне

Щільне

Глухе

Блакитне

Сіре

– Я бачу гігантський акваріум із сірою акулою.

– Тлумачення.

Я записав без жодного заперечення і знову взявся постукувати. У такий спосіб я назбирав до пів сотні прикметників, але в якийсь момент застопорив. Враження й відчуття крутилися по колу одні й ті самі, нічого нового.

– Перечитайте свої думки фази 1 і фази 2, виберіть, що повторюється найчастіше, що схильне до повторення, й синоніми, потім зробіть описовий підсумок побаченого місця. Майте на увазі: у майбутньому цей підсумок вас зобов’яже, тож нічого не забудьте, але нічого й не додавайте, залишайтеся вірним тому, що відчули й записали.

Я неквапливо перечитав свої нотатки й написав:

«На тому місці людська споруда й елемент пейзажу, наявність води. Є сіре, блакитне, бежеве, жовте, дуже сонячно, велике, скелясте й вертикальне».

– Закінчили? – запитала Анна.

– Гадаю, так.

– Окей, дуже добре, тоді зазначте годину завершення.

Мою першу сесію було завершено, все тривало близько сорока п’яти хвилин, я не знав, що про все це думати.

– Хочете відкрити конверт? – запитала Анна.

Непроникний погляд. Вона знала те місце, вона знала, я досяг успіху чи провалився, але на її обличчі нічого неможливо було прочитати.

– Ок.

У грудях клубок страху.

Джексон і Коллінз не зводили з мене очей. У повітрі відчувалася напруга. Кожен знав, що в цю мить на карту було поставлено все. За секунду вони знатимуть, чи варто робити на мене ставку.

Я взяв конверт тремтячими пальцями, відкрив його… і вийняв фото статуї Свободи під дощем, зроблене згори.

Величезне розчарування.

Це зовсім не відповідало тому, що я міг візуалізувати.

Статуя з позеленілої міді височіла на своєму п’єдесталі з рожевого граніту в траві, з деревами, що росли неподалік, і темніючим морем навкруги.

– Що ж… це провал… мені прикро…

Здавалося, що Ґленн Джексон закам’янів на кшталт статуї Свободи зі скорбним виразом обличчя й опущеною рукою.

Я відчув, як мене заполонює суміш розчарування, приниження й гніву, що я вляпався в дослід, у який ніколи не вірив.

– Стривайте, – сказала Анна, – перечитайте свій висновок уголос.

– Навіщо?

– Перечитайте.

Я не втримався від зітхання, коли брав у руки свій аркуш, і прочитав безбарвним голосом:

– На тому місці присутня людська споруда й елемент пейзажу, наявна вода. Є сіре, блакитне, бежеве, жовте, дуже сонячно, велике, скелясте й вертикальне.

– А ви нещадні до себе, – відзначила Анна. – Навпаки, це досить добрий опис місця-цілі.

Роберт Коллінз труснув головою й прокашлявся.

– Опис пана Фішера досить добре підходить… для 80 відсотків споруд, – із сарказмом вимовив він.

Анна розстріляла його поглядом, і він замовк.

Ґленн Джексон запустив руку у кишеню, витягнув ведмедика й поклав у рот.

– Роберт Коллінз правий, – сказав я. – До того ж я бачив сяюче сонце, а на фото злива.

Або ж цей метод був обманом, або я був нікчемою. В обох випадках мені нíчого тут робити, я марнував час.

Анна обернулася до Джексона:

– Чи не скажете, яка зараз погода у Нью-Йорку, будь ласка?

Він вийняв мобільний телефон і застукав по клавішах.

– Дуже сонячно, – сказав він за кілька секунд.

Коллінз насупив брови.

– Нагадаю, що ви були під’єднані не до фото, а до місця, яке на ньому зображено. Наразі над статуєю Свободи сяє сонце.

У кімнаті запанувала тиша, наче кожному був потрібен час, аби переварити щойно почуте.

Від думки, що я зміг поєднатись із місцем-ціллю у реальному часі, у мене на якусь мить голова пішла обертом.

Я не міг пояснити як, але те, що я виявився здатним відгадати, що було надруковано на фотопапері й сховано в конверті, який лежав переді мною, здавалося мені раціональнішим, ніж здатність увійти в прямий контакт із місцем, розміщеним за три сотні кілометрів…

Розгублений і геть збитий з пантелику, я кілька секунд дивився на Анну.

Потім гору взяв розум.

– Це нічого не доводить, – сказав я. – На це не треба зважати: зараз кінець березня, у Нью-Йорку гарна погода буває через день. Це просто випадок.

– Ясно, – підтвердив Коллінз.

Я ледве не піддався спокусі позолотити свій успіх, але треба було прийняти правду.

– Я таки провалився, – сказав я, кладучи фломастер на стіл. – Однак, гадаю, ви мені таки допомагали: насправді ви не були нейтральною… Ви знали місце, бо самі його вибирали, і відкидали мої видива, які спадали мені на думку під час експерименту, бо знали цілком певно, що вони неправильні. Хотілося б тільки знати, як ви реагували, якби вони виявилися правильними.

Вона прийняла удар, вочевидь уражена моїм зауваженням, я усвідомив, що мимоволі звинуватив її в інтелектуальній нечесності.

– Під час проведення наших наукових експериментів, – почала вона, – ми завжди працюємо за подвійним сліпим методом: провідник, як і інтуїтивіст, нічого не знає про ціль. Та наразі, враховуючи нагальність ситуації і те, що йшлося лише про вашу підготовку, я цього не зробила…

Я кивнув на знак згоди, прагнучи, щоб мені пробачили.

Запанувала ніякова тиша.

– Дозволю собі нагадати про нашу справу, – раптом озвався Коллінз. – Він має вловити досить точні інформації, які дадуть нам змогу ідентифікувати одну з-поміж тисячі веж по всій країні…

Він мав рацію, всі це розуміли. У мене не було жодного шансу цього досягти.

Нарешті Анна імпліцитно визнала мою невдачу.

– Як на мене, – сказала вона, – ви забагато міркуєте. Ваше ментальне намагається контролювати дію, ви ставите безліч запитань, допитуєте самі себе, чи правильно все робите, і, зокрема, беретесь тлумачити. Треба не міркувати, а всього-навсього сприймати те, що є. Сприймати й нотувати, і все. Вчора я вас попереджала: тлумачення – найгірший ворог інтуїції. Інтуїція надає сирівцеві сенсорні інформації. Їх потрібно лише вловити, прийняти й занотувати, не намагаючись ані розкодувати, ані ідентифікувати речі, ані надати їм сенсу. Аналізуватимете потім. На даний момент слід прийняти те, що надходить, найбільш нейтрально, безпристрасно.

Вона, напевно, була права: я забагато роздумував.

– Це не очевидно, бо я також залежний. Упродовж усього дитинства батьки й вчителі невтомно повторювали, щo спершу треба думати, а потім говорити, думати, а потім вибирати, думати, а тоді діяти…

Вона розуміюче кивнула.

– В інтуїції все навпаки.

І додала:

– Вас просять не думати, а відчувати.