Читать книгу Інтуїція - Лоран Гунель - Страница 6

– Куди, власне, ми летимо?

Гелікоптер жваво летів на південний захід, залишаючи океан ліворуч. Навсібіч крізь засклені вікна кабіни пілота відкривалася просто неймовірна панорама, і я справді не відчував звичного запаморочення.

– У Форт-Мід, поблизу Вашингтона, – сказав Джексон.

– У НАБ?

Форт-Мід – армійська територія, відома тим, що там розміщується Національне агентство безпеки, воно стало знаменитим, коли колишній агент ЦРУ виявився викривачем. Едвард Сноуден оприлюднив на весь світ інформацію, що воно шпигує майже за всіма, включаючи підприємства й окремих осіб у країнах-союзницях США.

– Ні, в іншу установу, але на тій самій території.

Гелікоптер справді обійшов таку впізнавану будівлю НАБ, величезний блокгаус з чорного скла, який показували по всіх каналах під час славнозвісної справи, і, нарешті, приземлився на майданчику, який нагадував радше розлогий парк з високими деревами, ніж територію військовиків. Пілот вимкнув мотор, і на борту запанувала тиша. Коллінз, який упродовж усього польоту на мене навіть не глянув, відчинив дверцята, і ми вийшли.

Неподалік від нас перед купою дерев велике панно з лакованого дерева повідомляло білими літерами:

Армія Сполучених Штатів

Форт-Мід

Закрита зона

Що агенти ФБР могли робити на території армії?

Я йшов за двома агентами до невеличкого будиночка, що стояв в оточенні дерев і скидався радше на дерев’яний барак, ніж на офісне приміщення.

У мене несподівано виникло дивне відчуття, враження дежавю. Дерев’яна споруда… Біла, трохи зблякла фарба… Дерева навкруги…

Минуло кілька хвилин, перш ніж я встановив джерело цього враження: в одному з моїх детективів, у сьомому романі, герой був біологом, який усамітнився в хатині, щоб вивчити численні елементи розслідування, що його він намагався здійснити.

У мене дуже візуальний підхід до письма. Мої історії виринають в уяві у вигляді напрочуд реальних фільмів, картини яких мерехтять перед моїми очима. Будинок, перед яким я опинився був навдивовижу схожим на той, який я візуалізував у романі.

– Ми прийшли, – сказав Ґленн Джексон.

Низьке небо було облицьоване великими білими хмарами, але в досить теплому повітрі ширилися запахи довколишньої природи. Тишу ледь порушувало шелестіння лопастей гелікоптера, які за інерцією ще обертались у просторі.

Коли ми підійшли, двері будівлі відчинилися, на порозі з’явилась жіноча постать. Брюнетка років тридцяти, худорлява, смаглява, з блакитними очима – серед її предків могли бути італійці. Одразу вона видалася зайнятою чи, радше, засмученою, але її очі засяяли, коли вона усміхнулась, вітаючи нас.

– Я – Анна Саундерс, – сказала вона, – відповідальна за проєкт. Ласкаво просимо у Форт-Міді.

Проєкт? Який проєкт?

– Дуже приємно.

Ми зайшли й сіли за круглий дерев’яний стіл, пофарбований білим, як і панелі на стінах. Навіть підлога була дерев’яною, але вона зберегла природний колір і рипіла під ногами. Лише кілька сірих сталевих сейфів нагадували, що ми не в хатині рибалки. Пахло міцною кавою. Від запропонованої мені чашки я відмовився.

Світло проникало крізь внутрішні венеційські жалюзі на напівпрочинених вікнах. Їх спустили навкоси й пластинки утворювали поламане віяло.

Ґленн Джексон заговорив перший своїм низьким глибоким голосом. Його колега стояв, схрестивши руки.

– Пропоную нашвидку зробити огляд ситуації для Тімоті Фішера. Пане Фішере, ви, звісно, чули про пожежу, яка зруйнувала вежу в Чикаго?

– Я щойно повернувся з-за кордону, але так, прочитав новини в літаку.

Він схвально кивнув.

– Можливо, вам також відомо, що напередодні згоріла будівля в Балтиморі.

– У статті про це теж писали.

– В обох випадках ідеться про підпали, зважаючи на все, ці два акти взаємопов’язані: вони вчинені одним злочинцем.

Він говорив, а його колега мовчав, втупившись у якусь цятку на столі поглядом, в якому парадоксально поєднувались жорсткість і тупість. Анна Саундерс дивилась на нас трохи напружено.

– Цю справу, – вів далі Ґленн Джексон, – веде ФБР, ми з Робертом перебуваємо на першій лінії. Маємо підстави вважати, що ці підпали можуть стати лише початком майбутньої серії, і перед нами велика проблема: розслідування подібних справ потребує часу, багато часу, бо розвалені будівлі сховали під тоннами уламків будь-які сліди злочинця і спосіб його дій, його почерк.

– Чи багато жертв?

– Про це дізнаємось тільки тоді, коли розберемо завали, – сказав Коллінз. – Власне, ризик наштовхнутись на засипані жертви значно сповільнює роботу. Ми ж не можемо просто послати туди бульдозери…

– Зважаючи на все, – додав Джексон, – підпалювач має зуб на самі вежі, а не на людей. Він заволодів аудіосистемою будівель і, перш ніж підпалити, поширив наказ про евакуацію та ввімкнув музику.

– Музику? Злочинець передає музику, перш ніж підпалити?

– Так.

– У цьому є щось хворобливе.

Коллінз стенув плечима.

– А… яку музику він вмикає? – запитав я.

Два агенти ФБР перезирнулися.

– Її не ідентифікували, але очевидці кажуть, що ця музика була… старомодна і тривожна.

– Довкола нас справді повно звихнутих, – зауважив я.

– Інакше ми були б безробітними, – якось відсторонено мовив Коллінз.

Ґленн Джексон усміхнувся. Анна Саундерс зміряла його підозріливим поглядом. Я відчував, що вона тримається насторожі.

– Чи було озвучено вимоги?

– Вони, цілком певно, будуть, – сказав Коллінз. – Мерзотник, який це зробив, вичікує, вочевидь для того, щоб підняти напругу й примножити домисли.

– Власне, – сказав Джексон, – щодо тиску, нам телефонував Баррі Кантор. Ви уявляєте, хто це такий?

– Авжеж.

Хіба його можна не знати? ЗМІ так і звивались коло цього помічника президента. Тридцять п’ять років, красень, більшої телегенічності годі й бажати, красномовний і доволі харизматичний. Він постійно з’являвся на екрані, пояснюючи політику Білого дому.

Можна було не погоджуватися з точкою зору, яку він захищав, але це був блискучий тип, якого всі поважали.

– Баррі Кантор повідомив про побажання президента: він хоче, щоб паралельно з розслідуванням…

– Зачекай хвилинку, – сказав Коллінз, витягнувши руку перед колегою, щоб його перервати.

І обернувся до мене з грізно насупленими бровами.

– Пане Фішере, – почав він своїм скрипучим голосом, – ми довіримо вам дуже конфіденційну інформацію. За звичних обставин ви стали б об’єктом спеціальної перевірки й пройшли б через певний протокол, перш ніж вам було б представлено цей проєкт. Невідкладність справи й прохання президента спонукають нас оминути цю процедуру. Однак попередньо нам усе-таки потрібно ваше зобов’язання, що все, що скажуть чи зроблять у цій кімнаті, звідси не вийде. Нічого з того, що ви почуєте тут, не повинно вийти назовні, незалежно від того, візьмете ви в ньому участь чи ні.

Я відчув певний тиск від його поведінки, хоча нічого в них не просив.

Усі погляди зійшлися на мені – суворий Коллінза, підбадьорливий Джексона і більш невизначений Анни Саундерс, в ньому, як здавалося, читалося занепокоєння, а водночас і надія.

Що мені було втрачати? У будь-якому разі моя зацікавленість досягла точки неповернення.

– Так, домовились.

Якусь мить Роберт Коллінз мовчки пильно дивився на мене, викликаючи неприємне відчуття перевірки даного мною слова, потім відхилився на спинку крісла.

– У цій справі, – продовжив Джексон, – президент серед найбільш зацікавлених осіб. З огляду на те, що нашій країні довелося пережити зовсім недавно, падіння веж, зрозуміло, має величезний емоційний вплив на населення. Тож президент хоче вирішити цю справу дуже швидко. Як ми вже казали, традиційний підхід тут не годиться, оскільки спершу треба все розчистити. Саме тому президент вирішив покласти на Анну Саундерс місію визначити наступну ціль злочинця і не допустити її руйнування. Визначити… властивими їй методами, і для цього потрібні ви, що вона сама вам пояснить.

Він замовк, і наші погляди звернулись на молоду жінку.

Вона якийсь час сиділа непорушно, наче збиралась із думками. Тишу в кімнаті ледь порушувало легке тертя венеційних жалюзі, припіднятих подувом вітру, та щебетання птахів надворі.

Вона вичекала певний час, нарешті, повільно підвела голову й втупила в мене погляд блакитних очей, який видавав певну вразливість, але, здавалося, ніс у собі виклик. Вона використала мовчання як союзника: коли її голос зазвучав, я нетерпляче ловив кожне слово з її вуст.

– Я хочу, щоб ви допомогли мені ідентифікувати ціль, використавши свою інтуїцію.

Мені здалося, що я дещо пропустив.

Їдучи з агентами ФБР у Форт-Мід, я ні на що не сподівався, тим паче на таке безглуздя.

Я прокашлявся.

– Мою інтуїцію?

Вона далі пильно дивилася на мене, не вважаючи за потрібне підтакнути чи відповісти. Чого вона хотіла? Перевірити мою реакцію?

Я глянув на Джексона, потім на Коллінза, які не зводили з мене очей. Якби ми не були на військовому об’єкті і якби я був більш знаменитим, то подумав би про велику програму-містифікацію прихованою камерою на телебаченні.

– Я не розумію, чого ви від мене чекаєте… серйозно.

Вона знову витримала паузу.

– Я неодноразово переглянула записи ваших інтерв’ю, висловлені вами думки чітко доводять, що ви людина, яка наділена великою інтуїцією. Ви, між іншим, інколи самі про це згадуєте.

– Стривайте… Трапляється, що я справді кажу, що з того чи того приводу спрацювала інтуїція, але так кажуть усі, хіба ні? Це просто манера висловлюватися, поетичний спосіб на означення випадку.

Вона знову мовчки дивилася на мене.

Я глибоко вдихнув.

– Тобто я хочу сказати, що у кожного з нас може майнути думка щодо якоїсь події, і якщо вона виявиться слушною, ми скажемо: «У мене чудова інтуїція». Та, по суті, усі добре знають, що це просто збіг. Так, я романіст, радше мрійник, та все-таки стою на землі, зберігаю бодай мінімум раціональності. Всі ж бо знають, що інтуїції… не існує.

Усі троє досі дивилися на мене. У погляді Коллінза я вперше зауважив зародження поваги; Ґленн Джексон напівусміхався, Анна Саундерс зберігала загадковість.

– Наразі я не вдаватимусь у деталі, – промовила вона, – скажу одне: інтуїція не тільки існує насправді, а ми навіть розробили метод, щоб за бажанням до неї вдаватися.

– Вдаватися до неї за бажанням?

Казна-що… Я знову запитав себе, чи не став жертвою розіграшу.

– Ви добре мене почули.

У неї був якнайсерйозніший вигляд. Якщо вона і грала комедійну роль, то заслуговувала на «Оскара».

– Але… хто ви така, між іншим, і де я наразі знаходжуся?

– Ми – відділ спеціальних досліджень у цій царині.

– Але ж ми на військовому об’єкті, чи не так?

– Правильно.

– Ви військова?

– Я розповім вам більше, якщо ви станете поруч із нами у цій справі.

– А мені хочеться уточнити: навпаки, якщо ви хочете, щоб я за це взявся, маєте сказати мені значно більше…

Кілька митей вона дивилася на мене, потім перезирнулась з іншими.

– Ви маєте зрозуміти, що це секретна лабораторія, наше існування – повна таємниця, а проєкт має гриф «Таємниця в царині безпеки», тож на цьому етапі я не можу розкрити вам геть усе. Краще скажіть, щó ви хотіли б знати, щоб ухвалити рішення, і я подивлюся, чи можу це розповісти.

«Таємниця в царині безпеки»? Як проєкт щодо інтуїції можна наділити таким грифом?

– Що ж… скажіть, будь ласка, що ви вкладаєте в поняття «інтуїція», щоб мати певність, що ми говоримо про одне й те саме…

Вона була на своєму полі й завелася з пів оберта:

– Інтуїція – це здатність розуму, яка дає змогу отримати інформацію, недоступну нашим п’яти органам чуття: щось, чого не можна ні побачити, ні почути, ні торкнутись, ні відчути, ні покуштувати.

– Недоступну нашим п’яти органам чуття?

– Власне. Ітися може про місце, предмет, особу чи навіть подію. Щось, про що нам нічого невідомо, про що не маємо ніяких, навіть часткових даних; а ще інтуїція – це те, що дає нашому розуму здатність зібрати дані про нього.

Вона замовкла, запала тиша.

Я повторив її безглузді слова, майже сумніваючись, що щойно їх почув.

– Зібрати… як це? Отак клацнувши пальцями?

– Певним чином.

– Але… це, власне, неможливо.

Моя недовіра її начебто не дивувала.

– Ви маєте право так вважати.

Авжеж, сприймай мене за йолопа.

Я вважав себе людиною відвертою, з широкими поглядами, однак не надто легковірною. Не міг же я заковтнути будь-що.

– Що ще ви хотіли б знати? – поцікавилася вона.

На цьому етапі я не бачив, що ще могло б мене переконати. У будь-якому разі щось іще тут не збігалося.

– Ви називаєте себе спеціалістами з інтуїції… і потребуєте незнайомця, який міг би вам допомогти. Це здається не надто логічним…

Цього разу вона наче збентежилась. В очах на якусь мить з’явилася непевність, жінка непомітно прикусила губу, я вловив немовби тінь страждання, від якої потьмянів погляд. Коли вона знову глянула на мене, я побачив стримуваний гнів.

– Унаслідок одного нещасного випадку нашу групу інтуїтивістів було знищено. У мене немає більше нікого.

Я стояв як занімілий.

Вона раптом кинула:

– Вони всі мертві, зрозуміли?

Анна сказала це різко, підозрюю, навмисно хотіла шокувати.

– Щоб відреагувати на невідкладність ситуації та прохання Білого дому, мені потрібен хтось такий, як ви. Ви не незнайомець. Ви чули, я багато разів переглядала ваші інтерв’ю і знаю, що ви для цього підходите.

Я проковтнув слину.

Групу знищено… Всі загинули… Господи… куди я потрапив?

Я спробував бути відстороненим.

– Кажете, у вас нікого немає, але ви самі…

Гнів, який я зауважив в її очах, знову спалахнув. Губи страшенно затремтіли.

– Я більше не можу доступитись до своєї інтуїції, – кинула вона тоном, який відбив у мене бажання запитати чому; цього вона, напевно, й хотіла досягти.

Ґленн Джексон, очевидно, відчув зростаючу напругу, бо прокашлявся й засовався на стільці.

– Анна Саундерс хотіла б, щоб ви пришвидшеним темпом опанували цей таємний метод, – сказав він усміхаючись, аби мене приборкати. – Дозволю собі уточнити, що на його розробку пішло чимало років дослідження.

Я промовчав.

– Гадаю, ви не усвідомлюєте… Насправді багато людей мріяли б опинитись на вашому місці… Дехто за кордоном готовий убити, щоб заволодіти цим методом.

Оскільки я й далі мовчав, додав:

– Гадаю, ви пишатиметесь можливістю посприяти боротьбі зі злочинцем. Знищуючи офісні вежі, а можливо, й людей, нападаючи на нашу економічну систему, він підриває засади суспільства.

Я відчував тиск їхнього очікування, їхнього сподівання мене залучити.

– Можна було б звернутися до когось іншого, – провадив він далі, – але підготовка пройде значно швидше з людиною, яка вже спонтанно вдається до власної інтуїції. А в цій справі важлива кожна година…

Я ввічливо погодився.

Усі погляди далі тримались на мені.

На скельцях окулярів Роберта Коллінза виднілись сліди пальців, які висвітив промінь сонця, що пробився під пластинами поламаних жалюзі.

– Напевно, ви очікуєте негайної відповіді.

– Так, – підтвердив Коллінз. – Баррі Кантор телефонуватиме з хвилини на хвилину.

М’яч був на моєму боці. Зрештою, їхні пояснення трималися купи. Але в мене була одна проблема. І серйозна. Я не вірив в інтуїцію. Я не вірив у неї, бо це просто неможливо. Неможливо відгадати відомості щодо якогось місця чи невідомого предмета. Якби це було можливо, про це знали б. Окрім того, мене мучила їхня очевидна прив’язка до армії. Я ні на мить не міг уявити, що військовики можуть схвалювати якісь дурнуваті паранормальні дослідження. Тоді як пояснити їх місцезнаходження у Форт-Міді? Щось тут не збігалося.

– Пане Фішере, – сказав Джексон. – Чи готові ви взяти на себе зобов’язання?

Взяти зобов’язання… Якби вони знали, що одного цього слова досить, щоб спонукати мене відступити… Звичайно, те, що ФБР потребує моєї допомоги, лестило, навіть дуже лестило, але які мої інтереси в цій справі? Що мені це дасть?

Звісно, це пробудило мою цікавість, я жадав дізнатися про все це значно більше. Але я пам’ятав про заплановану телепередачу. Це був шанс мого життя. Я не один рік чекав на диво, яке розблокує мою кар’єру і виведе мене на світло. Нарешті цей день настав. Навіть якщо ця передача мене й жахає, на неї треба піти; успіх має свою ціну, я був готовий її заплатити. Але мушу обов’язково підготуватися до неї, інакше це буде побоїще… Тоді чому я маю жертвувати своєю кар’єрою задля співпраці з ФБР, опановуючи метод, у який я навіть не вірю?

– Мені дуже прикро, але ні.