Читать книгу Інтуїція - Лоран Гунель - Страница 9

Зворотний шлях ми проїхали швидше, ніж раніше, коли слідували за авто агентів. Позбувшись їхнього ескорту, Анна ухвалила вочевидь спортивне рішення, і я запитав себе, чи співпраця з ЦРУ і ФБР давала їй змогу уникати радарів.

– Чи відносите ви себе до людей більш боязких, ніж середнє арифметичне, пане Фішере?

Запитання мене образило. Невже Коллінз і Джексон розповіли їй про мій страх висоти й вагання під час посадки в гелікоптер?

– Чому ви про це питаєте?

Вона ввімкнула поворотник й обігнала машину, що йшла попереду.

– Бо якщо ви боязка людина, то є ризик, що відкриття інтуїції зіпсує вам життя до кінця ваших днів.

Я завмер.

– Не знаю, наскільки я боязкий, але зараз ви мене, зізнаюсь, лякаєте. Ви вмієте продавати свої послуги, ви…

Вона спокійно усміхнулась.

На світлофорі загорілося жовте світло, й вона дуже пришвидшила авто, щоб проскочити, аж мотор загудів.

– Боязкі люди схильні вигадувати собі фільми, фільми-катастрофи. Якщо вони збираються летіти, то уявляють, як падає літак; якщо зустрічають когось підозрілого, то бачать, як він хапає їх за горло; якщо їм доводиться виступати на публіці, уявляють, що всі їх зашикують…

– Ми всі трішки такі, хіба ні?

Вона усміхнулась і хитро глипнула на мене.

– Аж ніяк.

– Гаразд, а в чому проблема?

– Коли боязка людина відкриває існування інтуїції й дізнається, що передбачення, які промайнули в голові, справдилися, то є ризик, що вона може сплутати свої страхи й відчуття, сприймаючи за інтуїцію всі думки й фільми-катастрофи, які спадають на думку. І якщо тоді ви впевнитеся, що ваш літак справді розіб’ється, що зустрічний незнайомець справді вас уб’є чи ваша аудиторія справді вас зашикає, життя може стати для вас пеклом.

– Веселенька перспектива…

Вона усміхнулась і прискорила машину, щоб обігнати інше авто.

– У цьому разі виклик полягає в тому, щоб навчитися розрізняти свої страхи й інтуїцію, а це нелегко.

Була глибока ніч, коли ми дісталися Форт-Міда.

Навкруг невеличкої будівлі від паркових дерев поширювалось вологе холодне повітря із запахом трав. З темряви долинало ухкання сови.

Анна відімкнула двері, й ми зайшли. Підлога зарипіла під ногами, а запах дерева створював враження, що ми в хатині.

Анна швидко зробила каву, і ми повернулися в ізольовану залу в глибині коридора, де сіли за круглий столик. Вона поклала на нього пакунок з білими аркушами, ввімкнула ноутбук, що стояв перед нею, дала мені чорний фломастер й запропонувала взяти папір.

– Так, на чому ми зупинилися перед вечерею? – запитала вона. – Ах, так… виникнення методу.

І ковтнула кави.

– Інґо Сванн, – повела вона далі, – інтуїтивіст, який від самого початку брав участь у всіх дослідах з Гарольдом Путхоффом, вважав, що його здібності належать до людських задатків, що їх усі здатні розвинути. Тоді вони разом із Путхоффом узялись за формування інших людей. Вони працювали роками з метою розробити метод, спрямований на те, щоб інтуїцію можна було вмикати за командою. Цей метод назвали Coordinate Remote Viewing, а в побуті – Remote Viewing[1]. Власне, його я й збираюся вам передати, та оскільки маємо негайні виклики, діятимемо нашвидкуруч. Вам доведеться проявити наолегливість…

– Окей.

– Мені доведеться бути дуже вимогливою, а вам – докласти всіх зусиль.

– Робитиму все можливе.

– Я почну зі швидкого тесту на сприйняття, щоб окреслити головний пункт в опануванні методу.

– Тест на екстрасенсорне сприйняття?

– Ні, просто на сприйняття.

Я запитав себе, який тут зв’язок із нашим сюжетом…

Вона розгорнула теку, яка лежала на столі, й вийняла розрізнені аркуші.

– Я показуватиму вам зображення або вмикатиму звуки, а ви записуйте те, що сприйматимете.

– Гаразд.

Вона простягнула перший аркуш.

На ньому пара, яка сидить навпроти за столиком у ресторані: у нього сяючі очі, її рука зависла якраз над його рукою. Він вочевидь закоханий, а от вона? Вона збирається взяти чоловіка за руку чи забирає свою?

– Запишіть свої відчуття.

Я взяв аркуш і занотував:

Пара закоханих.

Анна торкнулась кількох клавіш на клавіатурі, і я почув звукозапис несамовитого вереску, від якого холонула кров. Немовби та особа побачила живого мерця або серійного вбивцю, що кинувся на неї. Але я завагався… Це був крик жаху… чи болю? Зрештою, обрав страх.

Крик жаху.

Новий запис.

Стогони від страждання. Голос жіночий. Пологи? Тортури? Потім стогони стали гучнішими й частішими і завершились часто повторюваними скриками. Тут уже не було двозначності… Я відчув, що червонію. Анна залишалася незворушною.

Жіночий оргазм.

У мене виникло враження, наче я перебуваю серед звихнутих. Що я тут роблю?

Було ще одне зображення, потім запис, і, нарешті, Анна перейшла до підведення підсумків.

– Зображення № 1: що ви відчули?

– Пару закоханих.

– Чому ви так подумали?

– Ну… погляд, жест руки… це здається досить промовистим, чи не так?

– Запис, який ішов після цього, що ви відчули?

– Крик жаху.

– Звідки ви знаєте, що це крик жаху, а не радості чи болю?

– З інтонації.

– Що значить «інтонація»?

– Інтонація крику спонукала думати радше про страх, ніж про щось інше.

– «Спонукала думати»… Але чи відчули ви страх людини в її крикові?

– У мене немає засобу його відчути. Я уважно прислухався до звуку й сказав собі, що це, можливо, властиво страху чи жаху.

– Окей. Запис № 2, що ви відчули?

Я глибоко вдихнув.

– Якщо справді хочете, щоб це прозвучало, то це жіночий оргазм.

– Звідки вам відомо, що йдеться про оргазм?

Я відчув, що знову червонію. Повна дурня, але неконтрольована.

– Це видається цілком очевидним, хіба ні?

– Що спонукало вас так думати?

Мені направду стало жарко… на чолі виступив піт. І раптом я на неї розізлився через те, що вона вирішла мені це нав’язати. Ситуація викликала в мене гнів. Що за гру вона задумала?

Я змусив себе глянути їй просто у вічі.

– Досвід. Коли чоловіку вдається досягти такого, він його не забуде.

Вона відкинулася в глиб свого крісла і спокійно дивилася на мене.

– Звідки вам відомо, що вона не симулює?

Що це за діалог божевільних? Я нервово запустив пальці у волосся.

– Але ж це очевидно…

– Хіба ви можете бути цілком певним?

Оскільки я почав плутатись і спітнів, вона, напевно, відчула, що перейшла межу, бо переключилась на наступний запис і на останнє зображення.

Потім зібрала папери й склала їх на столі, схрестила руки й глянула мені у вічі.

– Тест закінчено.

Довгенько довелось цього чекати.

– Що ж, у якому пункті я був правий? – запитав я трохи роздратовано.

Вона мовчки дивилась на мене.

– У жодному. Нуль.

Я ошизів.

– Ви певні? Але ж…

– Це не було сприйняття.

– Тобто?

– Ваше завдання полягало в нотуванні своїх відчуттів.

– Так…

– Те, що ви занотували, не є сприйняттям.

– Тобто?

– Це тлумачення.

– Не розумію.

– Візьмемо перше зображення. Ваше сприйняття – це погляд чоловіка й жест жіночої руки.

– Авжеж.

– І ви одразу ж витлумачили цей погляд і жест, надавши їм сенсу: пара закоханих. Цей сенс підказав ваш розум, це не ваше первісне, сирівцеве сприйняття.

– Можливо, але визнайте, що це тлумачення цілком вірогідне.

– Питання не в цьому…

Я ковтнув кави і сперся на спинку крісла. Теоретично вона, напевно, була права, втім, мені здавалось, що вона гралася словами.

Анна не зводила з мене погляду, ніби вистежувала найменшу мою реакцію.

– Коли звертатимуться до вашої інтуїції, ви сприйматимете речі. Те, що інтуїція принесе у ваш розум, – це сирівцева інформація. Якщо ви її тлумачитимете, отримаєте помилку у 99 відсотках випадків.

– Звісно, при такому підході геть усе змінюється…

Що ж, гаразд, я маю про це пам’ятати, маю не піддаватись цілком природній схильності надавати сенс інформаціям, які надходять.

– Тепер, – продовжила Анна, – перейдімо до головного. Пропоную вам робити точні й повні нотатки про все, що я вам скажу.

– Окей.

– Вчора я сказала, що інтуїція – це здатність розуму діставатись інформації, яка не доступна класичними шляхами. Але термін «інтуїція» також цілком природно означає і досліджувану інформацію. Адже ми звично кажемо: «Маю інтуїцію», чи не так?

– Так, правильно.

Метод Remote Viewing, розроблений Сванном і Путхоффом, належить до дуже структурованих, він має підвести вас до інтуїтивного контакту з інформацією, яку потрібно роздобути. Пропоную назвати цю інформацію «ціллю»? Згода?

– Згода.

– Наприклад, ФБР просить вас ідентифікувати вежу, на яку націлюється палій з метою наступного теракту. Отже, в цьому разі ціллю буде вежа.

Ніби це справді можливо, піймав я себе на думці.

– Метод спирається на гіпотезу, що всі існуючі у світі інформації зберігаються у Всесвіті, в тому, що символічно можна назвати «Матриця». У нормальному стані, тобто коли людина прокинулась і все усвідомлює, вона не має доступу до Матриці.

– Стривайте… Не зовсім зрозуміло… Що саме ця Матриця?

Анна наче задумалась на мить, ковтнула кави.

– Знаю, що це знеохочує, але я не можу дати вам справді задовільного пояснення, з тієї простої причини, що Матриця не існує у фізичному вимірі й не схожа на те, що вам відомо. Звісно, можна провести аналогії, але тоді я вкладу вам у мозок образи, які віддалять вас від реальності. Наприклад, якщо я скажу, що це щось на кшталт банку даних, я вкладу вам у мозок образ комп’ютера. Якщо говоритиму про всесвітній архів, ви візуалізуєте старе приміщення, в якому лежать запилені документи. Матриця, цілком природно, не має нічого спільного з цим усім, бо не існує у фізичному світі, в неї немає матеріального буття як предмета.

Гм-м…

– Хочу підтвердити, ваша відповідь незадовільна… – сказав я. – Якщо Матриця не має фізичного існування, то… де вона?

Анна усміхнулася.

– Я тут також вам не допоможу: вона не має якогось певного місцезнаходження. Скажімо, вона наявна в іншому вимірі, в іншій площині, вона насичується й складається з усіх інформацій, які виникають або вже виникли у Всесвіті. Можливо, вона певним чином і є тим Всесвітом…

Я скривився.

– Не приховуватиму, що мені важко повірити у таке. Я схильний вірити лише тому, що бачу…

Вона розсміялася.

– Однак, те, що ви бачите, не завжди існує.

– Тобто?

– Коли вночі ви милуєтеся зоряним небом, деяких з видимих зірок, уже не існує.

– А, так, справді…

– Образ зірки йде до нас зі швидкістю світла, може пройти чимало років, перш ніж він потрапить на сітківку вашого ока. Тож ви можете бачити зірку, яка давно вибухнула. І бачитимете її вночі ще багато років, тоді як її не існує з давніх-давен.

– Звісно.

Я налив кави нам обом.

– Повертаючись до Матриці, – вела далі Анна, – краще для вас було б не намагатись створити образ чи уявлення. Якщо це для вас неприйнятно, можете просто сказати собі, що йдеться про спосіб означити сукупність існуючих інформацій про речі, місця, людей, особистості, зв’язки, види діяльності, емоції, історію… Геть про все.

– Окей.

Я поклав шматочок цукру собі в каву й повільно помішував ложечкою, щоб він розчинився. Каву ми пили мовчки. Я потроху призвичаювався до думки, яку спершу відкидав.

– Як я вам казала, – продовжила Анна, – в нормі людська істота, яка не спить і при свідомості, не має доступу до Матриці. Але наше несвідоме має бути поєдане з Матрицею й з усім, що існує у Всесвіті, про що ми не знаємо, бо ця зона нашого розуму для нас недоступна. Несвідоме – глибоке, як бездонний океан, однак деякі інформації розміщуються одразу під поверхнею, у зоні, яку звуть підсвідомим. Видається, що власне ця зона і поєднана з Матрицею, чим можна пояснити те, чому деяким інформаціям вдається піднятися на поверхню і свідомо з’явитись у нашому розумі у формі інтуїції.

– Розумію.

– Є люди, в яких це відбувається легко й навіть спонтанно, це – гіперінтуїтивісти. Ви, на мою думку, належите до них.

– Дозвольте мені засумніватися.

– У будь-якому разі метод Remote Viewing має на меті за власним бажанням піднімати на поверхню потрібні інформації, спонукаючи наше підсвідоме ослабити свої обійми. Саме тому ви часто чуєте, як я говорю про щілину, щілина – це перехід між підсвідомим і свідомим, перехід, через який інформація проникає у наш розум. Метод передбачає кілька фаз, які задумані для того, щоб цю щілину поступово розширяти, відтак щоразу просуватись далі в здобутті інформації про ціль. Нагадую, ціль – це те, що ми намагаємось виявити за допомогою інтуїції: це може бути місце, предмет чи щось інше.

– Як тоді метод приводить до створення щілини, крізь яку можна підняти інформацію на поверхню?

– Зараз-зараз. Усе почалось завдяки одному спостереженню: Гарольд Путхофф й Інґо Сванн побачили, що сприйняття інтуїтивної інформації породжує мимовільні мікрорухи тіла. Вони поєднали це з відкриттям, яке кількома роками раніше зробили інші дослідники: ті показали, що надходження інформації в підсвідоме особи породжує емоційну відповідь.

– Тобто?

– Ці дослідники показували волонтерам фільм, у який було вмонтовано сублімінальні зображення, тобто зображення, які на екрані з’являються настільки коротко, що побачити їх свідомо неможливо, ніхто не спроможний сказати, що він бачив. Однак дослідникам вдалось виміряти, що при емоційному навантаженні – наприклад, при сексуальній чи жорстокій складовій – це таки відбивалось на добровольцях, зокрема на виділенні поту, а це тісно пов’язано з емоціями. Висловлюючись медичною мовою, можна сказати, що на зображення, які не сприймаються свідомо, реагує автономна нервова система. Відтак деякі надіслані в підсвідоме інформації можуть викликати емоції й фізіологічні реакції. Те саме відбувається і в Remote Viewing: коли особу просять спробувати інтуїтивно налаштуватись на ціль, це призводить до мікрорухів її тіла.

– Дивина та й годі.

– У першій фазі методу намагаються спонукати й записати ті мікрорухи, посадивши особу за стіл з аркушем і ручкою в руці та пропонуючи вільно й бездумно водити ручкою по аркушеві, зосередившись, однак, на цілі, яку слід виявити.

– Своєрідне автоматичне письмо?

– Так, от тільки людина пише не слова, а дає руці можливість шкрябати що заманеться.

– Чи… при цьому не виходять безладні каракулі?

Анна розсміялась.

– Певним чином, так! Ми називаємо це ідеограмою: графічний символ, який несе першу інформацію про природу цілі.

– Отже, ви вмієте розшифровувати отримані каракулі?

– Так, принаймні частково. Роки пішли на те, аби Сванн і Путхофф показали зв’язок між формою ідеограм й елементами, що складають ціль.

– Є над чим замислитись…

– Розумію.

– По суті… це означає, що, думаючи про ціль, яку належить виявити, особа… поєднується, хоч невідомо як, із нею настільки, що починає виконувати рукою рухи, що містять інформацію про цю ціль?

– Абсолютно точно.

– Це здається неможливим.

– Тоді треба спробувати…

– Я тільки цього й чекаю!

Анна глянула на годинник і звела брови.

– Зараз близько другої ночі. Пропоную поспати кілька годин і відновити роботу на світанку.

– Окей.

Анна підвезла мене до мотелю, що його ФБР забронювало для мене.

– Що скажете, якщо я заїду за вами о 6:30? Загалом чотирьох годин сну досить, щоб відновитись…

– Домовились.

Я вийшов із авто й опинився у вологому холодному нічному повітрі. Машина Анни Саундерс одразу ж рушила.

Раптом на мене навалилась утома. Я був виснажений і терміново мусив заснути.

Скляні двері мотелю були замкнені, на рецепції було темно, світилися тільки зелені діоди, які вказували на запасний вихід.

Я натиснув на кнопку інтерфона, але нічого не почув і ніхто не вийшов. Натиснув знову, безрезультатно.

Господи, у мене чотири години для сну, не можу ж я провести їх надворі на такому холоді…

Я взявся стукати у скляні двері, спершу легенько, потім дуже сильно, нарешті, в кімнатці за рецепцією загорілось світло.

З’явився невисокий пузань у сорочці й жилетці, зсунутій набік чорній краватці: припухлі повіки, пом’яті щоки, стурбований погляд. Ніби неохоче він підійшов до скла.

– Я – Тімоті Фішер, для мене замовлена кімната!

Він зробив широкий жест, пропонуючи потерпіти, й пішов перевірити в журналі, зрештою відчинив і дав мені ключ.

– Номер 307 на другому поверсі, – сказав він із сильним мексиканським акцентом.

Я квапливо піднявся в кімнату, освітлену різким холодним світлом, яке поквапився вимкнути, засвітивши лампу в узголів’ї. Помаранчеві стіни сімдесятих, коричневий ламінат на підлозі. Відчутний запах мийного засобу з ванної кімнати.

Це нагадало мені сцену з одного мого роману: герой, художник-мільйонер, погодився допомогти поліції розв’язати одну справу, в яку ненавмисне вплутався.

Але розслідування вимагало поїздок, і поліція селила його в нікчемних готелях, тимчасом як він був призвичаєний до найбільших палаців у світі.

Ледве поставивши будильник на мобільному телефоні і знявши шкарпетки, я одягненим звалився на ліжко, кваплячись відімкнути свідомість й зануритися в абісальні таємничі глибини своєї душі.