Читать книгу Інтуїція - Лоран Гунель - Страница 7

За півтори години я був коло свого будинку. Ґленн Джексон супроводив мене на зворотному шляху гелікоптером і в авто.

Я попрощався з ним і відчинив хвіртку. Він простягнув мені візитівку.

– Якщо зміните думку, – сказав він заради форми, бо відчував, що я не перегляну свого рішення.

Я взяв її з ввічливості.

Авто віддалялося під деревами, що росли обабіч моєї вулиці, і, коли червоні вогники його габаритних вогнів зникли, я усвідомив, що вже сутеніє.

На протилежному боці тротуару йшов одягнений з голочки незнайомець із сумкою від Віттона в руці. Він нагадав мені про відвідини Крістен, моєї колишньої, і я відчув у серці легкий щем. Її завжди оточували ультрашикарні чоловіки, у вишуканому й неймовірно дорогому вбранні. Не мій, чесно кажучи, стиль. У будь-якому разі мої фінанси не дали б мені можливості з ними змагатися. І в мене виник певний комплекс меншовартості. Я був божевільно закоханий у Крістен, але відчував, що це не мій світ, що я не на висоті. Наш зв’язок не міг тривати довго, я завжди це знав.

Раптово пішов дощ, шпаркий, із тих, коли ви за мить мокрі, а він барабанить по землі. Я глипнув на перехожого у розкішному костюмі, який пришвидшив крок. Але без парасолі. І я не зміг перешкодити відчуттю задоволення. А тоді стенув плечима через свою безглузду дріб’язковість.

Я повернувся додому, де було сухо й тепло. Дзеркало в передпокої показало, як я змарнів.

Я впав на канапу й узяв Аль Капоне на руки, щоб подолати свою самотність.

Того вечора, як часто бувало, я ліг рано.

Наступного ранку мене розбудило проміння вранішнього сонця. Пройшовши легкий фільтр моїх фіранок, воно кидало тінь ґратки з вікна на стіну з червоних цеглин, створюючи кумедне враження, що я лежу у величезній клітці.

Мене охопив нестримний жах. Лише п’ять днів…

Мобільний телефон показав повідомлення Білла Крімсона, мого літературного агента, який повідомляв про першу зустріч наприкінці дня з метою media training. Ранок я вирішив присвятити пошукам одягу для виступу на телебаченні. Щось шикарне й ненав’язливе водночас, досить оригінальне, щоб вийти за межі звичайного, але гарного смаку і не викликати неприязні. Зокрема темне: той, хто пише чорні романи, не вбирається в біле.

Я поснідав у товаристві Аль Капоне, який розлігся на столі, щомиті загрожуючи перевернути чашку з паруючою кавою. Коти просто обожнюють шарпати нерви своїх слуг.

Події минулого дня не йшли з гадки. Я питав себе, чи ухвалене рішення правильне. Ухвалення рішень не було моєю сильною стороною. Я мав звичку довго вагатися, перш ніж вирішити, зважуючи за і проти, намагаючись урахувати максимум критеріїв та параметрів. Але ФБР вимагало негайної відповіді, тож відмова була єдиною можливою опцією, аби я не взявся за справу легковажно. Між іншим, щоразу, коли в житті мене закликали ухвалити рішення миттєво, я волів нічого не змінювати. І завжди недовірливо ставився до випадків, що вимагали термінових рішень, або вчинків з невідомими наслідками. Зрештою, можливо, моє життя було надто впорядкованим і в підсумку – трохи безбарвним.

Багато людей уявляли, що я користуюся надзвичайною свободою, бо як письменник вільно розпоряджаюся часом та переміщеннями; сам собі господар. Я справді писав, де і коли хотів, ні перед ким не звітуючись. Але справжня свобода йде не від нашого становища: справжня свобода – це та, яку ти собі даєш, вона сама собою, вона є способом збагнути існування, прожити своє життя. Людина або вільна, або ні. Якщо вона вільна, то залишається такою незалежно від контексту. Щоб це зрозуміти, досить трохи поспостерігати за людьми. Трапляються звихнуті на правилах, які не дозволяють собі ані найменшого відхилення; перфекціоністи, які у своє щоденне життя вносять багато напруги, самі, як дорослі, підпорядковуються вимогам, яких би не ставив начальник-тиран. І, навпаки, я знав людей, які плутають свободу з неорганізованістю і стають рабами своїх лінощів, перетворюючися на зомбі на канапі перед телевізором, що нездатні перетворити найменшу ідею на проєкт, а іноді втрачаючи будь-яке бажання здійснити бодай щось. Бувають такі, що заплутуються в пошуках утіх і врешті-решт сповзають у пекло залежності від солодощів, алкоголю чи сексу. Чи ж вони справді вільні? Я також бачив людей, які настільки переймалися думкою чи оцінкою інших, що ставали від них залежними. Вони забороняли собі виходити на люди, не поголившись чи не вимивши голову, вдягти на пляж купальник, бо мали кілька зайвих кілограмів, заплакати в кіно, щоб не сприйняли за маленьке дівча… Особисто мені вдався парадоксальний подвиг – поєднати потроху всі ці недоліки. Так, нам, людським істотам, не так-то й легко бути справді вільними, відсунути вбік свої страхи та забобони й щомиті обирати своє життя залежно від того, хто ми такі й що насправді нам важливе в глибині душі.

Я настільки занурився у власні роздуми, що пронизливий дзенькіт домашнього телефону змусив мене сіпнутися.

Я машинально підвівся, і враз зі швидкістю блискавки мене пройняла абсолютно несподівана думка: це моя кузина Дебора.

Ідучі до телефона, я думав, чому в біса цей дзвінок змусив мене згадати про неї: рік тому Дебора виїхала в Індію, і відтоді я нічого про неї не чув. Та й не було якогось особливого приводу, щоб вона озвалася.

– Алло!

– Тімоті, привіт!

Почувши трохи гугнявий голос кузини, я аж охнув, геть збитий з пантелику тим, що подумав про дзвінок від неї, ще нічого не знаючи. Це спало мені на думку майже як очевидність…

– Тімоті, це Дебора, ти мене чуєш?

– Так, так…

Вона із захопленням розповіла про своє нове життя в Індії.

Збираючись виїжджати, кузина запропонувала поїхати й побути пів року там із нею, доки зможе приїхати її чоловік.

– Їдьмо, там буде суперово! – підбивала вона мене.

Я міг би це собі дозволити, та стримувала перспектива жити серед епідемій брюшного тифу, лихоманки та всілякої чикунгуньї.

– Уяви лишень, я подумав про тебе саме тієї миті, як ти вирішила озватись…

– Треба вірити, що ми поєднані, дорогенький…

Я не знав, у що треба вірити, і, коли ми нарешті поклали слухавки, я довго залишався зворохобленим цією подією. Образ Дебори виник у моїй голові саме тоді, коли задзвонив телефон. Я не чекав на її дзвінок і не мав жодного засобу здогадатись, що це вона… І хоча це мене збентежило, якого висновку можна дійти з такого збігу?

Коли я вивів авто з гаража і звернув у вуличку ліворуч, моя гарненька руда сусідка Лінн начебто випадково вийшла з дому. Помахала мені рукою і наблизилась, як завжди, босоніж. Я опустив скло з боку пасажирського сидіння.

– Ти вже отямився після Гаваїв? – хитро усміхаючись, запитала вона.

– Так, усе гаразд.

Вона спокійно сперлася обома ліктями на край віконця і нахилилась, щоб поговорити, тим самим вписавши декольте в отвір. Я по-дурному не втримався, щоб не глипнути на її перса, цього вона, вочевидь, і домагалася.

– Маєш стомлений вигляд, – констатувала вона, – і це слабо сказано. Приходь увечері, вип’єш чогось тонізуючого. Я цілком вільна, було б дуже чудово.

– Маю купу справ, – збрехав я.

Шопінг, як виявилося, непросте завдання. Я прочесав усі крамнички на Квін-Плейс-Молл, так і не знайшовши такого вбрання, якого потребував для свого великого дня. Не маючи аніякісінької уяви про те, чого хочу, мусив ходити крамницями, сподіваючись на удачу. Тож ризикував згаяти багато часу.

– Підпишіться задля захисту планети!

Молода усміхнена жінка, яка мене гукнула, стояла посеред торгового центру в групі активістів у жовтих, добре помітних здалеку футболках.

– Це – петиція проти технологій текстильної промисловості, – пояснила вона. – Після переробки нафтопродуктів вона найдужче забруднює планету, адже продукує більше СО2, ніж повітряний і морський транспорт разом узяті.

На стенді активістів було велике панно, яке розповідало, що по всьому світу люди використовують дедалі більше одягу, заводи з виробництва тканин випускають продукцію нижчої якості, яка швидко зношується, інколи впродовж одного року деякі марки запускають до двадцяти чотирьох колекцій, спонукаючи тим самим купити щось нове. Американець у середньому купує шістнадцять кілограмів одягу на рік, отакий от рекорд.

– Для випуску пари бавовняних джинсів потрібно сім тисяч п’ятсот літрів води, – додала жінка. – Стільки води людина випиває за сім років!

– Імовірно, можна покластись на синтетичні волокна, – припустив я.

Вона похитала головою.

– При кожному пранні ті волокна відкидають мікрочастки пластику, що потрапляють у водні потоки. Щороку п’ятсот тисяч тонн мікропластику завершують свій колообіг в океанах. Це рівнозначно п’ятдесятьом мільярдам пластикових пляшок.

Охоплений обуренням, я підписав петицію.

Останні крамнички, які я відвідав, так і не дали мені змоги придбати ідеальне вбрання, тож я покинув торговий центр геть розчарований.

Рушивши, я відчув щось схоже на перебої в керуванні, до якого долучився дивний шум. Змилуйтеся, тільки не пошкодження! У мене немає ні часу, ні коштів, щоб дати цьому раду. Я ввімкнув сигнальні вогні, припаркувався на узбіччі вулиці й вийшов, щоб відчинити капот.

Та в цьому не було потреби: моя ліва передня шина розпласталася на асфальті. Більш ніж десять років водіння, і жодної луснутої шини; колись це таки мало статися.

Так, у мене має десь бути домкрат і запасне колесо… Зрештою я розшукав їх у заглибленні під килимком багажника. Вдома моє вміння господарювати завершувалося картиною, яку я міг повісити за умови, що картина не була заважкою, а стіна – надто щільною. А от щодо механіки…

Домкрат продавали без інструкції з використання. Так, зберігаємо спокій, зосереджуємося, це не має бути чимось надзвичайним.

Я став на коліна коло колеса, нервуючи через те, що воно з боку шосе, і нахилився під шасі, шукаючи зручного місця для встановлення домкрата.

Як навмисне, задощило. Так, спробуємо…

Я сяк-так приладнав домкрат і почав качати. О, диво! Авто піднялося. Коли колесо було вивільненим настільки, щоб повністю обертатись, я взяв ключ і почав розкручувати гайки.

Якийсь негідник проїхав по калюжі дуже близько від мене й забризкав холодною водою.

Я натискав на ключ, щоб відкрутити першу гайку, але вона не піддавалась. Нахилився над нею, напираючи щосили, аж раптом ключ зіскочив, і я ганебно впав на бік. Боячись, що мене роздавлять, миттєво підвівся.

Я був геть мокрий, дощ заливав мені обличчя. Я знову приладнав ключ на гайку.

Безуспішно, її було заблоковано. Господи, ну, не буду ж я викликати аварійку задля шини…

– Посуньтеся!

Я здригнувся й швидко обернувся.

– Зараз я все зроблю, – сказав чоловік, нахиляючись над моїм колесом.

Я чув про типів, які кидаються вам допомагати під час аварії в місті, а потім вимагають якісь неймовірні суми за надану послугу разом із погрозами й залякуваннями.

– Дякую, я впораюся самотужки, – досить сухо відповів я.

Попри мою відмову, чоловік ухопив ключ, перш ніж я встиг зреагувати.

– Облиште! – кинув я.

Він продовжував крутити.

Я тихо злився.

Він був сивий (щонайменше сімдесят п’ять), але це нічого не означало; шахраї не виходять на пенсію.

Чоловік, вочевидь, був обізнаний щодо таких операцій. За якусь мить моє колесо було на місці. Він віддав мені ключ, по його обличчю стікала вода, руки були в мастилі.

Я обережно вийняв гаманець, щоб дати йому на чай, краєм ока глянувши на нього, й здивовано побачив, що він розвернувся і йде геть.

– Зачекайте…

– Усе гаразд.

– Я хотів би вам подякувати…

– Та це дрібниця, – промовив він, підійшовши до свого авто, що стояло перед моїм з ввімкнутими аварійними вогнями.

– Ви промокли, мені дуже прикро…

– Я ж не з цукру, – кинув він з широкою усмішкою й бісиками в очах.

Авто рушило, а я ще довго стояв під рясним дощем, дивлячись, як його червоні габаритні вогні віддаляються у мокру ніч.

Я шпетив себе за свою першу реакцію, мене збентежила люб’язність і самовідданість цього чоловіка, який так природно вирішив змокнути й забруднитися, аби допомогти іншому. Чи ж я зробив би так на його місці? Ну… не певен… а в його віці, цілком певно, ні.

Я сів в авто й кинув домкрат з ключем на пасажирське сидіння. За кілька хвилин я сидів за мідною стійкою кав’ярні, обхопивши руками велику чашку гарячої кави, щоб трішки обсохнути, перш ніж рушити далі за покупками, Усередині панували пахощі пончиків беньє. Декор так-сяк відображав інтер’єр шале, стіни від підлоги до стелі були обшальовані недбало збитими дошками, а підкладки з ламінованого паперу під столові прибори імітували шотландку. Кіч найгіршого штибу. Тихо лунала пісня The show must go on.

Мене охопило відчуття самотності, я намагався опанувати себе, щоб не впасти в депресію. Почав заздрити офіціантам, хоча нічого не знав про їхнє життя. Дивився, як вони працюють, зосереджено виконуючи свої обов’язки. Принаймні вони були тут разом, у команді, мали щось спільне…

Пригадав свою сусідку Лінн. Можливо, я даремно не приймаю її загравання. Цілком певно, вона класна дівчина, чому ж тоді я відмовлявся від зв’язку теперішнього в ім’я зв’язку минулого, з яким так і не змирився? Крістен пішла з мого життя, я сам цього хотів, цю сторінку перегорнуто. Не можна залишатись із тим, хто, як відчуваєш, тебе не кохає. Впродовж трьох місяців, доки тривав наш зв’язок, я щодень від цього страждав… потім були дві останні вечері… Я запросив її додому і пів дня гарував, готуючи страви, які за складністю набагато перевершували мої кулінарні навички. На передбачену годину все було готово, я нервував, чекаючи її з шампанським, легкими закусками до аперитиву, свічками, товариством. Чекав довго, спершу спокійно, далі трохи спантеличений і, чесно кажучи, занепокоєний, аж доки отримав тривіальний за суттю текст:

Сьогодні вийшла накладка. Перепрошую. Цьом.

Я мав слабкість вибачити, вдавши байдужість.

Не переймайся, надолужимо.

І справді, тижнем пізніше я це виправив, цього разу в ресторані, бо забракло мужності ще раз усе робити самому.

Але й там мені довелося чекати.

– Чи не хочете чогось випити, доки очікуєте? – двічі запропонував офіціант.

Я зрештою погодився і самотньо сидів за столом, цідячи слабоалкогольний спритц, як знову завібрувала мобілка, змусивши мене затремтіти від поганого передчуття, потім від відчаю, коли я прочитав повідомлення, дуже близьке за змістом до попереднього.

Я не наважився кинути власника ресторану, тож пообідав на самоті в переповненому ресторані, придушуючи свій смуток і ганьбу серед натовпу людей щасливих, радісних чи закоханих. Веселощі інших роблять вашу самотність ще гострішою.

Я зрозумів, що час навчитись казати «стоп»; не можна дозволяти комусь вас зневажати й гратися з вашими почуттями. Наступного дня я написав Крістен, поклавши край нашим стосункам.

Несподіваний дзенькіт розбитої склянки в кав’ярні повернув мене до дійсності. Офіціант впустив тацю із замовленням, його колеги сміялись і аплодували.

Я трохи їх послухав, далі захопився телеекраном на стіні, сподіваючись позбутися давніх спогадів. На інформаційному каналі перебирали вічну вервечку про драми й скандали, немовби життя на землі зводилося лише до цього. Навряд чи це виведе мене зі стану меланхолії.

Ранковий дзвінок кузини Дебори промайнув мені в голові. Я досі був ошелешений тим, що передчув її, відгадав. Може, це і є інтуїція? Але яким чином інформація про її дзвінок могла перетнути океани від самої Індії й дістатися мого мозку, без жодного засобу і за якусь долю секунди? Це просто неможливо, це суперечило всьому тому, що я вчив у школі, що науковці розповідали про функціонування світу…

Але як пояснити такий збіг? Випадковість не могла бути задовільним поясненням. Імовірність того, що я вперше за багато місяців несподівано почну думати про кузину, саме тоді, коли вона набиратиме мій номер, була настільки благенькою, що не трималася купи.

І тут зринули слова Анни Саундерс, жінки з Форт-Міда: «Інтуїція справді існує, і ми розробили метод, щоб удаватися до неї за власним бажанням…»

Я ковтнув кави і глибоко вдихнув.

А якщо це правда?

У залі кав’ярні було лише кілька клієнтів: родина з двома дітьми, наче приклеєними до своїх планшетів, молода жінка, яка начебто працювала, сидячи надміру зосереджена над ноутбуком, і старий латиноамериканець, що читав газету, жуючи мафін. Час від часу на його вустах блукала усмішка як реакція на прочитане.

Я пригадав сяючу усмішку старого чоловіка, який замінив мені колесо. Гадаю, він просто радів від того, що приніс комусь користь.

На екрані змінювалися субтитри, нанизуючи погані новини дня. Та їх, напевно, забракло для забезпечення щоденної порції негативних емоцій, бо канал невдовзі взявся крутити кадри підірваних останніми днями будівель у Балтиморі й Чикаго. Безнадійні гори щебеню, серед яких метушаться пожежники. Промені прожекторів метаються врізнобіч. Поліція, яка стримує натовп цікавих на відстані, за жовто-чорною стрічкою безпеки.

І раптом субтитр з повідомленням: «Аматорське відео – винятковий документ», і на екрані з’явилися трохи розмиті нестійкі кадри. Видно було вежу в Чикаго, людей, які з криком кудись бігли. Зображення тремтіло, наче оператор сам кудись біг, можливо, задкуючи. Під тиском полум’я тріскали шибки, розкидаючи шматочки у повітрі. Далі вежа за одну мить обвалилася, майже природно зникнувши з краєвиду. І тоді на камеру наче рвонув вибух коричневого пилу, й екран зненацька почорнів.

Знову відновили пряму трансляцію, журналіст із мікрофоном у руці стояв перед грудою уламків.

Я відвів погляд.

Усі клієнти сиділи, втупившись в екран із засмученими обличчями. У мене самого перехопило подих.

Я ковтнув кави, але вона видалась мені гіркою. Поставив чашку і вийшов.

Їхав додому, але думками був деінде, невідступно повертаючись до відмови працювати з ФБР. Я думав лише про власні інтереси. Про своє дрібне спокійне життя. Свою кар’єру. Свою телепередачу. Свої покупки задля підтримки іміджу.

Коли забагато думаєш про себе, до кінця життя залишаєшся самотнім.

Коли надто переймаєшся власними інтересами, породжуєш тільки каяття.