Читать книгу Інтуїція - Лоран Гунель - Страница 8

Форт-Мід, трьома годинами пізніше

Ґленн Джексон і Роберт Коллінз чекали на мене при виході з гелікоптера. Той самий несвіжий одяг, що й напередодні, немовби вони не спали або спали не роздягаючись. Здавалося, що зім’ята сорочка Коллінза, невдало заправлена в штани, намагалася вилізти з них разом із навислим пузом. Джексон гаряче привітав мене, та його запал швидко остудив нетерплячий колега, чиє обличчя відображало радше докір, ніж вдячність на мою адресу. Вони сердились через те, що було втрачено двадцять чотири години? Чи тому, що я повернувся?

Я набрав Джексона, вийшовши з кав’ярні, і він моментально організував мій приїзд у Форт-Мід. Я передзвонив у контору media training, щоб перенести зустріч. «Прийду, щойно з’ясую докладніше свій розклад», – пояснив я.

Агенти пришвидшеним кроком провели мене всередину невеликої будівлі серед дерев. Коллінз ішов попереду, Джексон замикав нашу групу. Ми перетнули кімнату, де розмовляли вчора, за дверима, на рамі яких висіла табличка «CRV», зайшли в довгий, вузький і темний коридор. Коли двері зачинились із приглушеним звуком, ми опинились у задушливому напівмороці, який зменшувало похмуре світло низки зелених діодів на стелі. Справжнісіньке жахіття для того, хто страждає на клаустрофобію.

Ми зупинилися в кінці коридору перед іншими дверима. Коллінз натиснув на кнопку і зачекав. У тиші я чув його короткий, майже свистячий подих і запах холодного тютюну, яким тхнуло від нього. Засвітився мініатюрний екран «ВХІД», почувся різкий тріск електричного замка, і за дверима стало видно невеличку залу, ледве чи не таку темну, без вікон, начинену електронікою, кабелями, консолями й підсилювачами, які було легко сприйняти за кабіни управління в нечисленних радіостанціях, куди мене інколи запрошували. За однією повністю скляною перегородкою виднілась інша, просторіша кімната, також без вікон, куди ми і зайшли.

У ній Анна Саундерс стояла, заклавши руки за спину, мов Наполеон; вітаючись, вона мені усміхнулась. Але усмішка швидко зникла, поступившись місцем непроникному виразові.

Ми сіли за невеличкий круглий столик. Кімната була вмебльована досить нейтрально: сіре килимове покриття, стіни й стеля всуціль вкриті квадратними пластинами звукоізоляції. Законопачена, звукоізольована й позбавлена будь-яких видимих отворів назовні зала здавалася відрізаною від світу.

– Зараз має прийти Баррі Кантор, – швидко промовила Анна Саундерс, не дивлячись на мене. – Гадаю, він хоче з вами привітатись і підбадьорити.

Я відчув приплив гордості від самої думки, що радник президента завітає спеціально, щоб зі мною познайомитись.

– Чи вам доводилось чути про Stargate Project? – запитала вона.

Тепер вона пильно дивилась мені у вічі.

Роберт Коллінз сидів глибоко в кріслі, випроставшись, наче «і», й схрестивши руки. Ґленн Джексон сперся ліктями на стіл і наче став нижчим на зріст.

Stargate Project?.. Так, я щось про нього чув.

– Це пов’язано з холодною війною, чи не так?

– Так, це справді почалось у той період.

– Я пригадую щось у зв’язку з паранормальним і росіянами. Так?

Анна підтвердила кивком голови.

Раптом я все пригадав.

– О, згадав. Йдеться про спроби застосувати паранормальні здібності для того, щоб виявити таємні радянські локації?

– Певним чином.

Коллінз поклав руку на стіл, пальці нервово барабанили по стільниці.

– Я читав якусь статтю про це, – сказав я. – Але все зупинилось, бо нічого не виходило, щось таке?

Анна кілька митей мовчки дивилась на мене, потім перезирнулась із агентами ФБР і знов обернулася до мене.

– Це офіційна версія.

Вона промовила це спокійно, не зводячи з мене погляду. Її така простенька відповідь була аж ніяк не безневинною, бо одразу зароїлися думки, що такого могло за цим стояти.

Цього разу мені випала черга дивитися в очі кожному з них. Анна спокійно зустріла мій погляд, Роберт Коллінз опустив руки, а на обличчі Ґленна Джексона промайнуло задоволення тим, як це мене здивувало. Чи ж вони казали правду? Чи насправді цей фантастичний проєкт таємно розроблявся далі?

Анна Саундерс підвелася й запропонувала щось випити. Роберт Коллінз відмовився жестом, який відображав його нетерплячість.

– Усе почалось у 1972 році, – почала Анна, – у СНІ, Стенфордському науковому інституті в Каліфорнії, який є еманацією Стенфордського університету. Фізик Гарольд Путхофф проводив дослідження щодо паранормальних явищ, для яких насилу знаходив фінансування. Зокрема, він цікавився інтуїцією й телекінезом, здатністю розуму впливати на матерію. Але якось до нього навідались агенти ЦРУ. Секретні служби довідались, що Радянський Союз інвестував мільйони доларів у вивчення фізичних явищ з метою використання їх у військових цілях: якщо навчитися використовувати розум для впливу на матерію, то можна контролювати ворожі збройні сили. ЦРУ дуже серйозно поставилося до такої загрози, над секретними службами промчав вітер паніки. Вони захотіли якщо не перевершити, то бодай бути на рівні. Отак і вийшли на Путхоффа й вирішили фінансувати його дослідну програму. Згодом група виїхала з Каліфорнії й осіла тут, у захищеному місці у Форт-Міді. Але дослідження фізика про телекінез не дали жодних особливих результатів. Натомість праця над інтуїцією виявилася дуже плідною.

– Тобто?

– У той період Путхофф працював переважно з партнером на ім’я Інго Сванн, який мав здібність під час численних експериментів інтуїтивно отримувати доступ до прихованої інформації. Наприклад, він міг ідентифікувати сховані в коробці предмети або місця, які вважалися секретними.

– Ідентифікувати… без попередньої інформації?

– Без нічого.

– У таке важко повірити…

Коллінз розчепив руки й поклав кулаки на стіл.

– Послухайте, десь є звихнений, який щомиті може підірвати ще одну вежу, гадаю, краще взятись до роботи, ніж розповідати історію проєкту панові Фішеру, а то й марнувати час, щоб розвіяти його сумніви. Це біг наввипередки з часом, змилуйтеся, переходьмо до дії!

Анна Саундерс застигла, звела брову й скоса глипнула на Коллінза.

Ґленн Джексон, напевно, відчув викликане непорозуміння, бо віддразу ж узявся заспокоювати:

– Пані Саундерс хотіла лише…

– Я кажу це не тобі, – сухо кинув Коллінз.

Різкість його реакції зіпсувала всім настрій. Джексон відкинувся вглиб свого крісла, потім дістав з кишені паперовий мішечок, з якого вийняв щось коричнево-солоденьке й кинув собі в рот. Помітивши, що я за ним спостерігаю, запропонував і мені.

– А що це?

– Ведмедики з шоколадної пастили. Французькі.

– Він напихається карикатурами на себе, – кинув Коллінз.

Ніхто не відреагував. Я подякував Ґленну Джексону й обернувся до Анни.

Вона холодно свердлила поглядом Коллінза.

– Може, ви самі підготуєте містера Фішера замість мене? – запитала вона ледь зверхнім тоном.

– Я просто хочу, щоб ми рушили безпосередньо до мети.

– Не можна навчити керувати літаком, якщо маєш сумніви щодо справності апаратури.

Зітхнувши, Роберт Коллінз глибше занурився в крісло, Анна незворушно повела далі свою розповідь, перелічуючи як успіхи, так і труднощі, з якими зіткнулися дослідники при демонстрації існування інтуїції, при наданні ЦРУ корисної інформації та розробці методу, володіння яким вона мала мене навчити.

У якийсь момент нас перервало вібрування її мобільного телефона.

– Білий дім, – сказала вона, беручи апарат.

Розмова тривала лише кілька митей.

– Баррі Кантор затримується на засіданні, – повідомила Анна, вимикаючи телефон. – Зараз ми поїдемо обідати в ресторан неподалік Вашингтона, де він постарається до нас приєднатися. Поїдемо двома авто.

– Ми маємо їхати в напрямку Вашингтона? – перепитав Коллінз. – Скільки згаяного часу…

– Власне, слід поквапитися!

Минуло кілька годин, чого я не помітив: відсутність вікон у кімнаті не дала можливості спостерігати, як западають сутінки.

Ми поквапились до автомобілей. Я сів із Анною, і ми рушили вслід за авто агентів, на яке вони виставили намагнічену блимавку. За пів години ми сиділи у просторому ресторані великого готелю. Переповнена людьми зала розмістилася на кількох рівнях, відділених один від одного лише кількома сходинками. Розкішний тропічний декор з безліччю пальмових і бананових дерев та скляна підлога, яка вкривала величезний акваріум з екзотичними рибками. Піаніст, якого ніхто не слухав, грав музичні аранжування знаменитих пісень на великому білому роялі.

Проходячи рестораном, я зауважив один із моїх детективів у руках сімнадцяти- чи вісімнадцятилітньої дівчини, яка читала за столом і яку, певно, не зачіпала розмова літніх людей коло неї. Судячи з обкладинки, це був мій сьомий роман.

Ми підійшли до нашого столу і зробили термінове замовлення, Анна обернулася до мене.

– Чи ж мій підсумок історії проєкту втихомирив ваш скептицизм? – запитала вона трохи стишеним голосом.

– Ну… скажімо… це цікаво і навіть заманливо, але мені завжди важко прийняти те, що я не до кінця розумію. Якщо ви поясните, як інформація інтуїтивно може проникнути в чийсь мозок, у вас буде більше шансів переконати мене в її існуванні.

– Це буде складно.

Коллінз почав постукувати по своїй мобілці. Джексон, здавалося, уважно нас слухав.

– Путхофф і Сванн самі були одержимі пошуком пояснення, – сказала вона. – Вони за всіляку ціну прагнули встановити, як функціонує інтуїція, як, долаючи простір, інформація проникає в мозок людини. Найприродніше раціональне пояснення: інформацію передає магнітне поле. Путхофф був у цьому майже впевненим. Намагаючись це довести, вони провели досліди, ізолювавши суб’єкта в клітці Фарадея, у відгородженому металом просторі, непроникному для електричних полів. Але суб’єктові таки вдалося інтуїтивно проникнути в приховану інформацію. Щоб переконати науковців, цього виявилося замало, оскільки існують певні частоти, яких клітка Фарадея блокувати не може: мікрохвилі, а на іншому кінці спектра – надзвичайно низькі частоти. Минув не один рік, доки Путхоффу трапилась нагода скористатися надзвичайною можливістю розблокувати ситуацію: він на три дні отримав у своє розпорядження підводний човен. І не якийсь там човен, а дослідний підводний човен Taurus, здатний зануритися значно глибше за будь-який апарат морського флоту. На його борт посадили двох інтуїтивістів, човен опустили на глибину, яка за підрахунками вчених могла забезпечити максимальний бар’єр, здатний захистити від хвиль надзвичайно низької частоти: між двома водами – на глибині сто сімдесят метрів від рівня моря і сто п’ятдесят метрів над океанським дном. На цьому місці рівень згаданих хвиль був розділений приблизно на сто, майже зведений до ніщоти. Одну людину відіслали в секретне місце за сімсот п’ятдесят кілометрів, а двох інтуїтивістів попросили спробувати локалізувати її місцезнаходження. Це вдалося кожному з такою самою легкістю й точністю, як зазвичай. Отже, фізик помилився: інтуїтивна інформація переноситься не магнітними хвилями.

– То як вона проходить?

– У цьому й питання.

Вона глибоко вдихнула, немовби вагаючись, чи продовжувати.

– Єдине можливе пояснення на нинішньому етапі розвитку науки не піддається перевірці. І я не певна, що сьогодні ви здатні його почути.

– Чому ви так кажете?

– Скажімо, вона, цілком певно, не належить до тих, що сприятимуть вашому негайному приєднанню. Тому я волію поговорити про це пізніше.

Анна обернулася до Джексона й Коллінза, залишивши мене з моєю фрустрацією.

– Після вечері ми з Тімоті повертаємось у Форт-Мід. Продовжимо його формування. Працюватимемо, доки вистачить сил.

Після вечері Анна надіслала повідомлення асистентці Баррі Кантора, від якого не було жодних звісток. «Скоро будемо», – відповіла та. «Ми чекатимемо його в барі готелю», – відповіла Анна, вголос читаючи те, що набирала.

– Там буде спокійніше, – пояснила вона.

Ми вмостилися за низеньким столиком на пуфах, оббитих зеленим англійським оксамитом. Затишна тепла атмосфера, штори з червоного театрального оксамиту висілили обабіч дверей, бар вражав міддю й червоним деревом.

Невдовзі з’явився Баррі Кантор у супроводі одного охоронця.

Кантор, дуже вродливий, стрункий і елегантний блондин із зеленими очима, щирою усмішкою і відкритим поглядом, мав горду поставу. У світло-сірому костюмі й краватці за останнім криком моди він о 21 годині видавався таким само свіжим, яким годі бути на світанку, вийшовши з душа.

– Радий нашій зустрічі, Тімоті, – сказав він мені з теплотою й нотками щирості в голосі.

– Я також, – відповів я, тиснучи простягнену руку.

– Вітаю з останньою книгою, вона мені дуже сподобалася.

– Он як? – бовкнув я, не приховавши свого здивування від того, що мене читають у вищих владних сферах.

– Авжеж, – ствердив Кантор. – Інтрига, роїння персонажів…

Я подякував, не наважившись уточнити, що моя остання книжка була камерною і всього на п’ять персонажів.

Він так само тепло привітався з Анною, Ґленном і Робертом, потім роззирнувся навсібіч, усміхнувся бармену й кільком присутнім клієнтам. Він, імовірно, звик бувати в центрі всіх поглядів.

Потім сів поруч з нами й, стишивши голос, нагадав про бажання президента швидко розібратись із цією справою, звернувшись до інтуїтивіста і застосовуючи розроблений у Центрі метод.

– Це наша єдина надія швидко зупинити злочинця, – сказав він. – Президентові відомо про результати, яких вдалося досягти завдяки цьому методу, зокрема в царині військової розвідки, і він упевнений, що ви зможете досягти успіху і в цьому разі.

Він дивився мені у вічі довірливим проникливим поглядом, і я відчув, щo на мене покладається величезна місія.

– Країна буде вам за це вдячна.

Я не знав, що відповісти, й обмежився кивком голови з виглядом людини, яка все розуміє. Він тиснув на мене, тим самим увиразнюючи мої побоювання щодо невдачі. Я не знав, що мені вдасться, а мої сумніви щодо здібностей накладалися на сумніви щодо самого існування інтуїції.

Водночас я передчував гордість, якщо досягну успіху. Я вже бачив, як мене вітає сам президент, прожектори на моїй творчості, визнання моїх книжок. Одним словом, слава.

– Вас, очевидно, попередили про конфіденційність проєкту. Зі свого боку, хотів би наголосити на конфіденційності операції, яку ви проводитимете. Ніхто, підкреслюю – ніхто, не повинен знати, що над цією справою ми працюємо, застосовуючи інтуїтивний підхід. Ви самі можете легко уявити, з якою радістю за це вхопиться преса, перекручуючи й висміюючи наші дії. Тож нікому ні слова. Головне – оберігати образ президента.

Я, звісно, погодився.

Потім Баррі Кантор підбадьорив нас усіх, кажучи про необхідність вкласти все найкраще, тілом і душею віддатися цій місії й рухатись якнайшвидше, бо «кожна хвилина на рахунку». А тоді підвівся, щоб іти, ми також встали.

Ми збирались розійтися, аж тут я помітив, що дівчина, яка читала мою книжку в ресторані, стоїть біля входу в бар; вона помітно нервувала.

– Гадаю, тут не обійдеться без автографа, – з усмішкою промовила Анна.

Дівчина підійшла до нас неймовірно збуджена.

– Ви – Баррак Антор? – запитала вона із променистими очима.

– Баррі Кантор, – виправив він.

– Тааак! Я бачила вас по телевізору! Можна я зроблю селфі?

І, не чекаючи на відповідь, тицьнула мені свій телефон, не зводячи очей зі свого героя.

– Можете нас зняти? – запитала вона.

І сяюча стала поруч із ним.

– Зробіть кілька кадрів! – наказала вона.

Я підкорився.

Вона вихопила телефон з моїх рук і поквапливо зайшла в меню, щоб подивитись на зроблені фото.

– Геніально! – вигукнула вона. – Я дуже рада!

Ми вийшли з ресторану, і Баррі Кантор разом із охоронцем сіли у велике чорне авто з кузовом типу «седан», яке на них чекало. Воно рушило, щойно клацнули дверцята.

Роберт Коллінз зиркнув на годинник і похитав головою.

– Усе лише задля цього, – кинув він.

Цього разу він не помилявся.