Читать книгу Голова Якова - Любко Дереш - Страница 12

– Тато помер. – сказав Яків Матвієві після хвилинної розмови. – Годину тому. Серцевий напад.

– Як це – помер? Що значить – помер?

– Значить, забрали ямадути. Цьоця Галина тільки що сказала.

– Шо ти мені втираєш, я з ним зранку говорив. Не може такого бути.

– Матвію… Ти мене чуєш?

– Бля-а-а-а! Ну чому саме тепер? – Матвій затулив обличчя руками і застогнав. – Тато, ну на хера ти так?.. Не міг зачекати?

Яків сидів мовчки. Руки склав на колінах.

Брат прибрав руки від обличчя і поглянув на Якова.

– Ну от.

Яків кивнув у німій згоді. Більше в ту хвилину не було чого додати.

– Малий знає?

Малий – Іван – був їхнім третім братом, наймолодшим.

Яків кивнув.

Офіціантка з люб’язністю, властивою цьому закладові, спитала:

– Будете замовляти ще?

– Прошу рахунок, – сказав Яків.

Матвій заходився натискати кнопки на своєму органайзері.

– Два квитки до Львова на сьогодні, – наказав Матвій в органайзер. Офіціантка вже ступила крок від стола, коли брат вхопив її за руку.

«О Боже, тільки не це». Знову в брата заскоки. Зараз він скаже, щоб офіціантка покликала адміністратора. Далі він виллє відро гівна на голову адміністратора. Далі він скаже, що офіціантка М. хамить клієнтам і накаже, щоб її звільнили. За кілька днів він перевірить, чи справді офіціантку Машу було звільнено.

Розмова у наказовому тоні з диспетчером авіакас переросла у крик:

– Нє, ти скажи, як тебе звати? Я дізнаюся, хто у вас там сидів на прийомі. Ах ти ж хамка! Я тебе знайду і вижену копняком під зад з цієї роботи! Сама стули пельку! – З цими словами брат відрубав зв’язок.

– Дівчину відпусти, – сказав братові Яків.

Матвій помітив, що стискає руку офіціантки, і відпустив її.

– В-ви щось х-хотіли?.. – спитала перелякана офіціантка.

Тепер уже Яків затулив обличчя руками. «Починається».

– Хотів вам дати чайові. – Матвій поліз до портмоне, витягнув звідти стос купюр. Взяв із жмені банкнот купюру в сто доларів, передумав і витягнув двадцятку. Вклав офіціантці в долоньку і стиснув долоньку в кулачок.

– У мене батько помер, – сказав Матвій, зазираючи дівчині в очі. Її ручка знову була в братових лапах. – Машо. Машенько. Скажи мені щось утішне. У мене тільки-но батько помер. Машенько…

– Можна, я піду? – прошепотіла дівчина.

Брат, гіпнотизуючи її поглядом, послабив хватку. Офіціантка висмикнула руку і побігла за портьєру.

– Машенько, – прошепотів він, дивлячись туди, де розтанув її ефірний силует.

– Ти псих.

Брат розвернувся до Якова й сказав тихо:

– Я варяг. Я орієнтуюсь на північ, брате.