Читать книгу Голова Якова - Любко Дереш - Страница 23

– Мишами тхне, – вибачився водій, як тільки вони сіли у машину.

Яків принюхався. Пахло прокуреним салоном і машинним мастилом.

– У мене в гаражі миші завелися, – знову озвався водій, завмираючи на перехресті. – Тут якась миша в салоні мусила здохнути.

Тепер принюхався брат. Сказав, що нічого не чує.

– У вас катар. У всіх зараз катар, – відповів на це водій. – А мені шо, мені то тільки на руку. Раз пасажирам не мішає, я вже якось витримаю.

Він сам принюхався, скривився і покрутив ручкою на дверцях, опускаючи шибу. Яків мерзлякувато втягнув шию в шалик.

– Холодно. Зачиніть, – сказав брат і відсунувся від водія подалі.

Водій повернув шибу на місце. Більше він не озивався. Мовчали й брати.

Мовчазна їзда під зимовим дощем діяла як гіпноз.

Чорні прямокутники вилізли з таксі. На вулиці було тихо, лиш час від часу повз морг шелестіла шинами іномарка. Іноді Яків бачив світ таким, як тепер: коли крізь речі проступала ясність.

З дверей моргу випурхнуло кілька щебетух-студенток. З-під їхніх дублянок визирали білі халати.