Читать книгу Голова Якова - Любко Дереш - Страница 39

Отже, ти – Ірена.

Я втік, а ти залишилась. Жертва та убивця помінялись місцями.

Ти – надзвонювала мені вечорами, і я наперед знав, що зараз ти плакатимеш у слухавку, підвиватимеш щось по-шведськи, французькою вмовлятимеш мене повернутися, погрожуватимеш, що поріжеш жили у ванній під музику Бьорк.

Я – перестав відповідати на твої листи.

Через місяць Ірена написала есемеску, що вона і далі плаче кожен день і що в неї затримка. Я поринув у музику для реклами і жарти з колегами.

«Я схибила, – прийшла есемеска наступного дня. – Я зайва у твоєму космосі». Я вийшов на балкон, де накурювався травою відділ культури з журналу новин – їхній офіс був поверхом вище. Там прийшла ще одна есемеска: «Моє тіло не належить мені. Я не можу відмовити жодному, тому що всі вони – ти. Через них я з’єднуюся з тобою».

Мої руки затремтіли. Я відчув нудотну потребу втратити останній зв’язок, останнє розуміння дійсності, яка зі мною відбувалася. Спитав у дівчат з відділу культури, чи вони не пригостять. Мені задули паровоз коштом редакції.

Коли я видихнув, прийшла третя есемеска: «З приводу дитини я теж учинила неправильно. Це на моїй совісті».

Після цього від неї не було чути нічого досить довго.

Може, місяців вісім.