Читать книгу У печалі є крила - Макс Портер - Страница 10

Я написав сотні мемуарів. Для таких видатних персон, як я, це необхідність. Думаю, це зветься імператив.

Колись дуже давно грали криваве весілля, і син крука розсердився на свою матір за те, що вона знову виходила заміж. Тож він полетів. Він полетів на пошуки свого батька, але йому траплялася лише мертвечина. Він завів дружбу з фермерами (він підставляв під кулі інших птахів), науковцями (він навчився виробляти інструментами таке, чого не вміли навіть шимпанзе) і з поетом. Чи двома.

Кілька разів йому здавалося, що він знайшов кістки свого батька, і він голосив над ними і кричав осточортілим стерв’ятникам: «Тут лежать сірі кістки мого батька, який носив чорний каптур крил», але щоразу, коли він дивився ще раз, виявлялося, що то останки якогось іншого ворона.

Тож, утомившись бути притчею во язицех, переситившись своєю зловісною славетністю, він пострибав і прилетів, і приволік себе додому. Весілля ще тривало й було в повному розпалі, і старий сірий крук, що топтав його матір біля сходів, був не хто інший, як його батько. Cин намагався викричати свій біль і збентеження батькам, що звивалися поряд. Його батько засміявся. ТРАХ. ТРАХ. ТРАХ.

Ти прожив довге життя і бував круком знову й знов, але й досі не можеш зрозуміти жарту.