Читать книгу У печалі є крила - Макс Портер - Страница 11

М’яко.

Легко.

Як світло, як дитяча п’ятка, притрушена тальком і поцілована, як замша, яку погладили проти шерсті, як пил, як шпильки й голки, як обіцянка, як прокляття, як сім’я, як усе зернисте, плетене, ланцюжкове, пронумероване, як усе створене природою, і несамовите, і тихе.

Усе це повністю зникло. Ніщо не вижило.