Читать книгу У печалі є крила - Макс Портер - Страница 3

За чотири чи п’ять днів після її смерті я сидів у вітальні й думав, що мені робити. Вештався туди-сюди, чекав, коли нарешті мене попустить від шоку і з організаційного фарсу моїх останніх днів вирине бодай якесь чітко окреслене почуття.

Я почувався непотрібно-спустошеним. Діти спали. Я пив. Курив самокрутки у вікно. Я відчував, що, можливо, головним результатом її смерті стане моє перетворення на вічного організатора, майстра складання списків, укритого штампами подяки, автоматичного архітектора повсякденності для маленьких дітей, що лишилися без мами. Горе видавалося чотиривимірним, абстрактним, дещо знайомим. Мені було холодно.

Друзі й родичі, що крутилися поблизу, намагаючись бути добрими, повернулися додому, назад у своє життя.

Коли діти пішли спати, квартира втратила сенс, нічого в ній не ворушилося.

Задзеленчав дверний дзвінок, і я набрався духу, щоб прийняти ще порцію доброти. Ще одну лазанью, якісь книжки, маленькі консерви для дітей. Звісно, я ставав експертом поведінки плакальників, що оберталися по орбіті довкола мене. Перебуваючи в епіцентрі подій, маєш можливість зібрати цікаву антропологічну статистику про приголомшених, екзальтованих жалкувальників, не-очікувальників-такого, засиджувальників, нових найкращих друзів її, моїх, хлопчиків. Людей, який я досі ніхуя не знаю. Я почувався, як Земля на тій незвичайній світлині, де її оточено широким кільцем космічного сміття. Мені здавалося, що знадобляться роки, щоб макраме видіння, в якому інші люди читають промови про мою померлу дружину, протерлося настільки, щоб крізь нього знову було видно чорноту космосу, і звісно – зайве й говорити – я почувався винним за подібні думки.

Утім, заспокоював я себе, все змінилося, вона пішла, і я можу думати, що мені заманеться. Вона б не засуджувала мене, бо ми завжди надто глибоко все аналізували, ми були цинічні, можливо, зрадливі, спантеличені. Суки з добрими намірами на поминках. Лицеміри. Друзі.

Дзвінок знову задеренчав.

Я спустився вкритими килимом сходами в морозний коридор і відчинив двері.

За дверима не було ані ліхтарів, ані сміттєвих урн, ані бруківки. Ані форми, ані світла, взагалі жодних обрисів, просто сморід.

Почулися скрип і свист, і мене відкинуло назад, на поріг. У коридорі було непроглядно чорно й по-крижаному холодно, і я подумав: «Що це за світ, що ввечері мене грабують у власному будинку?»

А потім подумав ще: «Ні, серйозно, що це таке?»

Я подумав: «Будь ласка, не будіть хлопчиків, їм треба поспати. Я віддам вам усе до останнього пенні, якщо не розбудите їх».

Я розплющив очі, й там було досі темно, й усе довкола кректіло й шурхотіло.

Пір’я.

Стояв гострий запах розпаду, солодкий кошлатий сморід уже не їстівної їжі, й моху, й шкіри, й дріжджів.

Пір’я між моїми пальцями, у моїх очах, у моєму роті, пір’яний гамак піді мною підіймає мене на фут над кахляною підлогою.

Одне блискуче, чорне, велике, як моя голова, око повільно кліпало у шкірястій зморшкуватій западині, виступаючи з-над теститули, розміром з футбольний м’яч.

ЧШШШШШШШШШШШШШ

чшшшшшшшш

От що він сказав:

Я не облишу тебе, доки буду тобі потрібен.

– Постав мене на підлогу, – сказав я.

Спершу привітайся.

– Постав. Мене. На підлогу, – прохрипів я, і моя сеча зігріла колиску з його крила.

Ти злякався. Просто привітайся.

– Вітаю.

Як слід.

Я лежав на спині, покірний, бажаючи, щоб моя дружина була жива. Я не хотів лежати, нажаханий, в обіймах величезного птаха, у коридорі. Я не хотів тільки й думати, що про цього птаха, тоді як зі мною щойно сталася найбільша трагедія мого життя. Ось чого я насправді жадав. То було гіркувато-прекрасно. Я відчув певну ясність.

– Привіт, Круче, сказав я. – Радий нарешті з тобою зустрітися.

* * *

А тоді він пішов.

Уперше за кілька днів мені вдалося поспати. Мені снилися пообіддя в лісі.