Читать книгу У печалі є крила - Макс Портер - Страница 7

Ми були маленькими хлопчиками з машинками на дистанційному керуванні й наборами кольорових штампиків, і ми знали – щось трапилося. Ми знали, що ніхто не відповідає прямо, коли ми питаємо «Де мама?», і знали, ще до того, як нас відвели до нашої кімнати й сказали сісти на ліжко по обидва боки від тата, що все змінилося. Ми здогадалися й зрозуміли, що тепер почалося нове життя і що тато був тепер інакшим татом, а ми тепер стали іншими хлопчиками – відважними новими хлопчиками без мами. Тож коли він сказав нам, що сталося, я не знаю, про що думав мій брат, але я думав отаке: «Де пожежні машини? Де метушня і гамір, властиві таким подіям? Де незнайомці, що полишають свої справи, щоб допомогти, крики, мерехтіння флуоресцентного обладнання „швидкої“ перед нами в спробах заспокоїти нас, врятувати нас».

Мають бути люди в шоломах, що говорять новою драматичною мовою кризи. Рівень шуму має бути нестерпним, цілком позаземним і неприйнятним як для нашої затишної лондонської квартири.

Не було натовпів, і незнайомців в уніформах, і не було кризової мови. Ми лишилися ходити в піжамах, і до нас приходили люди й приносили різні речі.

Канікули й школа змішалися в одне.