Читать книгу У печалі є крила - Макс Портер - Страница 4

Як романтично зустрілись ми вперше. Поводився якнайгірше. Тріп-тріп. Нагорі два ліжка дітвори, на рівні плювка, в хибодруках колючого дроту, просочився крізь стіну і геть собі на горище. Дивитись, як тихо сплять бавовняні хлопчики, вдихати отруйне сопіння невинних дітей, вата, кекс, крекс-пекс-фекс. Уся хата – важка скорбота, усі поверхні – померла мати, кожен олівець, трактор, пальто й чобіт вкриті плівкою горя. По сходах мертвої матері цок-цок загнуті кігті шепочуть, до ще-недавно-спальні-мами-й-тата. Я безрогий мисливець Герн, полювати, плювати, блювати. От він де. Спить. П’яний по саме нікуди. Я схиляюся над ним, нюхаю його подих. Нотки гнилого живоплоту, волошок.

Я підважую його щелепу, відкриваю рота, рахую кістки, перехоплюю крихтами з нечищених зубів, прочищаю отвори між ними, підкидаю його язика туди-сюди, от я вже й злетів із ковдри.

Поцілував його, як ескімос. Як метелик, поцілував його. Тріпотливо-трепетно, як Дженні Рен, цілував його. Його ватні (на-ногах-пальці-від-бруду-брунатні) яєчка, сумні й затишні, опускалися й м’яко підіймалися, знову опускалися, підіймалися, знову опускалися, я молився на дихання, а шкіра шепотіла «еш-ах-еш-ах», і мені то здавалось прекрасним, підіймалися (як я), опускалися (точно, як я), пательнеподібні (просто як я), було дивно, що мої проникнення під його простирадла не підіймають його, фу, тук-тук-тук, прокидайся, чоловіче (пташине пір’я у твоїх складках, на твоєму члені, у твоєму роті), але він спав, і спальня була склепом. Він лишився в живих випадково, й то була найкраща розвага, справжнє задоволення. Я поставив кіготь на його око й подумав, чи не видлубати його розваги заради чи з жалю. Я вирвав з голови перо й лишив на його лобі, на білому його лобі, обличчя його біля.

На згадку, на засторогу, заради штриха нічного.

Заради перерви в жалобі залишив перо на лобі.

Він прокинувся й не побачив мене крізь чорноту свого болю.

хтотоє, клекотів він.

хтотоє.