Читать книгу Долаючи тишу. Жіночі історії війни - Марта Гавришко - Страница 2

Забуті героїні чи помічниці героїв?

Війну називають чоловічою справою. Поняття «хоробрості», «відваги» і «подвигу» під час збройних конфліктів приписують чоловікам, які захищають свою націю, свою територію і своїх жінок. У культурних репрезентаціях війни (фільмах, книгах, фольклорі, виставках) головними героями є чоловіки. Жінкам відводять ролі символів нації, які біологічно й культурно її відтворюють. Жінок часто зображають із дітьми або символічно зрівнюють із ними, підкреслюючи їхню вразливість і «недієздатність» під час війни. Такі образи відтворюють у суспільстві традиційні уявлення про чоловіків як героїв (активних) і жінок як жертв війни (пасивних). Вони є частиною мілітарної пропаганди, бо покликані надихати «справжніх» героїв-чоловіків на захист батьківщини і своєї родини. Уже після війни ці гегемонні образи переходять у колективну пам’ять, затінюючи реальний досвід багатьох жінок і чоловіків, який не вкладається у «прокрустове ложе» гендерних стереотипів.

Історію збройного підпілля Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА) теж «знають» передусім завдяки популярним чоловічим іменам, таким як Бандера і Шухевич. Мікроісторії командирів, провідників, рядових вояків і підпільників, їхніх переможних битв і гірких поразок, героїчних учинків і ганебних зрад, самопожертви в ім’я національної ідеї є домінантними в культурній пам’яті про ОУН та УПА. На тематичних виставках, присвячених загальній історії підпілля і повстанського руху, переважають зображення чоловіків на конях та пішо, в уніформах і в цивільному, зі зброєю і без. Публічний простір заповнили пам’ятники, меморіальні дошки і знаки на честь визначних чоловіків-героїв. Їхній чин ушановують у назвах вулиць, площ і проспектів. Їхні імена інструменталізують в історичних дискусіях і війнах пам’ятей. А де ж жінки? Хіба можливою була тривала діяльність підпілля без тисяч жінок? Чому ж їхні репрезентації нагадують «кольоровий додаток» до чоловічої історії боротьби? Якою є пам’ять про тих жінок, які мали досвід, відмінний від досвіду «канонізованих» Ольги Басараб, Олени Теліги і Катерини Зарицької? Чи відомі імена й долі зв’язкових, розвідниць, радисток, друкарок, санітарок, пропагандисток, життя яких перевернула війна, забравши їхню молодість, здоров’я або й життя? Чому в героїчному метанаративі їм відводять другорядні ролі?

Одним із можливих пояснень цього є недооцінювання ролі допоміжних ланок в армії під час війни. Більшість жінок була залучена саме до таких структур. На шляху до їхньої військової кар’єри в УПА стояли численні неформальні та інституційні обмеження. Частина командирів уважала жінок у війську неприродним явищем, бачила в них загрозу для чоловічого братерства, бойового духу, маневреності відділів. Повстанські журнали друкували гумористичні замальовки, що висміювали прагнення жінок воювати у штанах зі зброєю. Із наближенням фронту до Західної України навесні 1944 року з’явилася низка офіційних наказів та інструкцій, які обмежували кількість жінок у повстанських загонах. Жінок потребували в селах, а не в лісах. Від них очікували тих ролей, до яких вони були призвичаєні з дитинства: матерів, дружин, доньок, котрі чекають, надихають, годують, допомагають продуктами, чистим одягом, речами, сховком, інформацією.

Жінок уважали джерелом співчуття і турботи, усього того, що традиційно асоціюють із фемінністю. Не дивно, що однією зі сфер, де жінки виглядали цілком природно і були вельми затребувані, була медична. Жінки організовували роботу Українського червоного хреста (УЧХ). Проводили медичні вишколи, заготовляли медикаменти, лікували поранених і хворих вояків, допомагали місцевому населенню. Нерідко жінки з базовою медичною освітою, здобутою на підпільних курсах, заступали лікарів, яких бракувало. Проводили складні хірургічні процедури за допомогою підручних засобів. Вони доглядали за вояками, хворими на тиф, наражаючи себе на небезпеку.

Завдяки своєму «мирному», цивільному вигляду жінки викликали значно менше підозри, тож часто виконували доручення, непосильні для чоловіків із міркувань безпеки. Вони були головними розвідницями і зв’язковими під час військово-чекістських операцій, коли чоловікам з’являтися в селах було ризиковано. Нерідко їм доручали перевезти зброю, патрони чи інший цінний вантаж через територію, контрольовану супротивником. Вони йшли на перемовини з ворогом тоді, коли чоловіків-переговірників могли вбити. Застосовуючи свій «еротичний капітал», вони вивідували інформацію у «ворожих» чоловіків про дислокацію, кількість їхніх військ і плани. Вони переховували вояків у своїх домівках і годували їх, усвідомлюючи, що покаранням може бути заслання у Сибір.

Водночас популярна дихотомія «чоловіки-війна – жінки-мир» звужує наші уявлення про ролі жінок у націоналістичному підпіллі. Жінки були не лише очевидицями, жертвами нацистського і радянського терору, репресій комуністичної Польщі, але й акторками політичного насильства, здійснюваного ОУН. Вони не лише підтримували насильство, але часто ставали його виконавицями і співучасницями. Їх тренували бути безжальними до ворогів і не вагаючись знищувати їх, особливо в загрозливих ситуаціях (під час облав, затримань, боїв). Жінки збирали інформацію про «ворогів» і передавали її до Служби безпеки ОУН. Вони брали участь у допитах «ворогів» (які нерідко проводили з використанням тортур) і записували їхні свідчення. Жінки вказували на будинки, де живуть ворожі чоловіки й жінки зі своїми родинами. Вони брали участь у етнічних чистках. Жінки готували і виконували атентати1 на офіцерів радянських спецслужб, голів сільрад, колгоспів, партійних і комсомольських осередків, радянських активістів і активісток та інших осіб, яких націоналісти оголосили зрадниками.

Отже, бачимо, що жінки в націоналістичному підпіллі виконували найрізноманітніші ролі. Ролі, які часто були відмінними від чоловічих через різні обставини (стереотипи, суспільні очікування, досвід, навики, доступ до ресурсів, інституційні обмеження, символічне значення жіночого і чоловічого тіл для їхніх сімей, спільнот і опонентів). Однак ані з погляду стратегії і тактики підпілля, ані з позицій їхніх головних противників жіночі ролі не були другорядними.

Жіночі голоси

Одним із ефективних способів подолати невидимість жінок в історії загалом та націоналістичному підпіллі зокрема є звернення до їхньої живої пам’яті. Упродовж 2016–2018 років завдяки підтримці Канадського інституту українських студій (Меморіальний фонд імені Петра Чорного і Вічний фонд імені родини Юхименко) мені вдалося записати 63 біографічні напівструктуровані інтерв’ю з колишніми учасницями (58 осіб), учасниками (3 особи) підпілля ОУН і очевидцями подій (2 особи). Така статева диспропорція зумовлена тим, що основною метою мого дослідницького проекту був запис жіночих наративів. Чоловічі історії – це радше принагідні голоси, які доповнюють жіночі. Загальна тривалість інтерв’ю становить приблизно 228 годин, тобто в середньому кожне інтерв’ю тривало не менше 3,5 годин. Однак із деякими жінками я розмовляла понад тринадцять годин упродовж двох, або й трьох днів, з іншими – близько години. Такий широкий часовий діапазон зумовлений різними причинами, головною з яких була готовність жінок до спілкування. Значну роль у цьому контексті зіграв і віковий чинник. Наймолодшій оповідачці на час запису інтерв’ю виповнилося 79 років, найстаршій – 96. Але більшості було понад 90 років. Тож не всі могли підтримувати тривалу і часто виснажливу бесіду, яка спонукала до активного пригадування/забування.

Героїнями пропонованої книжки стали лише 27 жінок. На час запису інтерв’ю вони проживали у Волинській (2), Івано-Франківській (8), Львівській (12), Тернопільській (5) областях. Це регіони, де активно діяло націоналістичне підпілля та УПА і де пам’ять про них ушановують уже кілька десятиліть. Зустрічі із жінками відбувалися в їхніх приватних помешканнях. Вибір такої локації зумовлений не лише частковою втратою мобільності жінок через їхні фізичні особливості, але й їхнім бажанням бесідувати у зручній, комфортній, безпечній для них атмосфері, яка сприяла би діалогу і проговоренню різних, іноді травматичних тем.

Мої оповідачки мають різну освіту, конфесійну належність, соціальне становище, сімейний статус, політичні погляди. Проживають у містах і селах, самотньо або з дітьми, родич(к)ами чи опікун(к)ами. Більшість із них є вдовами. Вони потрапили в підпілля в різний час і через різні обставини. Когось поманило бажання пригод і цікавість. Інші шукали захисту. Хтось ішов услід за сестрою, братом чи батьком або ж коханим. Когось покликали в підпілля друзі. Деякі жінки називають ідеологічний і політичний чинник визначальним у своєму рішенні стати членами ОУН. Усі жінки розпочали співпрацю з підпіллям у молодому віці, деякі зовсім юними (15–16 років). Усі були неодруженими й не мали дітей на час підпільної роботи. Неоднаковими були їхні функції. Тут ви знайдете історії референток (очільниць) УЧХ і жіночої сітки різних рівнів, станичних2 і рядових підпільниць, які мали чітко визначені завдання (наприклад, зв’язок чи санітарна справа), а частіше виконували найрізноманітніші доручення. Деякі жінки жили легально, інші – напівлегально із фіктивними документами. Окремі частину свого життя провели в глибокому підпіллі, конспіруючись, постійно змінюючи псевдо і локації. Героїні книги різною мірою потерпіли від репресій радянської влади. Одна оповідачка – Ганна Іваницька – перебувала на примусовому психіатричному лікуванні у Львові та Казані. Більшість жінок була засуджена до різних термінів виправно-трудових таборів (ВТТ) із конфіскацією майна або без неї. Частина їхніх родичів загинула в підпіллі або була вислана на спецпоселення у віддалені райони СРСР. Небагатьом із опитаних жінок удалося уникнути ГУЛАГу.

Героїні книги мають різний досвід, але спільну травму мовчання про пережите, що переслідувала їх більшу частину життя. Згадувати, розповідати минуле було небезпечно для них самих та їхніх близьких. Мовчання стало стратегією захисту їхніх дітей. Проте воно не рятувало від стигми «бандерівок» і «зрадниць батьківщини», прояви якої вони відчували до розпаду Радянського Союзу. На початку 90-х років ХХ ст. усі мої засуджені співрозмовниці отримали довідки про реабілітацію, що означало й повернення права на пам’ять. Однак на зміну радянській колективній пам’яті, яка таврувала учасниць націоналістичного підпілля як бандиток, прийшла протилежна, героїчна модель, яка кардинально по-іншому і через інші причини продовжує маргіналізувати розмаїтий жіночий досвід, особливо той, що не вкладається в чорно-білі схеми.

Більшість імен 27 жінок не відома загалові. Читачі й читачки не побачать серед них знаних жіночих постатей ОУН, чий досвід уже став предметом медійного, політичного, громадського дискурсу, чиї імена звучать у контексті політичних акцій, приурочених до визначних дат української історії, особливо пов’язаних із боротьбою за українську державність. Моїм задумом було надати голос передусім «звичайним» жінкам, чий досвід є менш знаним і проговореним. Нерідко їхні імена й долі є маловідомими навіть місцевим громадам чи організаціям колишніх політв’язнів, до яких вони належать. Лише двоє з 27 героїнь книги (Дарія Малярчин (Шпиталь) і Олександра Ковалюк (Слободян)) надрукували власні спогади за кошти меценатів. Через малий тираж їх важко знайти у книгарнях і бібліотеках. Уривки спогадів деяких жінок опубліковані у краєзнавчих, документальних збірниках або в наукових статтях чи монографіях. Лише частина героїнь книжки удостоєна заміток у регіональній пресі; про когось із них зняли короткі сюжети для телепрограм на історичну тематику. Історії деяких жінок опубліковані мною в журналі «Країна».

Основним завданням цієї книги було показати розмаїтий жіночий досвід війни крізь призму жіночих голосів. У центрі книжки – розповіді жінок про них самих і про багатьох інших жінок, із якими їм доводилося жити, працювати, суперничати, боротися і виживати. Це історії їхніх мам, бабусь, сестер, тіток, сусідок, приятельок, підлеглих і начальниць, подруг із часів неволі, тюремних наглядачок та інших жінок із ворожого табору. Це розповіді про близьких жінок, випадкових знайомих чи знаних із оповідей інших. Ці історії дають змогу «почути» не лише їхніх авторок, але й тих, які не мають власного голосу, бо не пережили війни, бо замордовані в нацистських концтаборах чи в ГУЛАГу, бо загинули у криївках, бо зникли безвісти, бо не залишили власних спогадів, або ж їх уважали зрадницями, гідними лише забуття.

Важливе місце у розповідях жінок відведене також чоловікам – коханим і нелюбам, рятівникам і кривдникам, зверхникам і підлеглим, загиблим у боях і тим, хто вижив, оплакуваним і згаданим з презирством. Чоловічі образи, які зринають у пам’яті жінок, часом дуже різняться від стереотипних уявлень про незламних героїв. У жіночих історіях є чоловіки, які плачуть, тікають з поля бою або залишають напризволяще жінок і дітей під час облав. Не бракує в історіях немічних і кволих чоловіків, життя яких повністю залежало від опіки санітарок чи господинь, які їх переховували. Тут є і чоловіки, які заради порятунку одягали жіночий одяг, що за звичних обставин здавалося їм принизливим. Тож ця книга показує і те, як війна змінювала гендерні ролі, взаємини між статями й уявлення про «жіноче» і «чоловіче».

Конструювання історій

Видання складається з історій 27 жінок. Вступом до кожної з них є невелика біограма довідкового характеру, яка дає змогу скласти загальне уявлення про нараторку. Написана на основі інформації, наданої оповідачками, почерпнутої з їхніх архівно-кримінальних справ та інших документів, а також вторинних джерел (книжок, статей). «Тіло» (основна частина) історій має форму мозаїки і складається зі жмутків спогадів жінок, написаних від першої особи. Вони проілюстровані світлинами з домашніх архівів нараторок і їхніми портретними фото, більшість із яких зроблена під час запису інтерв’ю.

Кожна історія в цій книжці є кінцевим продуктом спільної роботи двох суб’єктів – інтерв’юерки й оповідачки. Інтерв’ю розпочиналося з вільної розповіді жінок про їхній життєвий шлях. Далі їм було запропоновано відповісти на уточнювальні запитання, а також – на низку запитань із заготовленого питальника, поділеного на різні тематичні блоки. Утім такий алгоритм роботи не був імперативним. Окремі жінки відмовлялися від наративної частини, бажаючи одразу перейти до робочого формату «питання-відповідь». Також жінки зберігали за собою виняткове право відмовитися обговорювати певні проблеми, або ж ініціювали розмови на теми, не означені в питальнику. Це давало їм широкий простір для самовираження. Подекуди розповіді жінок виходили за межі об’єкту дослідження. Нерідко до них вкрадалися думки про сучасну політичну ситуацію, окремих політичних гравців, війну на Донбасі, думки про щоденне життя, друзів і близьких. Ці роздуми мали характер інтимних переживань, не призначених для оприлюднення, тому не стали частиною історій у цій книжці.

Оповідачки знали, що їхні історії зберігатимуться у формі аудіозапису і будуть використані в наукових та просвітницьких цілях. Тож дехто із жінок відчував деяке емоційне напруження, боячись сказати «зайве», «неправильне», «непотрібне». Це виливалося у прохання вимкнути диктофон, стерти окремі шматки розмови, не оприлюднювати певні її уривки чи якусь інформацію в них. Під час запису інтерв’ю доводилося робити паузи (особливо, коли йшлося про «чутливі» теми), повертатися до різних аспектів розмови, щоб з’ясувати окремі деталі і реконструювати події, описувані нараторками, або переконатися в тому, що сказане ними є зрозумілим і правильно інтерпретованим. Викликом також було стимулювати жінок до розповіді про них самих. Було очевидним, що частина жінок не призвичаєна до артикуляції свого досвіду крізь призму особистих переживань, уважаючи його менш значущим порівняно з «великими» політичними подіями чи діяльністю відомих чоловіків – провідників і командирів, яких вони знали в підпіллі. Ми разом намагалися відійти від політичної історії, наповнивши розповіді «простими» людьми, чоловіками і жінками, які жили в непрості часи.

Результатом моєї співпраці з оповідачками стали тексти. Головний зміст цих текстів сформовано за двома найважливішими принципами: важливістю для самих нараторок інформації, яку вони хочуть «сказати», і фокусом на воєнному повсякденні жінок і чоловіків та їхніх стосунків в умовах екстремального насильства. Уривки спогадів викладені у хронологічній послідовності, хоч окремі з них неможливо точно датувати. Далі із цими текстами знайомилися оповідачки. Дехто з них уносив свої корективи щодо форми та змісту написаного. Нерідко жінки шкодували про сказане і просили видалити інформацію, яка, на їхню думку, може зашкодити їхній репутації, інтересам близьких, знайомих людей чи похитнути усталені погляди на ту чи іншу історичну подію.

З одного боку, такий алгоритм конструювання текстів дає змогу оповідачкам формувати кінцевий продукт, відповідний їхнім інтересам (що загалом узгоджується з етичними засадами дослідження). З іншого боку, він істотно проблематизує значення цих спогадів як усного історичного джерела, але не спростовує їхню цінність як мемуарної літератури. Отже, викладені в цій книжці історії жінок зібрані за методикою усної історії, але не є усними історіями в академічному розумінні. Коротко кажучи, пропоновані читач(к)ам тексти не є дослівною транскрипцією ані цілої усної розмови (із запитаннями і відповідями), ані окремих її частин. Це радше уривки спогадів жінок, написаних на основі їхніх усних історій і узгоджених із ними. Мова текстів адаптована для широкої аудиторії.

Необхідність такої редакції зумовлена різною наративною компетентністю оповідачок та їхнім освітнім і культурним рівнем. Діалектизми пояснені в коротких примітках у тілі тексту. Такий формат викладу спогадів обрано після консультації з інформантками і з метою зробити їхній досвід видимим і почутим не лише професійними істориками, але й пересічними читачами, які мають загальні, фрагментарні уявлення і знання про українське націоналістичне підпілля.

Героїчний наратив і лінії мовчання

Пропоновані читач(к)ам історії презентують спогади особливої групи жінок, багато з яких були заприсяглими членками ОУН і досі поділяють засади націоналістичної ідеології. Після розпаду Радянського Союзу вони приєдналися до ветеранських об’єднань колишніх учасників і учасниць підпілля ОУН та УПА. Ці організації ставили за мету відновити «правду» про їхню боротьбу за незалежність України і домогтися належного пошанування їхнього чину на загальнодержавному, а не лише регіональному рівні. Цього було досягнуто навесні 2015 року через ухвалення відповідного «меморіального закону», який ліг в основу нової національної формули пам’яті про ОУН і УПА. Ця формула покликана примирити різні пам’яті, які мирно і не дуже мирно співіснували в незалежній Україні. В її основі – героїчний міф про безкомпромісних і жертовних борців за свободу українського народу. У цьому міфі є конкретні герої і лиходії, а все, що може розмити відмінність між ними, заретушовано, ігноровано і замовчано. Герої не можуть бути катами, вони лише жертви, усі їхні діяння – способи самозахисту. Колективна невинуватість героїв виправдовує віктимізацію ними «Інших» і «Чужих».

За задумом державних агентів пам’яті, цей міф покликаний не лише відновити «історичну справедливість», але й мобілізувати українське суспільство на боротьбу із сучасною російською агресією, пропонуючи зразки подвигів і самопосвяти. Однак, як свідчить практика запису усних свідчень, цей міф дещо звужує межі можливостей для відвертої розповіді про події, які не вписуються в героїчний канон. Одна з моїх інформанток, розповідаючи про напад бандерівців на польське населення в її рідному селі, уточнювала: «Чи можна про це говорити?» Інша оповідачка, яка обіймала керівні посади в підпіллі, висловила ідею про потребу створення спеціального державного органу, який не допускатиме поширення негативної інформації про УПА. Ще одна жінка під час розмови риторично запитала: «Чому всі мають героїв, а наші всі погані?» Далі вона наголосила, що зумисне не розповідатиме того, що може кинути тінь на підпілля.

Наскрізне бажання більшості моїх оповідачок дотримуватися героїчного канону оповіді було вагомою перешкодою для розмов на незручні, дражливі теми, як-от: співпраця українських націоналістів із нацистською Німеччиною, участь окремих членів ОУН у нацистських злочинах проти людяності, Голокості, організація етнічних чисток проти поляків. Значним викликом для героїчного наративу була тема насильницьких практик ОУН та УПА щодо цивільного українського населення. Зокрема, це – і стриження дівчат за любовну переписку із червоноармійцями чи вагітність від «москаля», і биття палицями (буками) «за язик» чи участь у виборах, і ліквідація окремих «ворогів» або ж застосування колективної відповідальності до їхніх дружин/чоловіків, дітей і найближчих родичів. Жінки намагалися уникати розмови на ці теми або ж пояснювали екзекуції «складними умовами війни», помилками, надуживанням владою і наявністю провокаторів у середовищі підпілля, які інспірували невиправданий терор. Провокаторами жінки називали радянських агентів, масово інфільтрованих у підпілля після встановлення радянської влади в Західній Україні 1944 року. Помітно, що чимало «спогадів» про діяльність радянської агентури оповідачки «запозичили» з документальних збірок, мемуарів інших людей чи книжок. З одного боку, ці спогади стали універсальним інструментом виправдання вбивств місцевих мешканців та їхніх сімей за підозрою у співпраці зі владою або лояльному ставленні до неї («такі були часи», «не знати було, кому вірити», «ми тюрем не мали», «що було робити, як вона видала криївку і там хлопці погинули»). З іншого боку, апелювання до радянської агентури, дало змогу деяким оповідачкам узагалі заперечувати причетність «справжніх» членів ОУН до терору населення («то не наші хлопці», «то перебрані», які «робили під маскою бандерівців»). Одна з інформанток, яка проживає на Івано-Франківщині, запевняла, що «під Москвою були спеціальні школи, де агентів навчали української мови і звичаїв, а українські дівчата вишивали їм сорочки». Таку історію я почула від іншої жінки з Тернопільщини. Тільки спецшколи в її уявленні перебували «під Харковом». Додамо, що дехто з респонденток, сестри, батьки, брати яких, імовірно, стали жертвами терору з боку Служби безпеки ОУН, також пов’язує їхні смерті із провокаціями радянських агентів. Для них – це адаптаційна стратегія, яка дає змогу жити з болісним минулим.

Шпигуноманія була вагомим чинником підпільного повсякдення («усюди була зрада»). Вона не обмежувалася тотальною недовірою одне до одного чи взаємними звинуваченнями у співпраці зі владою. Її наслідком були періодичні чистки всередині підпілля або фізична ліквідація тих, хто вийшов із повинною. Їх уважали нестійкими і слабкими, зрадниками національної ідеї та організації. Стигматизація тих, хто добровільно здався владі й уникнув ГУЛАГу, донині існує в середовищі політв’язнів. Одна з моїх співрозмовниць на псевдо «Зелена» стала активною діячкою ОУН ще в міжвоєнний період. У час найскладніших боїв організовувала медичну допомогу повстанцям у Карпатах. Однак через підозру у «зраді» її відсторонили від керівної посади. Наступні п’ять років вона переховувалася від одних підпільників, які хотіли її смерті, і співпрацювала з іншими, яким довіряла. Крім того, над нею постійно висіла загроза арешту. Зрештою, після втрати всіх зв’язків вона розпочала нове життя під вигаданим ім’ям. Вийшла заміж. Народила сина. Проте минуле наздогнало. Її матір і сестру арештували. Для їхнього порятунку вона вийшла з повинною. Це рішення було одним із найважчих і найдраматичніших у її житті. Його наслідки відчуває досі. Жінка зізналася, що час від часу деякі з політрепресованих в’їдливо запитують її: «Який твій лагерний номер?»

І навіть ті жінки, які каралися у сталінських таборах, але мають досвід вербування радянськими спецслужбами у період своєї підпільної роботи, бажають залишити це в таємниці. Як засвідчують радянські документи, одна з моїх інформанток двічі в різний час давала підписку про співпрацю з НКВС. Чекісти не були вдоволені її роботою. Вона не давала їм жодної інформації, яка б мала оперативну цінність. Отож, її заарештували і засудили. Утім усі мої спроби розпочати з нею розмову на цю тему зазнавали невдачі. Мовчання в такому разі примітне ще тим, що ця оповідачка поділилася історією про свій досвід сексуального насильства під час радянського слідства. Для неї особисто ця тема є менш табуйованою, аніж питання політичних контактів із ворогом.

Героїчний наратив став пасткою для індивідуальної пам’яті жінок щодо різних вимірів їхнього підпільного повсякдення. Один із них стосується тілесності й сексуальності. Сексуальні домагання у війську були і є однією з вагомих проблем багатьох армій світу. Націоналістичне підпілля і партизанка в цьому контексті не є винятком. Превентивні заходи керівництва ОУН і командування УПА (виховні гутірки, попередження, сепаратне проживання хлопців і дівчат або ж усунення останніх із відділів) не завжди давали бажаний ефект. Жінки були жертвами різних форм гендерно-базованого насильства (від непристойних жартів і неприємних доторків до зґвалтувань). Деякі чоловіки в підпіллі очікували від підлеглих жінок сексуальних послуг або ж спеціально підбирали машиністок із розрахунком на те, що вони стануть їхніми коханками. У ситуації асиметрії влади частина жінок не могла протистояти такому тиску. Проте були сміливиці, як-от Олена Андрущак («Орися»), яка відхилила інтимну пропозицію свого зверхника, після чого він забрав у неї зброю й наказав покинути криївку. Рік вона переховувалася самотужки, без зв’язків із підпіллям, і цей період, за її словами, був гіршим за час перебування в ГУЛАГу.

Однак не всі мої співрозмовниці готові були до таких одкровень. Частина з них усіляко намагалася оминути тему сексуального насильства з боку «своїх» як щодо учасниць підпілля, так і щодо «цивільних» жінок. Інші казали, що ніколи не чули про такі випадки. Декотрі наголошували на жорсткій дисципліні в УПА й відповідальності командирів, а подібну інформацію називали провокацією тих, хто хоче дискредитувати бандерівський рух загалом. Окремі жінки на запитання «Чи мали Ви досвід неприємних залицянь від когось із хлопців?» відповідали категоричним «Ні». Однак згодом у їхніх розповідях виринала низка фактів сексуальних домагань як щодо них самих, так і щодо інших жінок підпілля. Причому ці історії з’являлися в абсолютно несподіваних контекстах. Наприклад, розповідаючи про свій побут серед вояків, колишня медсестра УПА сказала, що надавала перевагу військовій формі і короткій стрижці. Коли я запитала чому, адже абсолютна більшість сільських дівчат носила довгі коси, вона відповіла, що боялася бути зґвалтованою. Маскулінний вигляд, на її думку, міг віднадити чоловіків, спраглих жіночого товариства. Інша оповідачка розповіла, як уночі в її кімнату зайшов повстанець, одягнутий лише в білизну. Приліг біля неї, торкався її і намагався поцілувати. Вона закричала й погрожувала скаргою його зверхникові. Жінка відмовилася публікувати цю інформацію, назвавши її «інтимною пригодою», не вартою уваги, хоча наміри хлопця і форма їх вираження свідчать про серйозну загрозу для інтимної недоторканості жінки тієї миті. І цю загрозу, найімовірніше, вона чітко відчувала, що й засвідчили емоції, які супроводжували її розповідь.

Мовчання жінок у таких випадках можна пояснити різними причинами: соромом, почуттям провини, способом уникнути неприємних спогадів чи звинувачення у провокуванні ґвалтівника. Є інші мотиви. Високий рівень самоцензури жінок у цих питаннях зумовлений бажанням не говорити погано про «своїх». Це правило вони вивчили ще за часів підпілля, де критику, особливо керівництва, могли розцінити як зраду й агентурну діяльність з усіма відповідними наслідками, зокрема й летальними для критиків. Отже, набута лояльність жінок до групових цінностей, невід’ємною частиною якої є (не)формальна заборона на поширення негативної інформації про групу, донині перемагає їхнє бажання говорити про власну травму. До того ж жінки, які є громадськими активістками, стають «голосом» і репрезентантками їхніх груп на мітингах, демонстраціях, урочистостях із нагоди державних свят. Вони пишаються своєю місією донести колективну правду, яка не може бути плюралістичною, а тим паче контроверсійною.

Попри наявність багатьох ліній мовчання в жіночих наративах вони є унікальними свідченнями про життя і смерть, радість і відчай, утрати і здобутки, що їх пережили жінки й чоловіки під час Другої світової війни та десятиліття після неї. Репрезентовані історії можуть шокувати, дивувати, спричиняти почуття незгоди в читачів і читачок, дисонувати з їхніми історичними знаннями або уявленнями про історичну правду і(або) справедливість. Однак залишити байдужими ніяк не можуть.

Марта Гавришко

1

Замах на вбивство або вбивство.

2

Ті, що очолювали станицю – найменшу адміністративно-територіальну ланку у структурі ОУН. Зазвичай охоплювала село або його частину.