Читать книгу Долаючи тишу. Жіночі історії війни - Марта Гавришко - Страница 5

Народилася 28 січня 1928 року в селі Жирівка, тепер Пустомитівського району на Львівщині в селянській родині Марії Шавель і Степана Гриба. Марія була третьою дитиною в сім’ї після Любомири і Василя. Навчалася в торгівельній школі і в педагогічному училищі у Львові. Пройшла вишкіл в Організації українських націоналістів. Обрала псевдо «Роксолана». Працювала зв’язковою. 13 березня 1946 року її арештували. За три місяці військовий трибунал військ НКВС Львівської області засудив до п’яти років позбавлення волі і на стільки ж – обмеження громадянських прав із конфіскацією майна. Тоді ж засудили її брата Василя до 10 років виправно-трудових таборів і 5 років обмеження громадянських прав. Покарання Марія відбувала в Антрациті на Луганщині, у Республіці Комі та в Красноярському краї Росії. Там познайомилася з майбутнім чоловіком – політичним в’язнем, учасником естонського антирадянського руху опору Олександром Віслапуу. Вийшла заміж за нього 19 вересня 1954 року – за три місяці після звільнення. Понад п’ять років подружжя жило в Естонії. Працювали на свинофермі. Потім повернулися в Україну. Звели будинок у Сокільниках Пустомитівського району на Львівщині. Працювала вихователькою в дитячому садку, потім – із чоловіком на Львівському автобусному заводі. Реабілітована 12 липня 1989 року. Із чоловіком прожила в шлюбі 58 років. Він помер 20 квітня 2012 року. Виховали синів Велла і Степана. Другого червня 2017 року Степан помер від раку горла. Живе в Сокільниках. Має четверо внуків і четверо правнуків.

Марія Віслапуу (сидить крайня зліва) з родичами і своїми дітьми. Поруч біля неї мати Марія і батько Степан, а у першому ряду сини: Степан (крайній зліва) і Велло (наступний). Фото зроблене у Жирівці на Львівщині. Серпень, 1958 р.

Як почалася війна35, тато пішов у військо. Служив у австрійській армії, потім – в Українській галицькій. Писав мамі любовні листи з віршами. Коли перестав їх присилати, подумали, що загинув. Батьки наполягали, щоб мама довго не дівувала, бо в хаті тісно. Посватався до неї один хлопець. Уже пройшли оповіді в церкві, наближався день весілля. Аж тут хтось приїхав зі Львова і сказав, що бачили там Степана. Бабця сказала: «Ну, то вже буде по весіллю». Тато прийшов на вінець, грали музики, і мама пішла з ним у танець. Її наречений ще дорікав їй за це, вона ж відказала: «Я ще не твоя жінка, ще можу танцювати». У неділю на ранкову Службу Божу мій тато прийшов до церкви і вкляк біля мами. Вона мала на голові широку червону стрічку із зеленою квіткою замість фати. Їмость36 за тим усім спостерігала і дуже їй жаль було молодих, радила їм утікати. Але так не годилося. Тож моя мама перепросила свого нареченого, сплатила йому якусь компенсацію і вийшла заміж за мого тата. У нашому селі ніколи такого не було – ні до того, ні після.

Двічі приїжджав до нашого села Андрей Шептицький. Першого разу відвідував монастир Сестер Василіанок, куди я ходила в захоронку. Тато виніс мене із церкви на руках і так тримав, аби бачила митрополита. Хлопці у вишитих сорочках виїжджали його зустрічати на край села на гнідих конях. Дівчата виконували пісні й вірші. Удруге він приїхав у село неофіційно. Бачила його на подвір’ї монастиря. Стояв на милицях, розмовляв із монахинями, пив каву й у руках тримав булочку. І цього разу отримала від нього благословення.

Пішла селом чутка, що приїдуть козаки. Ми, дітлахи, побігли на цвинтар і нарвали жовтих квіток. Уже була осінь, годі було знайти інші. Стояли й чекали. Вийшли монахині, спитали – кого зустрічаємо. «Козаки мають приїхати», – відказали. Вони почали сваритися: «Та хіба ж ви не знаєте, що то большевики, то ж комуністи. Ану забирайтеся звідси!» Ми залишилися. Але ті «козаки» прогнали через село, навіть не привіталися з нами.

Більшовики закрили монастир. Його господарку забрали. Заставили сестер Йосафату й Макарію носити світський одяг. Узяли їх викладати у школі, бо вчительок бракувало. Я звикла їх бачити в чернечих рясах, тож без них вони виглядали зовсім по-іншому, як звичайні молоді, красиві дівчата.

Люди знали, що на Лонцького37 більшовики помордували людей. Деякі з нашого села їхали фірами дивитися. Якось пішла й моя сестра Любомира. Казала, тіла були страшно понівечені, у жінок порізані груди. Запах страшний стояв. Люди обсипали хустинки попелом, поливали якоюсь рідиною і прикладали до носа, щоб його не чути.

Німці танками їхали через поле і знищили людям весь урожай. Коли почали накладати контингент, кожен щось старався сховати. Ми зарізали ялівку, бо знали, що можуть забрати. Як хто їхав до Львова щось продавати, то солдати часто перепиняли. Забирали яйця, борошно, сметану. Бідняків висилали на роботу до Німеччини. Заможних брали рідше. То все війт пильнував.

У нашій хаті кілька днів квартирували німецькі солдати. Спали в стодолі. Тато трохи знав німецьку, балакав із ними. Вони цьому дуже тішилися. Давали нам шоколадки. Для нас то була рідкість. Шоколадом пригощав сільських дітей хіба священик на Йордан, коли хати кропив.

Якось у школу прийшов незнайомий чоловік. Сказав: «Відпросися на пару днів, поїдеш зі мною». Завідувачка бурси пані Левицька навіть не спитала, куди я їду. Це здалося дивним, але таки вирушила з тим незнайомцем у дорогу. Уперше їхала потягом. Прибули в якесь село, розмістили мене і ще кількох дівчат по хатах. Проводили вишкіл, розповідали історію України, засади конспірації, про організацію38. Після того я обрала собі псевдо «Роксолана».

Брат дав мені пакунок і сказав: «Будеш везти до Львова небезпечний багаж – портфель із пістолетами». Він як станичний те завдання міг дати комусь іншому. Але тоді б йому дорікали, що пожалів свою сестру. Сказав пароль. Посадив мене на фіру з якимось чоловіком. Дорогою підсіла до нас монахиня. Під’їхали до мосту, біля якого зараз Львівська податкова інспекція, а там – поліція. Коли почали перевіряти документи, серце так гупало, що нічого, крім того стуку, не чула. Попросила черницю сховати той портфель під габіт39. Нас відпустили. Посилку доставила куди треба.

Тільки німці покинули село – почали падати бомби. Люди не знали, де їм ховатися. Бігали в паніці. Недалеко від нашої хати була криївка у вигляді літери «Г». Люди ховалися там від поляків, коли ті нападали на село. І цього разу туди побігли. За п’ять метрів від неї впала бомба, але не розірвалася, в іншому разі ми б усі загинули, бо вхід у криївку був відкритий. Загинуло понад 10 людей. Серед них були батько із сином і мама з 6-річним хлопчиком.

Як наступали червоні, то сестра Любомира обмазувала лице й одягала стару хустку. Вдавала хвору, щоб її не зачіпали. Люди говорили, що солдати ґвалтують дівчат.

Брата Василя призивали на фронт. Спитали, ким працював до того часу. Розказав, що грав у сільському духовому оркестрі. Того дня його в армію не взяли, як і інших 11 музикантів з оркестру. На другий день брат поїхав до Львова і влаштувався на роботу на паровозо-вагонно-ремонтний завод, звідти в армію не забирали. Багато хлопців тоді виїжджали із села в пошуках роботи, бо боялися. Частина з них служила в поліції за німців.

Марія Віслапуу

Із троюрідною сестрою Ганною прийшли до педагогічного училища у Львові. В учительській упізнала Лідію Олександрову – східнячку, яка чудово говорила українською і за німців була вихователькою в бурсі. Спитала нас: «Гриб і Паляниця, ви що тут робите?» Відповіли, що хочемо вчитися. «То пишіть заяви», – запропонувала. Олександрова допомогла вступити відразу на другий курс, хоч ми не мали жодних документів про освіту.

Двоє знайомих хлопців збирали гроші на потреби підпілля. Пішли до жінки, яка мала магазин одягу на теперішній вулиці Франка у Львові. Вона сказала: «Приходьте завтра, о шостій вечора, я приготую». Наступного дня на хлопців чекала засідка. Під час перестрілки одного поранили й арештували. Другий утік, але за якийсь час і його затримали.

У Львові жили із братом у квартирі, що колись належала одній польці. Уночі почули стукіт у двері. Зайшли троє міліціонерів. Сказали, брата заберуть звірити його дані у списках виборців. Зі мною лишився один. Почав нишпорити по хаті. Знайшов мій зошит, у якому був вірш зі словами «За всі страждання, за муки брата, ми помстимося, буде відплата». Наказав і мені збиратися. Мене і троюрідну сестру Ганну, яка жила по сусідству, забрали на Дзержинського40. Там уже сидів Василь. Допитували всіх порізно. Наступного дня побачила брата: був сильно збитий, мав підпухле лице. Повезли нас у тюрму на Лонцького, де слідство продовжили. Тим часом батьки шукали можливості нас витягнути. Продали молодого лошака, найняли доброго адвоката. Він підкупив кого треба і мене із сестрою витягнув. Коли вийшла з тюрми, на вулиці зустріла маму. Вона розплакалася.

За три тижні до нас із сестрою на квартиру прийшов якийсь чоловік. «Собирайтесь, девочки», – сказав. Попросила дозволу зайти до сусідки і взяти теплий коц. Сусідка, пані Стефа, дала свій. Мама потім його відкупила. Із тим чоловіком пішки дійшли до тюрми. Завів мене в ту ж камеру, де сиділа минулого разу. На прощання вдарив по обличчю і сказав: «А говорила, что ничего не знаешь!»

Привезли до Боково-Антрацита на Луганщині41. Працювали на покинутій шахті. На долонях вискакували величезні пухирі, лопалися. Проте все одно мусила носилки в руки брати. Хліба майже не бачили. Годували перловою кашею зі смердючою зіпсованою тюлькою. Від неї так хотілося пити, що припадали, як та худоба, до струмочка з іржавою водою. Від того мали бігунку – масово хворіли на дизентерію. Щодня вмирало 10–15 осіб.

Усі ув’язнені мали голити під пахвами і нижче. Процедура була обов’язковою, бо множилися «мандавошки»42. За розпорядженням керівництва, жінок голили тільки чоловіки, а чоловіків – жінки. Робили так спеціально, щоб принизити. Так само лише чоловіки супроводжували жінок у туалети. Вони були відкриті, і ніяк не можна було прикритися.

У Княжпогості43 працювала на лісопильні. Зміна тривала 12 годин. Ми з напарницею відповідали за колоди довжиною 5,5 метра. Синхронно мали їх піднімати і скидати. Працювали на 6-метровій висоті. Було страшно, я боялася висоти. Їли двічі на добу – коли йшли на роботу й поверталися. За чотири роки м’яса не бачили. Казали, що комусь давали тюленяче, але воно дуже смерділо.

«Марія Гриб, збирайтеся!» – сказав солдат. Думала, поїду додому, а попала в 11-й пересильний лагпункт. Там були й політичні в’язні, й урки44. Одного навіть охорона боялася – років 40, зі скляним оком і вибитими зубами. Сидів уже 18 років. Приходив у барак, вибирав дівчину і лягав із нею. Одну, що не захотіла віддатися, порізав ножем. Якось уночі прийшов і ліг біля монахині. Горіло світло, він її ґвалтував у всіх на очах. Охорона не зважала. Я була за кілька ліжок від неї й молилася. Боялася, що колись він і до мене добереться. Попросила допомоги в битовика45 Івана – він дружив із дівчиною з моєї бригади. Підійшов до того і сказав: «Эту девочку не трогать!»

Узимку 1951 року потрапила в Красноярський край на спецпоселення. Збирали живицю – смолу із сосен. Жити стало легше. Познайомилася з Олександром з Естонії. Один його брат служив у Червоній армії, другий разом із ним був у підпільному русі. Називали їх «лісовими братами». Спілкувалися російською, яку обоє знали погано. Покохалися. Написала батькам про судженого. Тато читав того листа вголос. Мамі замість «естонець» почулося «японець», то вона почала ахати. Та потім усе з’ясувалося – і батьки дали благословення.

Приїхали в мою рідну Жирівку – за рік після народження старшого сина Велла. У серпні 1954 року охрестили його Володимиром у церкві Святого Михаїла, а в листопаді там же взяли шлюб. Через деякий час народився Степан. Поїхали в Естонію. П’ять років працювали на свинофермі. Діти підростали, і треба було думати про школу. Найближча була за три кілометри. Переконала чоловіка повернутися в Україну.

35

1914 рік – початок Першої світової війни.

36

Дружина греко-католицького священика.

37

«Тюрма на Лонцького» – в’язниця у Львові, яку використовували польська, радянська та нацистська влади. Нині – національний музей-меморіал.

38

ОУН.

39

Сутана.

40

Зараз вул. Вітовського. Тоді там знаходилося Управління НКДБ у Львівскій області.

41

Тепер Антрацит.

42

Лобковий педикульоз.

43

Село в Республіці Комі, Росія.

44

Жарг. «бандит, грабіжник». Так називали усій кримінальних в’язнів.

45

Так називали осіб, засуджених не за політичними статтями.