Читать книгу Долаючи тишу. Жіночі історії війни - Марта Гавришко - Страница 4

Народилася 1 березня 1927 року в селі Богатківці Теребовлянського району на Тернопільщині в селянській родині Анни Федик та Ониська Пасічника. У Соломії були ще сестри Марія, Євгенія і три брати – Михайло, Василь, Мирон. Закінчила сім класів школи в рідному селі. Із 1944 року була членкою Юнацтва ОУН10. Мала псевдо «Ліщина». Жила легально і співпрацювала з підпіллям: була розвідницею і зв’язковою. Двічі її затримувала радянська влада. Уникнула арешту й ув’язнення. Брат Михайло на псевдо «Дуб» загинув у підпіллі 1947 року. Місце поховання досі не відоме. Братів Василя, Мирона і сестру Марію вислали в Читинську область, РРСФР (селище Руднік Кадала). Там прожили 12 років. У червні 1947 року вийшла заміж за ветерана Онуфрія Венгера. Народила двох дітей – Богдана і Ганну. Працювала в колгоспі, на торфопідприємстві в Купчинцях, на молокозаводі в Тернополі. Чоловік помер 1977 року. Передчасно 2005 року пішла із життя донька Ганна, яка хворіла на цукровий діабет. Зараз Соломія проживає в місті Тернополі.

За совітів порядки змінилися. Приїхали вчительки-східнячки. Говорили українською. Люди стали бідні. Не було у що взутися. У наш сільський магазин завозили тільки горілку, калоші й цукерки. Почали вивозити в Сибір мазурів11, а з наших – солтиса12 Чикиту, його жінку й сина. Арештували Юрія Пронишина, братів Івана і Михайла Гуменюків, Дем’яна Венгера. Хоч їх невдовзі випустили, але їхні сім’ї вислали в Сибір.

Соломія Венгер зі своїми дітьми Богданом та Ганною. Богатківці, Тернопільщина. Поч. 1950-х рр.

Більшовики як тікали, то пограбували читальню і кооператив. Склеп13 розбили, усе забрали. Розстріляли двох чоловіків, які йшли з поля додому: Мирона Пасічника і Василя Гуменюка. Ми чекали німців. Ніхто не знав, які вони, але тішилися, бо думали, що буде інакше. На читальню почепили синьо-жовтий прапор. Німецькі солдати були високі, тонкі, у білих сорочках із позакочуваними рукавами. Люди їм виносили молока. Хто знав німецьку, говорив із ними.

Я ходила до читальні. Часто збиралися там після Служби Божої. Нам розказували історію України Грушевського. Учили дівчат робити різні вправи – рушниками і серпами. Усі мусили мати українські строї, малинові хустинки. Співали пісню: «Ти, юначе, живи сам собою / В кожний мент будь готовий до бою / Твій рідний край в неволі, у кайданах / Росить кров у незгоєних ранах…» Я входила до «Січі». Ходила в мазепинці. Нас вишколювали в лісі. Заняття проводив Тарас Гуменюк. Потім німці то все позакривали.

У селі був дуже гарний хор, на чотири голоси. На Великдень люди ставили кошики навколо церкви. Священик ходив у гарному вишитому фелоні. Грав духовий оркестр. Хористи у вишитих сорочках. Як заспівають «Христос воскрес!» – душа радіє. Яка то була веселість! На Йордан теж грали і співали. Весь народ збирався біля ріки Стрипи. Пускали голубів.

Гамер був великий майстер, столяр, робив гарні меблі. Як німці почали всіх бити, то він урятувався, а його жінку й дітей побили в Козові. Дерко, каліка на ноги, і Рейза, кравчиня, мали магазин тканин, то їх, певне, теж побили. Епка ходила до школи з моєю сестрою. Її не стало.

Хто не здав контингенту14, того сильно били і не давали пеклювати15. Особливо діставалося бідним. Ми мали велику господарку, сім гектарів поля. Мій тато завжди все вчасно здавав. Та одного разу прийшли повторно. Забрали всю пшеницю, гречку, овес, ячмінь, які ми лишили на насіння, фураж. Усе повантажили на фіру й повезли. Говорили, що то свої таке роблять. Потім люди розказували, хто в селі тую нашу гречку змолов і крупи їв. А ми не мали. Добре, що стрий, татів рідний брат Іван, мав 40 моргів16 поля. Нам помагав.

Мою 17-річну сестру Євгенію вивезли до Німеччини, хоча не мали, бо ми були великі господарі. Здавали великі податки. З її листів ми дізналися, що попала до бауера17. Косила косаркою, рубала дрова, робила все в господарстві і так зносила одяг, але господар нового не давав, хоча мусив. Тоді моя мама поскаржилася в Арбайтзамт18, і її перевели в інше господарство, ближче до території Польщі. Там жила жінка із двома хлопчиками. Її чоловік був на фронті. Через каміння в жовчному вона померла. Діти були ще малі, дошкільного віку. Тому батько дітей просив мою сестру пильнувати тільки їх, господаркою не займатися. Коли руські наступали, він приїхав, нагрузив фіру продуктами, забрав її, дітей і поїхав углиб Німеччини. Так вона опинилася в таборі для переміщених осіб. Познайомилася з Ярославом, майбутнім чоловіком, із-під Стрия, колишнім дивізійником19. Із ним виїхала до Америки. Народили троє дітей. Там вони й доживали віку.

Підпільники заготовляли спирт. Раз зимою 1943 року поїхали в Підгайці трьома фірами, узяли спирт і повезли в село Ішків. Однак за тим підглянув поляк Рогальський. Мав образу на наших хлопців, бо вони хотіли забити його батька. Тому й замельдував20 у поліцію. Приїхали німці машиною з вівчарками. Обступили село. Мали список із шести осіб. Забрали Володимира Бойка, Йосипа Островського, Івана Гуменюка, Ілька Процишина, Дмитра Линду, Костю Кравця. Рано одна з дружин узяла коні, запрягла в сани. Зібрала решту жінок і повезла до їхніх арештованих чоловіків. Коли приїхали до Бережан, їм сказали, що вдосвіта всіх забрали в Рогатин, на розстріл. То та жінка так гнала кіньми, що «запалила»21 їх: одна конячка впала на дорозі. Нарешті доїхали до міста. Чоловіків якраз вишикували на цвинтарі. Позганяли людей дивитися. До тих шістьох приєднали якогось 14-річного хлопця. Він дуже боявся й обійняв одного з арештованих, старого Процишина. Так вони разом і впали від куль. Тоді мали стріляти ще матір із донькою з Ішкова, у яких повстанці ховали спирт. Але їм фольксдойчер22 порадив тікати поміж люди, бо в натовп стріляти не будуть. Так вони і зробили.

Кілька місяців фронт стояв над рікою Стрипою. Радянські солдати під’їхали до села босі й обдерті. Один офіцер їхав на коні взутий у жіночі чоботи на високих обцасах23, а замість сідла мав подушку. Коли кінь біг підтюпцем, за ним курилося пір’я. Нас евакуювали у Скалатський район. Ми забрали із собою худобу. Наше село майже повністю було зруйноване. Уціліли лиш деякі хати, накриті бляхою. Наша хата зі стодолою згоріли. Не було із чого будувати нову. Не було де тримати худоби. Осіли на хуторі Сіножата, за сім кілометрів від села, у мого двоюрідного брата Івана. Його жінку Юлію забила міна, коли вона їхала з односельчанкою Максимихою та її 10-річною внучкою на фірі. В Івана на руках лишилися двоє малих дітей. У його родині ми жили два роки. До нас на хутір приходили «Жар», «Стрийко», «Максим». Посилали мене в розвідку.

У вересні 1944 року наші хлопці розбили у Струсові тюрму. Був великий бій. Привезли мені на фірі раненого в плече повстанця. Провідник «Боян» каже: «Беріть пляшку води, сідайте на бричку і везіть його, самі знаєте де». Повезла до медсестри Ганни Крупницької. Вона ж відправила їх до підпільної шпитальки. Через кілька місяців ми довідалися, що її хтось видав, і там загинули не тільки той ранений, але й охоронець і санітарка Ганна Чиж. Перед смертю, казали, вона розплела косу, бо була ще дівчина. Богатківські люди викопали велику могилу для них на цвинтарі. Батьки Ганни боялися йти на похорон, щоб їх не вивезли до Сибіру. Потім за них уступився їхній син, червоноармієць. А того зрадника, який видав криївку, наші зловили і замордували.

На Стрітення 1945 року прийшов брат Михайло додому з Карпат. Аж тут на наше подвір’я заїжджають сани більшовиків. Брат із хати вибіг, кинув шинель за стодолою і почав утікати. А вони йому стріляють попід ноги. Дивлюся, упав Михайло. Думала забитий. Прибігаю до хати, розказую. Мама надягає на себе хустку, бере тата – і біжать до сусідів. А сестра й собі тікати. Одна я лишилася в хаті. Заходять більшовики, показують шинель і питають: «Хто тікав із хати? Твій ухажор?» Казала: «Не знаю». Вивели мене на подвір’я і почали бити прикладами. Коли впала на сніг – ко`пали, де попало. Наказали запалити хату. Я почала просити, щоб того не робили, бо хата не наша, господар на фронті. Заспокоїлися. Але стрибки24 почали виносити все, що бачили: подушки, перини, покривала, ложки, годинник, вишиті блузки, сорочки, навіть шнур забрали, яким снопи прирублювали. Запрягли наші коні до воза і то все повезли. Із собою ще забрали наші дві корови і свиню. Мене тим часом повели до школи в сусідній хутір Весолівка. Там допитували. Почали мене бити головою до стіни і копати. Тоді наказали взутися і зняти куртку. Розвернули обличчям до стіни. Капітан крикнув: «Розстріляти сволоч бандерівську!» Старший лейтенант витягнув пістолет і вистрілив двічі; від сильного звуку я оглухла, не могла зрозуміти, куди він стріляє – з’ясувалося, що у стелю. Після того наказали вдягнутися і завтра прийти в Микулинецьке НКДБ25, тоді віддадуть наше майно. Повернулася я побита додому, а там брат із боївкою «Бояна», батьки, сусіди. Михайло сказав, щоб нікуди не ходила, бо заставлять підписати згоду на співпрацю. Сиділа дома, не пішла.

Навесні Михайло знову з’явився дома. Ніч була неспокійна. Рано-вранці, коли вже зоріло, дуже загавкали пси. Я спала біля вікна на бамбетлі26. Подивилася через вікно – і кричу братові: «Міхал, москалі!» Він скочив із лавки біля печі, узяв шинель і побіг до стайні. Там виліз на горище і заліз у в’язанку соломи. У хаті забув гранату. То ми її загорнули в коц і кинули на піч. А його німецьку блюзу27 сховали в комин. Зайшли в хату чотири більшовики, почали міняти мокрі устілки в чоботах на сухі. Якийсь солдат обшукував піч. Серце мені калатало, але він побачив книжку з анатомії і дуже зацікавився нею. Інший запримітив блюзу й питає, чия вона. «Моя», – кажу. «Звідки взяла?» – випитує. Кажу: «Ходила до Тернополя і виміняла для брата на хліб у німецького полоненого. А ховала тому, що ви весь військовий одяг забираєте». Він ретельно почав оглядати блюзу. У кишенях знайшов патрони, люстерко, хустинку і гребінець. Каже до товариша: «Точно, бандита». Тим часом інші солдати взяли малого брата Василя і полізли на горище у стодолі. Змусили його відкидати снопи і дивитися за «бандитами». Коли залишився останній, братів сніп, пролунала сигнальна ракета з боку сусіднього села Бенева. Солдати з нашої хати вибігли. Побігли на світло ракети. Там знайшли трьох повстанців, які йшли до хати Миколи Ілька. У нього якраз перебували інші хлопці, які прийшли в село з моїм братом. 18-річного повстанця зарізали ножем, інших постріляли. Познімали з них одяг, чоботи і лишили голих у полі. Одного взяли в полон. Хату Ілька спалили, його жінку і доньку сильно побили і забрали на допити.

Я переводила хлопців на дальші села. Якось привели до мене сімох повстанців із мішками на плечах. Несли літературу в Карпати. Мама гостила їх молоком. Провідник сів за стіл і побачив у нас «Українську загальну енциклопедію». Просив їм віддати. Пішли ми в ніч. Привела їх до хати станичного, його не було вдома, донька Ганна не хотіла нас пускати, боялася. Тоді пішли до іншої хати, за село. Господинею там була полька, учителька, старша жінка, майже не ходила. Нічого їй не казала. Хлопці залізли на стрих28, мішки поховали в солому. А над ранок у селі почалася облава.

П’ятого квітня 1945 року облавники понапивалися, спалили хату старшим людям. Дим стелився, пси гавкали. Ходили по хатах стрибки і всіх із дітьми зганяли під церкву. Випитували про різних людей, казали, як не зізнаються, то будуть десяткувати29. Шукали Василя Вівчара. Він зі мною ходив до школи. Привели його маму з немовлям Славком на руках. Вона каже, що сина нема, поїхав до млина, як повернеться, то замельдується30. А двоє енкаведистів пішли до неї додому, вивели надвір її чоловіка Івана і розстріляли. Через два тижні знайшли Василя. Дали йому 15 літ тюрми. Пішли до хати зв’язкової Ольги. Про неї тато Демко Якимець сказав, що поїхала копати бараболі в сусіднє село. Тоді його, маленького, горбатого, повели під сільраду і там забили прикладами, кинули в яму. Тоді ж забили вдома молодого хлопця, «темного» на очі, Івана Чикиту, думали, що то «бандера», який удає сліпого. Загалом убито п’ять людей. Арештували Клавдію Бойко і чотирьох Ганн. Пізніше Ганні Фаріон, Ганні Грицишин, Ганні Миколів і Ганні Крупницькій дали по десять років таборів за зв’язки з підпіллям. Клавдію пустили додому. Під час тої облави всіх молодих дівчат примусово записали в Комсомол. Дали їм червоний прапор і послали на другий день у сусідній Вишівець.

Кинувся тиф. Ліків не було. Багато людей погинуло. Захворіли мої батьки. У мами то вже був другий тиф у житті. Спочатку хворіла під час Першої світової війни. Брат Михайло привів уночі лікаря. Той сказав, що другого тифу мама не переживе. Так і сталося. Померла у віці 50 років. А за тиждень «пішов» тато, був на сім років старший за маму. Дома не було навіть із чого зробити катафалк. Помагав татів брат із жінкою. Ми в той час із братами Василем і Мироном також хворіли на тиф, лежали в Микулинцях у лікарні. Прийшов до нас стрий і каже: «Уже ми тата поховали». Після хвороби заново вчилася ходити, як мала дитина.

У січні 1946 року після Йордану мене арештували. Було це так. Дівчата зі Струсова мені переказали: «Вважай, бо видають». Якраз у село приїхав гарнізон. Став на дорозі. Я вирішила піти з хати. Узяла під пахву тканину і пішла до сусідки. Дорогою спиняє військовий, показує на мою і сусідські хати, питає, хто там живе. Розказую, без подробиць, не називаючи свого імені. Пустив. Я пішла собі до сусідки, опісля – до тітки Євдокії, яка жила за два кілометри від нас. Перебула в неї трохи. Вертаюся додому. Перепиняє мене односельчанин Василь: «Ти не знаєш, що в тебе сталося? Приїжджали по тебе. Забрали Марію»31. Прийшла додому. Брати Мирон і Василь розказують, як їх побили, а сестру арештували. Як стемніло – прийшов Михайло і порадив не ночувати вдома. Пішла до стрия. А більшовики поїхали до сусідки Софії Якимець і змусили її показати, де живуть мої родичі. Заїхали до одних – мене там не було. Приїхали до стрия. У хату зайшли два лейтенанти. Присвітили ліхтариком на мене. Спершу не впізнали. Бо я після тифу мала коротке волосся. За пару секунд розвернулися, узяли попід руки і вивели з хати. Повезли до Заздрости32. Кинули до холодного льоху, де не було можливості сісти. Там привели на очну ставку одного підпільника. Далі повезли до Струсова. Допити проводили зазвичай уночі. Питали, із ким маю зв’язки, куди я ходила, хто мій провідник. Свідчили проти мене двоє осіб. Від суду врятувало хіба те, що мій наречений служив у Червоній армії, пройшов війну, був поранений, мав нагороди.

Соломія Венгер

У ніч перед празником на святого Юра повстанці постригли шістьох дівчат за те, що коли гарнізон стояв у селі, то вони вистоювали із солдатами, сміялися. Одразу «запалило» по людях, дізналися в іншому селі. То дівчата вже нікуди не ходили, ні до церкви, ні на вечорниці, бо стидалися. Ганна мала бути за світилку на весіллі, але не йшла, лежала в садку біля хати, казала, що її дуже болить голова, плакала і повторювала, що не винна. Мариська, яку також постригли, була вагітна від якогось москаля, але всім брехала, що то дитина від брата підпільника «Жари». Потім віддалася за старого чоловіка і виїхала з ним до Стрия. Коли її немовля померло, утекла від старого. Він приїздив у село і випитував про неї. Вийшла заміж за молодого Гриця, нашого богатківського хлопця.

Одного дня в нашу хату прийшли більшовики зі зрадником «Бурлакою». Забрали мене до сільської ради. Там уже було багато дівчат із довколишніх сіл. Тримали нас усю ніч. Зранку повели мене на допит до сусідньої хати. Сидів за столом молодий офіцер і почав розпитувати про різне. А «Бурлака» лежав на ліжку. Почув, що я відпираюся, ніби його не знаю і каже: «Зараз тобі кропнемо пару біяків33 – одразу все згадаєш». Слідчий наказав мені роздягнутися. Так і зробила. «Бурлаці» сказав вийти. Тоді мене питає, чи я вагітна. Підтверджую його здогад. Каже мені, що його жінка теж вагітна і радить: «Дайте собі спокій із тими бандерівцями, бо посадимо вас у тюрму і там народите дитину, що з нею буде?» Відказую, що ніде не ходжу. Нікого не знаю. На другий день повезли мене до сестри на хутір, щоб я показала криївку. Не знайшли нічого. Більше мене не чіпали.

Улітку 1947 року востаннє бачила брата Михайла. Прийшов до нашої із чоловіком хати в Богатківцях. Був не сам, із другом Богданом на псевдо «Яр». Казав, що сидів із ним у тростині весь день, а ніхто із села їсти не виніс. Пригостила їх дріжджовими паляницями. Брат ще побув трохи. Погуцкав малого Богдана34 і пішов. Через пару місяців ми отримали страшну звістку – брат загинув. Стало сумно, усе стихло.

10

Молодіжна гілка Організації українських націоналістів.

11

Поляків.

12

Голову сільської ради.

13

Магазин.

14

Продуктовий податок.

15

Молотити зерно.

16

Застаріла одиниця вимірювання площі земельних наділів.

17

Від нім. Bauer – фермер, селянин.

18

Служба праці.

19

Учасник дивізії Ваффен СС «Галичина».

20

Доніс.

21

Фізичне виснаження коней, іноді з летальними наслідками. Подібний вираз «загнані коні».

22

Від нім. Volksdeutsche – етнічні німці, які жили за межами Німеччини.

23

Підборах.

24

Члени винищувального батальйону.

25

Народний комісаріат державної безпеки УРСР.

26

Дерев’яний диван ручної роботи.

27

Кітель.

28

Горище.

29

Страчувати кожну десяту людину.

30

Доведе до відома відповідні офіційні органи.

31

Сестру.

32

Село.

33

Канчуків.

34

Сина.