Читать книгу Долаючи тишу. Жіночі історії війни - Марта Гавришко - Страница 6

Народилася 6 лютого 1926 року в селі Переволочна (тепер – Буський район на Львівщині) в родині Василя Сусола й Теклі Сірської. У сім’ї було ще п’ятеро дітей: Григорій, Михайло, Федір, Марія і Катерина. Згодом із батьками переїхала в сусіднє село Красне. Наприкінці 1939 року радянська влада арештувала двох братів Стефанії – Григорія і Федора. Через два роки війська НКВС убили їх у Замарстинівській тюрмі у Львові. Брат Михайло перейшов у підпілля Організації українських націоналістів, мав псевдо «Сокира». Загинув під час облави 1945 року в селі Скнилів під Львовом. Двадцять другого травня 1940 року родину розкуркулили й виселили в Тобольський район Омської області РРСФР. Повернулися на Батьківщину 1946 року. Працювала у Львові на швейній фабриці. У січні 1950 року її арештували. Інкримінували зв’язок із підпіллям Організації українських націоналістів. Засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Відбувала покарання в Мордовії. Пробула там шість років, три місяці і два дні. У квітні 1956 року повернулася до Львова. Першого вересня 1961 року постановою особливої наради КДБ кримінальну справу проти Стефанії закрили у зв’язку з «недоведеністю в її діях складу злочину». Була заміжня за Казимиром Вуйциком. Він помер 28 вересня 1998 року. Виховали доньок Мирославу й Оксану. Живе у Львові. Має трьох онуків.

Стефанія Вуйцик (стоїть крайня зліва у першому ряду) з подругами-бранками. Мордовія, 1950-ті рр.

Коли 1939 року прийшли совєти, то в Красному збудували святкову браму, кидали їм квіти. А вже за півроку почалися арешти й вивози. Із села забрали кількох молодих чоловіків, серед них моїх братів – Григорія і Федора. Їх ув’язнили в Замарстинівській тюрмі у Львові. Ганна, дружина Григорія, тоді була вагітна. Після народження дитини вона повезла чоловікові передачу й підписала: «Від сина». Відповіді не отримала. Потім ми довідалися, що обох братів розстріляли. Уже в незалежній Україні їх перепоховали на Личаківському цвинтарі.

Від нас забрали все, із чого ми жили: кілька гектарів поля і всю господарку: пару коней, три корови, вісім свиней, п’ятдесят курей, гуси. Тата вважали неблагонадійним. За Польщі він очолював «Просвіту» в селі. На кілька днів його арештували. Потім повернули, але прийшли нас вивозити. Без попередження, уночі. Сказали багато речей не брати. Спакували трохи борошна, сала і крупи. У хаті навіть печеного хліба не було, щоб узяти в дорогу. Їхали до залізничної станції власним возом. Нас проводжали два песики – Мушка й Кудлас.

Спершу везли потягами, далі – пароплавом річкою Іртиш. Було багато знайомих. Серед них Марія Миськів із двома хлопчиками – шести місяців і трьох років. Невдовзі після приїзду на спецпоселення в Омській області обоє діток померли.

Поселили у великих бараках. Їх збудували поляки, яких привезли раніше. Блощиці були страшні, не давали спати. Щоб захиститися від них улітку, лягали на підлогу й обкладалися кропивою. Узимку ради не було.

Усіх молодих відправляли на важкі роботи. Сестру Катерину забрали працювати на лісоповалі й сінокосах. Видавали їй горохову баланду і трохи молока. За п’ять років Катерині не заплатили ані рубля. Щоб уберегти мене від тяжкої роботи, тато при виробленні посвідки «відняв» мені три роки.

Багато людей повмирали через брак їжі. Овочі майже не росли. Ягід теж не було. Городу ми не мали. Доїдали те, що взяли з дому. Голод не давав жити. Ніхто не одружувався і не народжував дітей. Одного разу почули, як хтось грає на баяні. Біля музики гуртувалася молодь. Батьки мені сказали: «Йди трохи поскачи». А я лишень думала, що б поїсти. Старша жінка із сусіднього села постійно просила картоплі. Її донька Слава пішла до місцевих татар і виміняла свій плащ на пару картоплин. Зварила мамі. А та доторкнулася, понюхала і вмерла.

Згодом переселили в село Тараканове. Працювали в колгоспі. Стало трохи легше. Нам із сестрою дозволяли пити молоко корови, яку ми пасли. Коли здох колгоспний кінь, тато відрізав того м’яса і приніс додому. Мати довго його готувала. Усім смакувало.

Населення в Сибіру було бідне. До нас ставилися добре, співчутливо. Часто навідували. Одного вечора ми розпалили вогнище. Пекли на ньому картоплю. Одна жінка запропонувала помолитися за всіх, хто воює, аби повернулися додому живими і здоровими. Її чоловіка й сина забрали на фронт. Хтось доніс. Отримала п’ять років за «антирадянську й релігійну агітацію».

У 1946 році дозволили повернутися в Україну, у Кіровоградську область. Додому можна було поїхати лише за запрошенням. Керівництво колгоспу, де працювали, дало мені довідку, що хворію та потребую операції, яку можу зробити в рідному селі. З кількома односельчанами вирушила до Красного на вуглях46. У Проскурові47 зупинила залізнична міліція. Один із міліціонерів наказав мені вмитися. Моїх супутників відправив на базар по харчі і почав до мене братися. Хотів зґвалтувати, а я – у крик. Урятувало, що хтось постукав у двері. Чоловікам із моєї групи повідомили, що вони поїдуть на шахти Донбасу. А мене як малолітню таки відправлять у Красне. «Де вони, там і я», – сказала у відповідь. Нас вигнали з кабінету. Сіли на інший вугляр і поїхали до рідного дому.

Я була перша, хто повернувся із Сибіру в село. Багатьом це здавалося неможливим. Одні дивувалися, інші підозрювали, що приїхала не випадково. Одного разу перестріли люди у формі НКВС. Розмовляли російською. Питали, хто така й чому не маю комсомольського квитка. Тоді запропонували їм доносити про справи й людей у селі. Сказала: «Краще повернуся назад, на висилку, ніж пристану на таке». Після цього до мене зайшов «Малиновий», односельчанин, тоді – сотенний УПА. Сказав: «Стефцю, як ся маєш? Мусили тебе перевірити. Ти добре сказала. А могло бути гірше». Перевірку допомагав проводити «східняк». Він пристав до наших хлопців і правдоподібно виконував роль енкаведиста, за потреби.

Після повернення до Красного поселилися з батьками на квартирі, бо наш будинок і стодоли зруйнували. Тато клопотав щодо забраного поля. Люди повертали нашу землю, навіть засіяну, щоб ми могли вижити. Віддали корову й коня. Ми почали господарити і здавати державі контингент. Але то тривало недовго. За рік нас знову прийшли вивозити. Батьків не застали. Знайшли сестру. Вона тоді була одружена й вагітна. Її чоловік Йосиф зголосився їхати з нею, хоча його гнали додому. Виселили і братову Ганну із 6-річним сином. Я в той час лікувала зуби у Львові. На залізничній станції почула від людей: «Бійся Бога, не їдь додому, твої у вагонах». Улаштувалася працювати на швейну фабрику.

Узимку 1950 року до мене на квартиру прийшли військові. Сказали, аби збиралася, і повели в тюрму на Лонцького. У камері була разом із Парасковією, матір’ю останнього командира Української повстанської армії Василя Кука. Знала її ще зі свого дитинства як добру жінку. Вона вже була старенька, хвора: не могла підняти ні руку, ні ногу. Били її безбожно, виривали волосся. Брали на «провокацію»: імітували, що її викрадають повстанці, везуть до лісу й допитують. Насправді то були чекісти. Підсаджували їй у камеру сексотку. Одного разу після допиту Парасковію принесли на носилках. Співкамерниця поїла її з ложечки, а поміж тим про все випитувала.

Арештували й мою співмешканку Стефу. Вона була сильно збита – усі ноги сині. Мені було її жаль, то запропонувала свої панчохи. Слідчий крикнув: «Дура, твою мать!» Натякав, що вона на мене «капає», а я їй останнє віддаю. Потім ми з нею шість місяців провели в тюрмі Золочева. Стефа не отримувала передачі, то я ділилася з нею. Нас відправили в різні табори. Зустрілися вже в незалежній Україні.

На очну ставку привели шкільну подругу Ганну, яка була пов’язана з підпіллям. Та я помагала не бандерівцям, а їй – як людині. Знайшла їй квартиру у Львові, влаштувала до себе на роботу на швейну фабрику. Віддала свій жакет. Слідчий мені його показував – серйозніших доказів вони не мали. Судило мене заочно «Особоє совєщаніє»48.

У Мордовії важила 45 кілограмів. Годували погано. Давали переважно вівсяну та горохову каші. М’ясо бачили хіба на Октябрську49. Працювали на лісоповалі, торфорозробці, вантажили й розвантажували вагони. Я захворіла. Мала складну операцію. Два місяці після неї провела в таборі «для інвалідів» разом зі старшими та хворими жінками. Потім відправили на виробництво курток для військових. Рік працювала на конвеєрі. Зміна тривала 12 годин. Один тиждень ходила в денну зміну, другий – у нічну. Стало краще, коли помер Сталін. Дозволяли частіше писати родичам і отримувати посилки.

Познайомилася з росіянкою Ритою. До арешту вона навчалася в Москві. Дружила із закордонними студентами. Один із них привіз їй сухі духи в подарунок із Франції. Поселився в готелі. Запропонував піднятися до нього в номер. Там Рита пробула 45 хвилин. Вахтери повідомили в НКВС. Її арештували. Під час слідства просила провести судово-гінекологічну експертизу, яка б довела, що вона була незаймана. Їй відмовили. Засудили до восьми років – за «інтимний зв’язок» з іноземцями.

Стефанія Вуйцик

Одна жінка перед звільненням вимагала від адміністрації повернути її дитину. Інакше – відмовлялася залишити табір. Дівчинку забрали, коли їй було 11 місяців. Відтоді минуло п’ять років. За деякий час її привезли, але жінка в ній не пізнала свою доньку. Твердила, сталася помилка. Волосся дитини було не таке, яке мати залишила собі на згадку, відрізавши пасмо перед розлукою. Через суд розшукали справжню дочку – її виховувала родина військових з Одеси. Коли жінка нарешті зустрілася з нею, та запитала: «А почему ты не красишь губы красной помадой, как моя мама?» Дівчинку виховували заможні люди. Вони просили залишити їм дитину, а не прирікати її «на біду». Але жінка відвоювала свою кровинку.

Наприкінці зміни відстала від своєї бригади. Помилково зайшла в заборонену зону. Конвоїр розцінив це як дезертирство. Відділив мене від інших і націлив автомат. Аж тут до нього підбіг собака – разом із господарем перевіряв пости. Конвоїр наказав мені стати у стрій. Інспекторові відрапортував, що всі в’язні на місці. На другий день інший конвоїр мені сказав: «Маєш доброго ангела-хоронителя, бо та наволоч тебе вбила б».

Повернулася до Львова 1956 року. Приписалася на квартирі в пані Люби. Проте за деякий час сказали виїжджати зі Львова. Відповіла: «Мене двічі вивозили. Як хочете і третій, то везіть, а сама їхати не буду». Рік «висіла» в повітрі із пропискою, доки не вийшла заміж за Казимира.

Мене шукали кадебісти – довідалася про це від сестри. Навідувалися до неї в Красне й випитували мою адресу. Повертаюся додому, а там – повістка. Перед виходом із дому попрощалася зі своєю 2-річною донькою, бо не знала, чи повернуся. Приходжу в КДБ, а до мене звертаються «Стефанія Василівна». «Перед вами извиняются», – сказав чоловік. Пояснив, що переглянули мою справу й визнають несправедливо засудженою. Виписали довідку. Коли виходила на пенсію, кожен проведений у таборі рік зарахували за три.

Працювала в магазині 23 роки. На роботі ніхто не знав про 12 років моєї неволі. Нікому нічого не розповідала, бо тоді і стіни мали вуха. Не казала й дітям, треба було їх уберегти. 1992 року вперше показала донькам дві довідки про реабілітацію: ту, першу із КДБ, і сучасну, видану українською владою.

46

Вагони з вугіллям.

47

Тепер місто Хмельницький.

48

ОСО – адміністративний орган при НКВС, виносив вироки тим, хто «загрожував» радянському ладу.

49

Річницю Жовтневої революції 1917 року.