Читать книгу Долаючи тишу. Жіночі історії війни - Марта Гавришко - Страница 7

Народилася 11 серпня 1920 року в селі Труханів (тепер – Сколівський район, Львівська область). Батько Олексій Данилів був столяром. Мати Ганна – домогосподаркою. Катерина мала четверо сестер: Анастасію, Євдокію, Парасковію, Анну. Початкову школу закінчила в рідному селі. Потім училася на курсах виховательок дитсадків у Стрию та в агрономічній школі в Підмихайлівцях на Івано-Франківщині. Працювала у Сколе в Райпотребсоюзі (від рос. – Районный союз потребительских обществ), інструкторкою із птахівництва і дрібного тваринництва у Чорткові. Була членкою ОУН. Пройшла підпільні санітарний і хірургічний вишколи. Мала псевдо «Зелена». Працювала машиністкою у Стрийському окружному проводі ОУН. Проводила медичні вишколи у Стрийському, Жидачівському, Журавненському районах на Львівщині. Була медсестрою в сотні «Вікторія». Деякий час була провідницею жіночої сітки Сколівського районного проводу ОУН і референткою Українського червоного хреста Мединицького районного проводу ОУН. Батько загинув 1944 року. Сестра Анастасія загинула в підпіллі ОУН. 1950 року матір Катерини три місяці втримували в тюрмі. У 1949 році Катерина вийшла заміж за вчителя Михайла Гавриліва. Легалізувалася наступного року. Подружжя виховало синів Любомира і Зеновія та доньку Уляну. Тепер Катерина живе в Болехові в будинку, який побудувала зі своїм чоловіком. Має п’ятьох онуків і дванадцять правнуків.

Чоловік Катерини Гаврилів Михайло. 1940-ті рр.

Прийшов староста з кавалєром із села Розгірче50 сватати мою сестру Настю. Їй було 15 років, йому – 28. Сіли вечеряти, хлопець дуже пишно сьорбав юшку, без поспіху. Татові таке не сподобалося. Сказав: «Хто не вміє їсти – той не вміє робити», – і не віддав за нього сестру. Через рік той хлопець повернувся. Мав хату, поле. Сестру ніхто не питав, віддали заміж. Удень вона все робила в господарстві, а вночі тікала від нього. Мала жаль на тата і маму. Потайки просила знайомих, які працювали в Польщі, знайти їй роботу. Допомогли. Покинула чоловіка, нікого не попередивши. Невдовзі я вирішила їхати до неї у Варшаву. Мама спекла хліба, зварила яєць, дала сиру. Тато на прощання вчив: «Щоб ти голосно не говорила, на дорозі не оберталася і не гримала дверима».

Працювала в «Гуцульській штуці» – українському магазині поблизу площі Пілсудського у Варшаві. Вишивала на продаж сорочки і рушники. Жила в польській родині. Познайомилась із пані на псевдо «Майстер». Вона часто запрошувала мене на обід. Одного разу сказала, що я перейду жити до української пари Олесницьких: він працював у американському посольстві, вона виховувала маленьку доньку. Щомісячне утримання їхньої квартири коштувало близько 110 злотих, як добрий кінь. Мали прислугу, елегантну машину. То були справжні пани. Я була в них на повному втриманні. До них часто навідувалися гості – священики та інші представники інтелігенції.

Щонеділі ходила на богослужіння до греко-католицької церкви на вулиці Медовій у Варшаві. Одного разу, коли йшла на трамвай, яким їхала до церкви, зачепили мене двоє хлопців. Запрошували до цукерні, у кіно. Старалася з ними не говорити. З’ясувалося, що то були хлопці зі Студентської громади. Так перевіряли, чи я порядна дівчина і чи не гулятиму ресторанами. Згодом я прийняла присягу і вступила в ОУН. Учили мене історії України й географії.

Із приходом німців у Варшаві був створений курінь молоді. Ми з Ольгою збирали в місцевих українців кошти на синьо-жовтий прапор для куреня. Потім працювали в комітеті суспільної опіки й Українського червоного хреста в Українському центральному комітеті. Допомагали нашим хлопцями, які працювали у веркшуці51. Керував ними Богдан Вільшинський.

На початку липня 1941 року ми добиралися до Львова. Скористатися потягом було неможливо, їздили тільки вантажні. Поїхали фірою попри Сян до місця переправи. Через посилену охорону заночували в лісі. Наступного дня дочекалися сутінків. Переходили річку вбрід. Провідник попередив, щоб трималися одне за одного і не піднімали високо ноги, бо стрімка течія могла знести людину. Мою провідницю «Майстра» хлопці брали на руки, бо вона була маленька ростом, а вода подекуди сягала нам по шию. Вийшли на берег у місті Перемишлі. Там нас чекали автівки. Проїхавши двадцять кілометрів, наша зламалася. Якраз проїжджала валка тягарових словацьких машин. Підібрали нас і повезли до Львова.

«Гарбуз від Микити» – таким був пароль для входу в будинок на вулиці Руській, 20, у Львові. Постукала у двері, сказала пароль, і пан у елегантному одязі, який сидів біля бюрка, відповів: «Кіш». Мені дали вечеряти і допомогли розміститися. Потім прийшли інші члени нашої рейдової групи. Відбулася велика нарада. Невдовзі після того мене призначили машиністкою у Стрийський окружний провід ОУН. Проте згодом почалися сильні арешти членів ОУН. Я переїхала до Сколе, працювала в Райпотребсоюзі.

Сказали мені працювати продавцем у магазині «Бата» у Сколе. Там продавали взуття. Приміщення магазину ремонтували євреї. Я мала наглядати за їхньою роботою. Побачила, як німці часто приходили і били тих бідних, голодних, обдертих євреїв. Неможливо було дивитися. Пішла до провідника Богдана і попросила звільнити мене з тої роботи. Потім трохи вчилася і працювала в різних місцях.

Направили мене на курси медсестер у Сприні на Самбірщині. Було нас двадцять п’ять дівчат. Викладали в нас троє чоловіків. Один із них був лікарем. Окрім медичної справи, учили нас управлятися з гранатами і стріляти з пістолета та рушниці-десятизарядки. Після закінчення вишколу дівчат розподілили по районах. Мене залишили при Дрогобицькому обласному проводі для того, щоб вишколювала медсестер у різних районах. На Журавненщині ми жили з дівчатами в лісовій колибі. Уночі дівчата по черзі стояли на стійці. Зранку після молитви вмивалися в потічку. Удень училися. Недалеко був постій кількох сотень.

У Львові ліки забирала у Святоюрській церкві, або в лікаря Панчишина, який мав свою аптеку. Зі мною завжди ходило двоє охоронців із української поліції. Зібрані медикаменти розвозила в партизанські шпитальки. Часто доводилося доставляти ліки у велику шпитальку біля Мертвого озера в Поляницькому лісі на Івано-Франківщині. Вона була трохи заглиблена в землі, вибудована з брусів, накрита корою смерічки. Велика, десь на двадцять осіб. Мала хірургічне відділення. Хірургом там був «Юрко».

У Головецьку, поблизу гори Маківка в Карпатах, було багато повстанців, хворих на тиф. Їх розмістили в зимівниках – розкиданих на полонинах хатах, у яких зимували отари. Коли прийшла й побачила, що там коїться, не знала, за що братися. Хворі мали високу гарячку, кричали. У декого облізало волосся. Ми знімали з них брудний одяг і кидали у сніг. Із села принесли чистий. Воші випалювали залізком52. Бракувало їжі. Пішла із хлопцями до станичної в село. Набрали в людей картоплі в мундирах, вівсяних коржів, кукурудзяну кулешу, навантажили все на сани й повезли хлопцям.

У 1944 році більшовики всіх чоловіків нашого села Труханова зігнали під сільську раду, щоб вибрати голову. Ніхто не хотів на ту посаду. Повезли їх у Сколе. Закрили в пивниці. Напхали людей так, що не було, де сісти. Не випускали за потребою, тому люди справляли нужду, де стояли. Як відчиняли двері – люди непритомніли. Після того, як їх випустили, кілька десятків осіб померли. У тата дуже пекло серце, прикладав груди до землі. За місяців два помер.

Сестра Настя приїхала з Німеччини. Народила дитину. У 12 тижнів син дуже захворів. Дорогою до лікарні помер. Сестра почала тісно співпрацювати з боївкою «Чорноти». Наказали їй улаштуватися в Сколе в райвиконком. Розвіддані мала передавати в підпілля. За три місяці після початку роботи провокатори із СБ53 убили її як «зрадницю», хоча працювала вона за завданням ОУН. Про загибель сестри дізналася від «Романа». Просив нікому не казати, що я знаю. Усе тримали в таємниці.

Приходить до мене сотенний із заплаканою мамою. Просить піти до важкопораненого повстанця в селі Плав’є. Узяла медичну сумку з ліками й пішла. Помила рану, змастила йодом, готую бинт. А мати просить витягнути кулю. Я промацала живіт навколо рани і відчула пальцями щось тверде під шкірою. Значить, куля ввійшла не глибоко. Скальпель, пінцет і стерильна голка в мене були. Попросила хлопців тримати хворого за руки і ноги. Скальпель обпалила над полум’ям, протерла йодом і розрізала рану. Натиснула руками на живіт і куля вискочила. На щастя, вона не зачепила внутрішні органи. Я наклала шви, обробила рану йодом і зробила перев’язку. Невдовзі дізналася, що хлопець скоро одужав. Слава про мене дійшла до обласного проводу. Провідниця «Галичанка» направила мене на хірургічні курси.

На різдвяні свята пішла на курси з лікарями «Бурундою» і «Маркіяном». Сказали нам добратися в село Перекоси на Калущині, але там почалася облава. Курси перебазували в село Дички. Там викладали дві лікарки. Невдовзі нам повідомили, що до села наближаються більшовики. Уночі ми з повстанцями перейшли в село Поручин. Продовжили навчання. Ненадовго. Почули стрілянину. Жінка, у якої я квартирувала із двома дівчатами, слізно просила нас покинути її оселю, щоб її з дітьми не вивезли до Сибіру. Ми вийшли й розбіглися в різні боки. Біжу і відчуваю, як хтось хапає мене за руку. То був голова місцевої сільської ради. Думала, що видасть мене. А він привів до своєї хати, сумку з ліками поклав у мішок і запхав у гній на городі. Його жінка дала мені в руки веретено й куделю, сказала прясти. Зайшли більшовики і не звернули на мене уваги. Уночі ми з повстанцями пішли до лісу і там переховувалися кілька днів. Від сирості і холоду я захворіла. Повстанці відвели мене в якесь село на Рогатинщині.

Провідниця «Галичанка» повідомила, що 11 березня 1945 року в мене буде весілля з Іваном Федівим на псевдо «Роман». Провідник дав дозвіл, попередили священика. Це було для мене несподіванкою. «Романа» я знала давно, він був гарний хлопець, учитель. Одного разу під час рейду нарвав мені пригорщу малини. Казав, що дуже мене кохає. Тоді я не сприймала цього всерйоз, не думала про заміжжя, бо війна. А зараз дивувалася, чому про дату шлюбу дізналася не від нього. Під час зустрічі «Роман» повідомив, що після весілля нас переведуть у Миколаївський район, де він працюватиме районним провідником, а я очолюватиму УЧХ. Для мене пошили новий костюм. Пішла до мами просити благословення. Проте за декілька днів дізналася, що мій наречений загинув у бою.

У березні 1945 року було дуже холодно. Лежав сніг. Ми з провідницею «Галичанкою» проривалися до села Угольня на Стрийщині. Перед селом був ставок, а над ним колись – міст. Повстанці підірвали той міст, щоб більшовики не могли проїхати. Довелося роззутися і йти вбрід. «Галичанку» перенесла на собі. Черевики лишилися на тому березі річки. Я попросила хлопця, який ішов з нами, перекинути мені взуття. Але один черевик не долетів і плюхнувся у воду, течія швидко його понесла геть. Одну ногу взула, іншу закутала хусткою. Прийшли до села, стукаємо у вікно однієї хати, а господар не пускає – каже, що в селі облавники. Ми завернули до лісу, сіли під смереку. «Галичанка» витягла з-за пазухи скибку хліба і пригостила мене. «Звідки у Вас хліб?» – здивувалася я. «Правду кажучи, я вкрала його зі столу господаря, який робив Вам черевики», – відповіла вона. На тому хлібі жили під смерекою ще дві доби. На третю добу почули в лісі легенький свист. Так могли свистіти лише повстанці. «Галичанка» пішла в розвідку, прийшла з боївкою. Кіньми доїхали в село Ярушевичі. Там лікар «Крига» оглянув мої обморожені ноги, дав ліки. Діагностував запалення легень.

У серпні 1945 року загинула надрайонна провідниця УЧХ Стрийщини «Підгірянка». Мене мали призначити на її місце на спеціальній нараді. Дорогою туди я заїхала в село Добряни забрати светри, шкарпетки, навушники, які дівчата готували для повстанців сотні «Вікторія». Приїхали двоє хлопців із ровером54 і попросили поїхати з ними до важкопораненого повстанця. Мав дуже запущені чотири рани. Треба було їх добре промити тампонами і підсушити. Лишилася його доглядати кілька днів. За той час ми пережили облаву, під час якої хворий знепритомнів. Після всього зібрала всі речі і з боївкою пішла до села Гірне. Там зустріли мене хлопці зі Служби безпеки. Їхній провідник «Туркмен» запитав, чи я була у П’ятничанах. Відповіла, що ні, бо доглядала хворого. А він каже, що «Орися» наговорила, що там я зустрічалася з енкаведистами. Сказав іти в Жулин і нікому про це не говорити. Там до мене прийшла «Орися». Її замість мене призначили провідницею. Забрала мої черевики: мабуть, для того, щоб я не втекла. Наступного дня хлопці кличуть мене на вечерю. Господиня дає свої черевики. Приходжу на вечерю, бачу, сидять есбісти55. Уже й ложка до рота не лізе. Вийшли з-за столу надвір. Підходить есбіст «Роман» і каже: «Ви арештовані». Повели через село до хати, де я квартирувала. Гірко було йти в супроводі есбістів селом, де багато людей мене знають. Приставили до мене двох охоронців. Так я переночувала. Наступного дня прийшов «Роман», дав зошит, ручку і сказав писати про свою роботу, зв’язки, бункери, які я знаю. Забрали мої записи і пішли. Однієї ночі прийшов обласний есбіст «Чорнота», якого я знала з Варшави. Сказав, що дізнався про мій арешт і гнав аж із Самбірщини, щоб мене не ліквідували. Обіцяв у всьому розібратися і забрати мене в СБ. Порадив іти на курси розвідниць. Я попросилася відвідати маму в Труханові. Пустив. Сказав чекати його зв’язкову, але вона все не приходила. Тому я почала критися і від більшовиків, і від наших. Ночувала в лісі під смерекою або в колибі, де колись лежали тифозні повстанці.

Пішла молитися до Чудотворної Матері Божої в Гошеві. У тому монастирі мала зв’язок із монахом – двоюрідним братом сотенного із сотні «Вікторія». Там висповідалася і прийняла святе причастя. Дорогою з Гошева могли мене знищити. Із Дрогобицької обласної Служби безпеки був наказ мене вбити. Утім за мене заступився станичний села Бубнище «Кут». Сказав, що я доглядаю поранених хлопців із місцевого куща. Невдовзі есбіст «Султан» порадив мені ховатися в його сестри Розалії в Болехові. Там більшовики не заходили, бо її чоловік був на війні, прийшов без руки.

У лютому – березні 1947 року переховувалася у криївці із чотирма хлопцями в Довжці – окраїні Болехова. Вона була у дровітні батьків «Султана». «Черненко» заліз у бункер, а від нього розлізлися воші. Ми познімали одяг і випалювали його на плиті. Навесні ще й почала прибувати вода. Не встигали вичерпувати. Кидали додаткові дошки і так спали. Удень ми вилазили з бункера, бо там було важко дихати. Я допомагала господині готувати їсти. Хліб місили ввечері, потайки, без світла, бо боялися, що сусіди нас побачать і донесуть. Одного дня вийшла з бункера випрати білизну. Господиня принесла мені миску, мило і воду. Побачила родичку господарів. Та вона мене не помітила. «Черненко» ж подумав, що я всипала56 криївку. Сильно вдарив мене в лице так, що я впала. Мав давню злобу на мене, бо колись я відмовилася його лікувати через те, що чіплявся. Сховалася біля корови. А він каже хлопцям брати зброю і тікати. Я боялася, бо за два тижні до цих подій «Черненко» вбив молодого хлопця, який просився до нас у бункер. Аж тут заходять болехівські есбісти «Соколенко» і «Боз». Бачать, що я заплакана, розпитують, що сталося. Забрали «Черненка» із собою. Прийшов на третій день і погрожував, що так мені це не минеться. Заборонив показуватися в Бубнищі, хоч там були мої родичі. Казав, що то його територія і він там провідник.

Катерина Гаврилів

Уночі додому приходять озброєні чоловіки. Називаються повстанцями з розбитої сотні. Кажуть мені піти до станичного по харчі. Я сказала, що не помагатиму їм, бо не знаю, хто такі. Тоді один із них каже мамі: «Ти забула, як давала нам їсти?» Головний поміж ними сказав, що знає, що я «Зелена». Почали мене бити, а потім кинули до комірчини. Самі вийшли надвір чекати машину, курили. Я тим часом драбинкою вилізла на подрю57, а звідти втекла до лісу. У потемках спіткнулася в потічку і вся намочилася. Біля села Бубнище побачила багаття. Його розпалили чоловіки, які пасли коней. Сушила одяг і не вірила, що врятувалася. Відтоді дорога до рідної хати для мене була закрита.

Тривалий час жила в чужих людей. Трохи в Коломиї доглядала хвору вчительку. Коли загинула районна провідниця Калущини «Мотря», я пішла до її родини в Станіславі. Доглядала її сина-напівсироту Ярка. Його тата арештували. У Гошівському монастирі зробили мені документи на ім’я Ганни Проців. Під цим іменем брала шлюб із Михайлом, радянським учителем. Офіційно ми не розписалися, бо для цього я мусила виробити паспорт. А це було небезпечно. Народила сина Любчика і записала на своє вигадане прізвище.

Приїхали вивозити з нашого села людей у Сибір. У списках були і мої рідні. Сестра Парасковія тоді захворіла на запалення легень. Її відправили в лікарню. Маму із сестрою Анною повезли до Борислава. Тримали їх у пересильному таборі. Ми із чоловіком як дізналися – поїхали з передачею до Борислава. Там не прийняли, сказали, що їх кудись перевезли, але не казали куди. Тоді вперше в мене з’явилася думка легалізуватися. Було важко думати, що через мене потерпають рідні. Пішла у стрийське МВД58, але черговий сказав, що нічого не розуміє з того, що кажу. Піднялася поверхом вище, у МДБ59. Сказала, що була в підпіллі, а тепер уже не маю жодних зв’язків. Прошу звільнити мою маму і сестру. Черговий сказав приходити, коли буде начальство. Але додав: «Мушу записати Ваше прізвище в журнал, бо як вийдете за двері, то вас можуть арештувати. Тоді вже нічим не допоможу». Усе зробив як треба і відпустив мене. Потім той запис мене врятував. Повезла передачу хворій сестрі. Поки домовлялася про її переведення в лікарню Журавна, вона померла. Про це дізналася від чужих людей. Вирішила хоч маму врятувати. Знову пішла в МДБ до Стрия. Там сказали, що за їхніми документами мами немає. Направили в Сколе. Приїхала, розповіла про себе. Сказали писати повинну про те, що мене «бандити» втягнули в банду й обіцяли мені самостійну Україну, якої не буде». Обіцяли освіту й роботу. Я відмовилася. Тоді вивели надвір і сказали сідати в машину і їхати в Дрогобич. Кажу: «Ви не маєте права, бо я легалізувалася в Стрию, а до Вас прийшла просити про маму!» Подзвонили у Стрий, переконалися, що я приходила. Пустили. За три місяці додому повернулися мама із сестрою. Проте спокою ми всі ще довго не мали.