Читать книгу Долаючи тишу. Жіночі історії війни - Марта Гавришко - Страница 3

Народилася 1 жовтня 1925 року в селі Крилосі (нині – Галицький район Івано-Франківської області). Мати Анастасія Мельничук була громадською діячкою, батько Пилип Духович – січовим стрільцем. Подружжя мало ще трьох дочок: Олену, Славу і Матрону. Закінчила вчительську семінарію у Станіславові3. Працювала вчителькою молодших класів. Членка Організації українських націоналістів. Вишкіл проходила в селі Блюдники Галицького району. Згодом пройшла вишколи радисток і телеграфісток у Карпатах. Була в сотні УПА «Благого». Мала псевдо «Уляна» і «Наталка». Другого квітня 1946 року арештували. За п’ять місяців військовий трибунал військ Міністерства внутрішніх справ Станіславської області засудив до 10 років позбавлення волі і до п’яти років обмеження громадянських прав4 із конфіскацією майна. Матір і наймолодшу сестру вислали на спецпоселення до Караганди в Казахстані. Покарання відбувала у Воркуті. Там познайомилася з майбутнім чоловіком – політв’язнем Іваном Бігуном. Після звільнення подалася з ним до Караганди. У 1961 році після смерті чоловіка переїхала до міста Першотравенська на Дніпропетровщині. 20 років працювала на шахті. У 90-х роках ХХ ст. оселилася в Бурштині на Івано-Франківщині. Має трьох синів – Тараса, Ігоря та Михайла, чотирьох онуків і п’ятьох правнуків.

Ганна Духович (ліворуч) з подругою. Воркута. 1950-ті рр.

Після проголошення відновлення української державності у Львові влітку 1941 року в нашому селі зібрали всю молодь і відправили у вишкільний табір у сусідні Блюдники. Було дві чоти: хлопців і дівчат. Два місяці тренувалися фізично, вивчали військову справу, історію та культуру. Зброї не мали. Замість неї повидавали метрові палиці. Спали у триповерховому панському домі чи в сільських хатах. Вечорами палили ватру, читали вірші і співали. Дівчатам наказали пошити спіднички з білого лляного полотна і білі вишиті сорочки. Як гуси ходили. Коли заняття в таборі скінчилися, наказали розходитися й чекати виклику.

У березні 1944 року прийшли до мене додому два кур’єри. Сказали: «Збирайся, на тебе чекають». Забрали на одномісячні курси в село Милування. Їхали підводою, дорогою підібрали ще кількох дівчат. Одна відпросилася, бо була єдиною донькою в батьків. На курсах нас було близько двох десятків. Лише Оксана була заміжня. «Доктор» учив прокладати телефонні лінії на полі бою, «Кирило» читав лекції про роботу апаратури. Лейтенант Червоної армії на псевдо «Данило» розповідав про способи зв’язку у війську, а «Гаврило» читав лекції з електротехніки. Поселили нас у селянських хатах, в одній облаштували їдальню. Прокидалися рано. Після зарядки, пробіжки і сніданку починалися заняття. Тривали до вечора. Робили перерви на обід і вечерю. Перед кожним прийомом їжі молилися. Коли курси скінчилися, нас вивели безпечними місцями під охороною.

На курсах телефоністок зі мною була однокласниця Теодозія. Потім вона працювала в жіночій сітці ОУН у селі Крилосі. Була дуже суворою керівницею. Даючи завдання – пильнувала, щоб його добре виконали. Як щось їй не подобалося, то могла суворо покарати дівчат. Трохи жаль на неї мали.

Підпільниця Анна не боялася арешту, бо її батько служив у Червоній армії. Могла вільно ходити селом. Однак вибрала криївку, бо закохалася у Василя. А він мав жінку і двох дітей. Його дружину Ірину вивезли в Сибір, а Василеві вдалося якийсь час переховуватися. Та врешті і його арештували. Уже після таборів він приїжджав до Анни в Крилос. Був нещасливий. Повісився.

У Крилосі був великий, багатий монастир. Сестри-служебниці опікувалися дітьми. Не лише сиротами, а й тими, хто мав батьків, бо був голод. Організовували захоронки5. Зранку дітей до них приводили, а ввечері забирали по домівках. Я помагала там деякий час. Звідти забрали на ще одні підпільні курси.

У травні 1944 року викликав «Кирило». Сказав, щоб ішла на 6-місячні курси телеграфістів. Після них мала відбути в розпорядження обласного проводу ОУН. Якийсь час навчання проходило в селі Завадка на Калущині. Поселили у крайній хаті. Окрім мене, були дівчата: «Орися», «Калина», «Василина», «Віра». Мали і двох хлопців – «Іскру» й «Орла». Вони тільки-но приїхали з Німеччини, де працювали.

Наші курси перемістилися до села Липа на Болехівщині. Керував школою «Кирило». Учили різні системи зашифровування і способи визначення ключів, які складалися з дев’яти цифр. Спочатку не мали апаратури, тож сиділи над теорією. Потім видали шість переносних радіостанцій, переважно угорських. Зберігали їх у чемоданах. Учили також збирати і розбирати карабіни, стріляти, кидати гранати. Особистої зброї не мали.

Серед викладачів на вишколі радіотелефоністів були східняки «Микола» і «Віра». Вони були в групі радянських диверсантів, яких висадили в селі Блюдники. Повстанці групу розстріляли, а їх узяли в полон із радіостанцією «Север». «Микола» і «Віра» погодилися працювати в УПА. Жінка була хитрою і підступною. Могла з дівчатами не розмовляти, хоча спала з нами в одній стодолі. Проте на уроках усе добре пояснювала. «Микола» був приємніший. Уранці завжди ходив із хлопцями вмиватися до потічка. Пізніше наші їх обох убили. Про «Віру» казали, що передавала розвіддані ворогу.

Жили в господарстві в одного заможного чоловіка. Дівчата спали у великій стодолі, хлопці – у коморі. Мали сінні матраци і коци6. Їли в будинку. Туди щодня приходили селянки й готували нам. Заняття відбувалися в іншій стодолі, де була апаратура. Її суворо охороняли. До неї треба було йти через кладку над ровом. Після уроків дозволяли погуляти лісом. Щонеділі ходили до церкви.

Недалеко від нас була розташована старшинська школа УПА «Олені». Було там кілька сотень хлопців. До нас вони майже не приходили, а ми їздили до них на свята вузькоколійкою. Хлопчину-сироту років 13 кликали «Снігурчик». Його всі любили. Був такий слухняний. Ним опікувався «Поль». Був інструктор «Зміюка» – ходив із двома здоровими псами. Сотник «Боровий» слабував на ноги. Лікар «Максимович» був євреєм. Було багато радянських офіцерів. Потім багатьох із них постріляли, наприклад, «Дніпрового» і «Березу».

Молодий і гарний сотенний «Ромко» був ловеласом. Поводився, як міський хлопець: відкрито приставав, міг сказати щось сороміцьке й неприємне. Зв’язкова «Галина» від нього ховалася, бо дуже до неї залицявся. Подруга «Лариса» їй радила: «Дай йому в зуби, та й по всьому!»

Коли лінія фронту стала наближатися, нас евакуювали. Закріпили до нашої групи угорського військового на псевдо «Ерместер». Перейшли радянсько-угорський кордон. Приїхали в село Воловець. Зупинилися в готелі. Їли в ресторані. Упродовж тижня вчилися на зумері приймати й передавати інформацію.

Ганна Бігун. Усі портретні фото героїнь книги зроблені Мартою Гавришко, якщо не зазначено інше

Опікувався нами «Голубенко». Ходив в уніформі угорського капітана. З нами говорив українською, добре знав угорську. Якось через стрілянину не могли їхати далі – усі були у відкритих вантажних машинах. Він пішов на переговори. Вогонь припинили. Ми поїхали далі. Зупинилися в селі Сваляві. Ми з дівчатами жартували, коли підійшли двоє красивих хлопців у широких білих штанях, вишитих сорочках і капелюхах. Попросили заспівати їм. Тут з’явилася поліція. Викликали «Голубенка». Він пояснив, що нас нібито везуть на роботу в Німеччину. Потім влетіло від нього. Охоронців наказав змінити. Поїхали далі.

У Сваляві в казармі пробули 15 днів. Охороняли нас два угорські жандарми. Супроводжували в їдальню і назад. У порожніх кімнатах розмістили дві рації. Курсантки проводили між ними радіопередачі. Згодом «Соню» і «Ларису» повезли машиною кудись на завдання. Нам не сказали.

У зруйнованому війною Хусті поселили нас у покинутий будинок – із величезною ванною. Ми, сільські дівчата, такої ніколи не бачили, тому банні дні влаштовували часто. Практику проходили в полі за містом. Возили туди машиною. Нас розбили на групи. Кожна складалася з радистки і хлопця-помічника, який носив і розкладав антену й живлення. Вибирали не грубих, щоб легко залізали на дерево, коли треба. Апарат я носила сама на спеціальних ременях. Не мала права комусь передавати. У вільний час влаштовували екскурсії містом. Розказували про проголошену 1939 року Карпатську Україну. Показували магазин, де люди купляли тканину на українські прапори.

Коли пробивалися в Карпати до повстанців, падав сильний дощ. За ніч дісталися до сотні «Благого». Командир був незадоволений, що прислали дівчат. Кричав до одного: «Я тебе просив дати радиста-чоловіка. Ти казав: нема. А тепер присилаєш дівчат, щоб я їх хоронив?» Із сотнею довго рейдували. Перші кілька днів із їжі мали тільки цукор. Пересипали ним назбирані в лісі чорниці. Потім добралися до Чорного лісу. Місцеві приносили домашню їжу. До їхніх хат ходили митися й перепочивати.

Поблизу села Липа наша сотня натрапила на червоноармійців. Почався бій. Падали поранені і вбиті. Нам наказали ховатися. Тікали під охороною. Радистками дуже дорожили, бо багато грошей і часу витратили на наше навчання. Коли тікали, згубили передавач і живлення для радіостанції.

Треба було перейти річку Свічу, а я плавати не вміла. Посадили верхи на коня. Упала у воду. Ледь вибралася на берег.

У селі Глибівка7 в жовтні 1944 року повідомили, що дівчата мають іти додому, а хлопці – у боївки. Переходила ліси, річки на дубових колодах перепливала. Мама руки заломила: «Боже, дитино, як ти дійшла?»

Улаштувалася на роботу в школу свого села. Учителювала в молодших класах. Була активісткою, у виборній комісії сиділа, але контактів із підпіллям не поривала. То переводила підпільників через село, то передавала записки. На прохання «Кирила» позичила у священика книгу з електрики й передала йому кур’єром. Усе чекала, що викличуть назад.

Уночі повісили в Крилосі дівчину Стефу. Прикріпили табличку «За зраду!». Зранку в неділю люди йшли до церкви й дивилися на неї. Усіх страчених сексотів8 і агентів хоронили на так званому холерному цвинтарі. Там покоїлися померлі від холери.

Мене довго знайти не могли, бо мала поширене прізвище. Одного вечора прийшов син директора: «Пилипівно, тікайте, бо по вас приїхали». Утекла до своєї бабці. Утім вийшло, як у приказці: з-під ринви, та на дощ. Рано військові з’явились у нашій хаті. Наймолодша сестра непомітно вислизнула, через річку перейшла, аби попередити, щоб я тікала. Та не було куди. Коли солдати по мене прийшли, вуйко сказав: «То моя сестра Мельничук Анна». Вийшли у двір. А там стоїть односельчанка Марта. Сказала, що моє справжнє прізвище Духович. Солдати вернулися: «Давай, сестричко, збирайся». Навіть узутися не дали. Дорога була шутрована9. Солдати з мене сміялися: «Що, коле?» Коли привели додому, влаштували там обшук. Знайшли пісенник і листи до підпільниць. Один солдат пошепки порадив: «Одягайся тепло, бери чоботи».

3

Зараз Івано-Франківськ. (Тут і далі прим. авт., якщо не зазначено інше).

4

Не можна голосувати, обіймати посади в органах влади.

5

Дитячі садки.

6

Вовняні ковдри.

7

Богородчанський район на Івано-Франківщині.

8

Від рос. «секретный сотрудник» – таємні співробітники радянських спецслужб.

9

Покрита щебенем.