Читать книгу Притулок - Меделін Ру - Страница 10

«Це неправильно, усе це неправильно. Дену тут не місце. Напевне сталася якась помилка. Він не заслуговує на це. Він не божевільний, не божевільний. То чого ж його прикували до стіни? Він виривався, поки кайдани не натерли йому до крові зап’ястя.

– Допоможіть! – кричав він, але голос його звучав, як шепіт.

Кімната змінилася. Тепер Ден у лікарняній сорочці лежав на столі. У замку клацнув ключ, і до кімнати зайшов офіціант в окулярах і білій формі – він котив перед собою возика. На ньому стояло блюдо, накрите срібною куполоподібною кришкою, і Ден чув, як під нею щось дзенькало і бряжчало, ніби срібні столові прибори.

– Ваш обід, сер, – сказав офіціант, підіймаючи кришку. Під нею були хірургічні інструменти: скальпель, затискач і голка для підшкірних ін’єкцій.

Ден підняв очі на офіціанта і побачив, що він став іншим. Тепер на ньому був білий лікарський халат та хірургічна маска. Але найгіршим було те, що у нього були пусті чорні очниці – ніби хтось видряпав йому очі.

Рука лікаря потягнулася до інструментів, і він дуже лагідно промовив:

– Не хвилюйся, Деніеле Кроуфорд. Я тут для того, щоб подбати про тебе».

Ден вирвався зі сну. Обличчям стікали струмочки поту, він щосили стискав у руках ковдру, аж йому затерпли пальці. Він досі бурмотів: «Ні, ні, не треба!»

Ден сів на ліжку, а серце несамовито калатало. Його очі поступово призвичаїлись до темряви. Він був у своїй кімнаті. Тут не було ні офіціанта, ні лікаря. Лише Фелікс, що, заціпенівши біля його ліжка, спостерігав за ним.

– Ох! – Ден знову опустився на подушки і натягнув ковдру аж до підборіддя. – Що… що ти робиш?

– Ти говорив уві сні, Деніеле, – спокійно відповів Фелікс, зробивши невеличкий крок назад. – З тобою все добре? Звук був такий… Ну, він мене розбудив, як бачиш…

– Ви-вибач, – пробурмотів Ден. – Просто кошмар наснився. Я… Усе добре, чесно.

«А стане ще краще, коли ти, чорт би тебе забрав, від мене відійдеш».

– Мені треба подихати свіжим повітрям, – додав він, підводячись з ліжка. Простирадла були вологі від поту.

– Це має допомогти, – з сумною посмішкою зауважив Фелікс. – Свіже повітря завжди прояснює мої думки. Сподіваюся, що й твої теж.

Ден прихопив свою спортивну куртку та поквапився вийти за двері, достеменно не знаючи, чи він утікав від свого сусіда, чи від кімнати, чи від них обох. Хлопець спробував заспокоїти дихання.

«Це був лише сон, лише сон».

Кісточкою пальця Ден витер піт з перенісся. Насправді ті фотографії хвилювали його більше, ніж він думав. Уже другу ніч поспіль він безнадійно намагався виспатись. У коридорі було тихо, темряву розганяло тьмяне світло. Не було ні душі, але Ден здригнувся. Що таке з цим будинком, чому йому завжди здається, що за ним хтось слідкує?

Йому полегшало, коли він спустився. Дійшовши до вестибюля, Ден помітив, що вхідні двері відчинено. Хтось уже вийшов перед ним і тепер сидів на сходах.

– Незвично бачити тебе тут, – сказав він.

Еббі скрикнула, налякавшись. А Дену вдалося ухилитися від камінця, якого вона перед тим підняла і запустила в нього.

– Дене! Ох. Ти до смерті мене налякав.

Через кошмарний сон і раптове пробудження Ден трохи захрип.

– Вибач, – мовив він, сідаючи біля неї. – Я не хотів тебе лякати.

Еббі сиділа, піднявши коліна, в одній руці вона тримала телефон, а іншою міцно обхопила свої гомілки. Її піжамні штани прикрашали пухнасті усміхнені хмарки.

– Така пізня година, а ти ще не спиш, – сказала дівчина. Вона теж трохи захрипла.

– Не міг заснути. А ти?

Еббі глянула на нього, ніби зважуючи, як відповісти. Нарешті вона заговорила:

– Отримала повідомлення від сестри. Насправді, кілька повідомлень. Справи вдома… Могло б бути краще. – Вона затихла. Можливо, Ден і не був експертом у спілкуванні, але він знав, що зараз не варто її розпитувати. Тож він чекав, поки Еббі продовжить. – Мої батьки майже не бачать одне одного. Тато створює музику для рекламних роликів, він ненавидить цю роботу, але за неї добре платять. Мама вважає, що йому треба повернутися до справжньої музики. Його музики. Але за це не платять.

– Непростий вибір.

– Вони постійно сваряться, потім миряться, але я завжди боюся, що вони… Ну, Джессі думає, що цього разу все серйозно. Вона думає, що вони справді зроблять це. – Еббі зітхнула.

– Що? Розлучаться? – «Дене, який же ти чуйний».

– Ага. – Вона знову зітхнула, і цього разу він почув, що їй перехопило подих. Він і гадки не мав, що робити, якщо вона почне плакати, і молився, щоб цього не сталося, бо не знав, як її заспокоюватиме. – Це просто вб’є мою сестру. Іноді мені здається, що мене це теж може вбити.

– Це справді кепсько. Мені шкода. – Що це він таке ляпнув? Чортзна-що. Звісно ж, зараз не час підлещуватись чи фліртувати, але, безперечно, треба було сказати щось серйозніше.

– Мені б дуже хотілося, щоб вони протримались ще кілька років, поки ми з Джессі не підемо до коледжу.

Ден сидів і співчутливо мовчав – принаймні він сподівався, що так воно виглядало.

– А з тобою що? – запитала Еббі, схиливши голову на один бік.

– Зі мною? Що зі мною?

– Чого тобі не спиться?

– А. – Знайомий внутрішній голос велів Дену притримати язика за зубами. Та й він не хотів ще більше псувати настрій Еббі, детально описуючи свій сон. Однак Еббі поділилася з ним часточкою особистого життя, а її очі були такі великі й такі сумні… Справедливий обмін – то був його єдиний вихід. – Кошмар наснився.

– Ніби ти кудись падав чи тонув?

– Щось таке.

«Ні, зовсім не те».

Але Ден вирішив, що не зможе розповісти їй про свій сон. Ні про той, ні про інші свої сни. Вона подумає, що він дуже дивний, а її думка була для нього вкрай важливою. Тож він лише сказав:

– Це був той сон, коли відчуваєш себе таким… таким…

– Безпомічним?

– Ага.

– Я знаю, як це. Саме так я почуваюся зі своїми батьками. Нічого не можу зробити, і це дратує. – Вона перевела подих і продовжила: – Знаєш, може, це звучить дивно, але здається, що мені стало краще. Зазвичай я нікому про це не розказую.

– А Джордану? Я думав, що ви з ним дуже близькі.

– Ні. Тобто, так. Ну, звичайно ж, але частіше він ділиться зі мною. У нього теж нічогенька халепа… Я не хочу обтяжувати його ще й своїми проблемами. Мені здається, що це неправильно – додавати йому нових переживань.

Вони сиділи в дружній тиші. Біля дерев трава була високою, і бліді завитки туману пропливали над цими заростями та розсіювалися на галявині. Наближався світанок, і нічна темрява потроху відступала.

– Ти вмієш слухати, Дене. Ти випромінюєш якусь мудрість.

– Дякую, – посміхнувся Ден. – Зажди, ти ж не маєш на увазі ті дурниці про Будду, правда? Бо це дійсно важко назвати компліментом.

Еббі засміялась, і на мить Ден справді повірив, що допоміг їй.

– Джордану варто було дібрати якісь інші слова, але я думаю, що він мав на увазі щось інше. – Усе ще посміхаючись, вона підсунулась ближче. У її волоссі вже не було пір’їнок, і хвиля її чорних кучерів невимушено спадала на одне плече. На секунду йому здалося, що Еббі його поцілує, і в той момент він зрозумів, що запросить її на побачення.

– Отож, – сказала дівчина, – хочеш розкажу, що потрібно робити, щоб заснути?

– Слухаю.

– Спочатку я заплющую очі. Тобто, без цього ніяк. Але я заплющую очі, розслабляюся та уявляю, що я дерево…

Ден пирхнув і відхилився, коли Еббі спробувала стукнути його по плечу.

– Дерево?

– Та ну тебе! Це справді працює.

– Еге ж. Я навіть не сумніваюся…

– Як знаєш, розумнику. Не буду розкривати тобі свою таємницю. – Еббі схрестила на грудях руки і пхикнула.

– Ні, будь ласка, розкажи. Ну припини, я хочу більше дізнатися… про… те, як бути деревом. – Хоч як він намагався стримуватись, його слова губилися в нападах сміху.

– Нічого я тобі не розкажу.

– Будь ласка, Еббі…

– Ой, ну добре, але тільки тому, що ти мені подобаєшся.

Ден не почув частину наступного речення, адже вона сказала, що він їй подобається.

– …треба уявити власне коріння, побачити, як воно проходить крізь землю, все глибше і глибше, зосередитись на кожному корінці, спускатися все нижче і нижче, туди, де прохолодно і безпечно, де все оточено…

Він заспокоювався, просто слухаючи, як вона все це описує. Тоді Еббі простягнула руку і легенько торкнулася пальцями його скронь.

– Кожен корінець проходить крізь землю, крізь її товщу, він міцніє…

Він потягнувся, насолоджуючись відчуттям, що врешті зможе заснути.

– Ага. Бачиш? Я ж казала, що це працює.

– Непогано, Галузко.

– Мабуть, треба повертатися, – сказала Еббі, повільно підвелася і теж потягнулась. – І не називай мене Галузкою.

– Може, Жолудем?

– Нічого смішного.

– Як скажеш, Галузко. – Він позіхнув, прикриваючи долонею рот.

– Я не жартую. – Еббі суворо глянула на нього. – Якщо будеш називати мене Галузкою, я називатиму тебе Буддою.

– Ну добре, добре. Мир? – Ден зайшов за нею до вестибюля і зачинив за ними двері, які автоматично замкнулися. Вони піднялися на поверх Еббі.

– Ну, добраніч, – сказав Ден, переступаючи з ноги на ногу.

– Добраніч. І пам’ятай… – Еббі заплющила очі і прикинулась деревом. – Уяви, що ти дерево.

– Спробую, – відповів Ден, проводжаючи дівчину поглядом аж до дверей її кімнати.

Повернувшись до своєї кімнати, Ден таки спробував. Однак, коли він заплющив очі, дерево перетворилось на лозу, а лоза – на кайдани, і йому знову наснився той самий кошмар.