Читать книгу Притулок - Меделін Ру - Страница 9

– Не ображайся, Дене, але виглядаєш ти паршиво. Погано спав?

Голос Еббі звучав так, ніби підіймався з дна ставка. Піймавши себе на тому, що куняє, Ден випростався, підняв голову і запхав до рота трохи пластівців. Він не міг зрозуміти, чи ореол розмитого світла, що так природно оточував голову дівчини, утворився через промені вранішнього сонця, що проникали крізь скляну стелю, чи через те, що він сьогодні майже не спав.

Ден вирішив не розказувати Еббі про те, що знайшов в Інтернеті, – він боявся, що це звучатиме дуже дивно, боявся, що сам виглядатиме божевільним. Він щойно з нею познайомився, тож не хотів зіпсувати все першого ж дня.

– Фелікс хропе. Ніби проковтнув жабу. Або лева.

– Так голосно?

– Ага, а ще, щойно розвиднілось, його підкинуло йти на тренування. Що тут скажеш, не вдасться мені поспати цього літа.

– А може, ти просто дуже втомився від нашої вчорашньої пригоди? – Еббі говорила прямо. Йому це подобалось.

– Справді, вражень було багато, – відповів він. Вона ніби схибнулася на тій світлині. Вони ледь не погарикались через неї. Ден насупився; тепер він навіть не міг пригадати, чому так наполягав, щоб Еббі залишила її в кабінеті.

Голову проштрикнуло болем, і він кліпнув.

– Чорт забирай! Не хочу почуватись так цілий день.

Еббі підсунула до нього чашку кави.

– Спробуй це. Вистачить, щоб заправити реактивного літака.

Ден обережно розвернув чашку, щоб не торкатися невеликого рожевого відбитку помади, який дівчина залишила на обідку. Зробив ковток, відчув щось середнє між легкою настоянкою і кленовим сиропом і поквапився проковтнути цю рідину, доки солодкий осад не попросився назад.

– Нічого собі! Як ти це п’єш?

– Насправді я ненавиджу смак кави, але цукор допомагає його перебити, – зізналась Еббі. – До того ж без кави неможливо бути митцем. Просто… неможливо, і все. На кожній виставці чи інсталяції подають каву або вино, тож доводиться пити.

Ден засміявся. Здавалося, що Еббі геть не переймається тим, що про неї думають інші, втім, час від часу кожному доводилося чимось поступатися. Минулого року він теж не витримав і купив собі коричневого вельветового піджака, щоб одягати його в коледж на публічні лекції про останні роки життя Карла Юнґа. Хлопець сидів у юрбі коричневих і темно-синіх піджаків і замислився, що його улюблений психоаналітик сказав би про таку велику кількість людей, які так відчайдушно намагаються не виділятись.

– Слухай, – сказав Ден, випрямляючись і натягуючи посмішку. Він пригадав, що Еббі казала вчора. – То ти приїхала сюди автобусом? – Ден прилетів з Піттсбурга і взяв таксі в маленькому аеропорту, який, здавалося, мав лише одну злітно-посадкову смугу.

– Насправді кількома автобусами. Тато не зміг відпроситися з роботи, але це нічого. Автобус, потяг, метро… Це вже звично, якщо ти з Нью-Йорка.

– А як приїхав Джордан? Вірджинія далеченько звідси. Чому він не летів літаком?

– О, батьки купили йому квиток на літак, – відповіла Еббі, – але до Каліфорнії, а не в Нью-Гемпшир.

Ден підняв брови.

– Очевидно, вони вважають, що зараз він перебуває у якомусь таборі, де його мають «вилікувати» від гомосексуалізму. За табір заплатив його дядько, а квиток на автобус він купив за гроші, які заробив на підробітках. – Еббі допила залишки кави і доїла свою вівсянку.

– А що, як його батьки дізнаються? Що станеться тоді?

Еббі насупилась.

– І гадки не маю. Третя світова?

Не дивно, що Джордан так боявся вилетіти з курсів.

Ден радів, що у нього такі неупереджені та добродушні батьки, хоча іноді вони й бували суворими. Він завжди відчував, що йому пощастило з Полом і Сенді, навіть до того як вони його офіційно всиновили. Небагатьом дітям пощастило так, як йому.

– Добре, що він може поділитися цим з тобою, – сказав Ден. З Еббі було так легко. Нічого дивного, що Джордан довірився їй.

– Ми тільки недавно познайомились. Але у нас багато спільного. – Еббі збирала свої речі. Гудіння голосів стихло, студенти вийшли з їдальні і подалися на реєстрацію. – Ми довго їхали автобусом, не було чим зайнятися, тож нам залишалося хіба грати у слова і говорити. Я впевнена, що тобі він би теж зізнався.

– Може, й так, – сказав Ден, хоча він дуже в цьому сумнівався. – Хай там як, йому краще не пропускати реєстрацію, а то доведеться ділитися своїми таємницями з Феліксом на лекціях з біоетики.

– Поводься гарно, – жартома дорікнула йому Еббі.

Вони вийшли за іншими студентами, прихопивши наплічники, що залишили в шафках перед входом до їдальні. Мабуть, у їдальню не дозволяли брати сумки тому, що студенти мали звичку запасатися круасанами і фруктами на тиждень наперед.

– Серйозно, – сказав Ден. – Сьогодні вранці Фелікс запитав, чи не хочу я поміняти розклад, щоб ми були на одних курсах. Коли я таки показав йому перелік занять, які хочу відвідувати, він явно розчарувався. Напевно, це для нього не дуже серйозні науки.

Еббі засміялась.

– Ага, дуже дякую. Смійся з моїх страждань.

Коли вони вийшли, Ден пчихнув.

– На здоров’я.

– Дякую. Слухай, я тут подумав, може, нам записатися на один курс? Маю на увазі тебе, мене і Джордана. Знаю, що ти приїхала сюди вивчати мистецтво, але, може, мені вдасться переконати тебе записатися на історію? – запитав хлопець.

По обидва боки простягалися гуртожитки, які утворювали майже бездоганний круг навколо вкритої травою галявини. Затінок під найрозлогішим деревом заполонили крісла, і, хоча лавки вздовж доріжок поки пустували, Ден не сумнівався, що невдовзі їх займуть. У їдальні він почув, як кілька студентів домовлялися після реєстрації зіграти в боулінг на галявині.

– Звісно, чом би й ні? А тим часом мені треба впевнитись, що малювання – це те, що мені справді до душі. Хочеш, я і тебе запишу?

– Мене? Аякже. Ти ніколи не бачила, як я малюю. Це гірше за примітивні фігурки чоловічків. Хіба може бути щось гірше? Кажу тобі, це рівень мого таланту. – Ден похитав головою, уявивши вираз обличчя викладача, коли той побачить його закарлючки.

– Там будуть голі дівча-а-а-та, – сказала Еббі, насмішкувато розтягуючи останнє слово.

– А ще голі хлопці, – відповів Ден.

– Твоя правда. Ого! Може, Джордан запишеться зі мною.

Вони пройшли галявиною і доріжкою, що розходилася у два боки: одна вела до реєстратури, а друга – до спортивного комплексу. Попереду Ден розгледів Фелікса, який виходив зі спортзалу – втомлений і напружений, він сам ішов на реєстрацію. Ден подумав, що варто його погукати, і відчув, що таки має це зробити. Утім, якщо по правді, йому було добре і наодинці з Еббі.

– Агов, невдахи! Почекайте на мене!

«Побув наодинці». Стежкою до них біг Джордан, перекинувши через плече лискучу шкіряну сумку. На замóк він почепив брелок з двадцятигранним кубиком. Хлопець виглядав так, ніби щойно піднявся з ліжка і накинув на себе перше, що трапилося під рукою, але, тим не менш, його вигляд примушував Дена почуватися незграбою.

– Де тебе носило? – запитала Еббі, взявши Джордана під руку. – Чому ти не прийшов на сніданок?

– Проспав. І чим годували? Напевно, було щось геть несмачне? – Джордан ходив дуже швидко, тож їм довелося поквапитись, щоб не відставати.

– Насправді їжа не така вже й погана, – відповів Ден, хоча й не був певен, чи Джордан справді очікував на відповідь. «Його важко зрозуміти, – подумав Ден. – Цієї хвилини у нього прекрасний настрій, а вже за мить він починає насміхатися з тебе». А ще був Джордан, який дуже боявся, що його виженуть з коледжу і відправлять додому. – А от кава Еббі – це кошмар для діабетиків.

– Ден так бурчить, тому що вранці сусід по кімнаті присоромив його за вибір предметів.

– Присоромив? Якого біса? Та яке йому взагалі до цього діло? – розсміявся Джордан. – Не пощастило тобі в сусідській лотереї, Денні. А от я? Я в ній переміг. Ї класний хлопець. Зранку він грав для мене на віолончелі. – Джордан помахав високому хлопцеві зі скуйовдженим волоссям, що якраз ставив на траву віолончель. – Він збирає гурт, щоб грати на галявині камерну музику. Уявляєте? Давайте вже швидше запишемося на курси. Я хочу кожного ранку слухати віолончель. Я хочу це. – Він указав рукою поперед себе. – Це точно краще за життя під Талібаном. Я готовий до всього.

– Не треба так легковажити життям, – сказала Еббі. – Воно в тебе одне.

– А от і ні, якщо я буддист. Або привид. Але ти маєш рацію. Хто хоче старіти? Точно не я. Звісно ж, я буду привабливим і відомим, але… Зморшки? Біль у спині? – Він ущипнув Еббі за носа. – Ну, принаймні ти завжди будеш виглядати неперевершено.

Ден не міг з ним не погодитись.

– А от Ден уже виглядає так, ніби йому за тридцять, – продовжував Джордан, хихикаючи. – У хорошому значенні! Не бий мене… я ж кажу – в хорошому значенні! Ти тільки глянь на себе, такий тихенький, серйозний і виглядаєш так собі. Мудрий не за віком. Хлопче, та ти як той чарівний кістлявий Будда.

– Ну дякую! – Ден опустив очі, відчуваючи, як його обличчя червоніє. Він не хотів, щоб хто-небудь, особливо Еббі, думав про Будду, коли дивитиметься на нього.

– Він що, почервонів? Так, він почервонів, – розреготався Джордан, прискорив крок і боковою доріжкою потягнув за собою Еббі, примушуючи Дена майже бігти за ними.

– Відчепись від нього, Джордане. – Вона обернулася до Дена і винувато посміхнулась. – Не хвилюйся, як на мене, ти не виглядаєш за тридцять. Він просто хоче тебе подратувати.

– Судячи з його обличчя, мені це вдається, – зауважив Джордан.

– Щось тобі сьогодні дуже весело, – сказала Еббі. – Кошмари не снилися після вчорашнього?

Джордан похитав своєю кучерявою чуприною.

– Мені? Ні, я спав, як немовля. Мабуть тому, що далеко від дому.

Ден пригадав власну ніч і сон, якого йому так бракувало. Здавалося, що він єдиний, на кого вплинув цей кабінет. Адже тільки він узявся докопуватись до історії притулку.

Він не хотів, щоб Еббі та Джордан подумали, ніби він схибнувся, тому радів, що не проговорився їм. Краще змінити тему розмови, доки він не ляпнув чогось такого, про що потім буде жаліти.

– Отож, Джордане, ми з Еббі говорили про курси, на які хочемо записатися.

– Добре…

– Ну, ми тут подумали, що деякі з них ми можемо відвідувати разом. Як тобі ідея?

– Я за, – відповів Джордан, хоча в той момент він вийняв свій телефон і зі швидкістю світла великими пальцями набирав повідомлення, трохи відвернувшись від них, щоб закрити екран від сонця. Дена це не хвилювало – кому б там не писав Джордан, це його особиста справа.

Решту шляху до реєстратури вони говорили про навчання. З кожним кроком у Дена покращувався настрій. Вони з Еббі домовилися відвідувати разом два курси, а поки вона з Джорданом буде на заняттях з малювання з натури, Ден піде на історію психіатрії. Можливо, з цього предмета він знав уже чимало, але заняття в ПКНГК були розроблені таким чином, щоб зацікавити навіть найрозумніших підлітків.

На дерев’яній опорі на розі адміністративної будівлі було розклеєно листівки з рекламою концерту арфісток, рольових ігор та змагання з бочче[7]. Над землею ще стелився ранковий туман, і студенти, що снували туди-сюди, скидалися на привидів зі сну. Гарного сну.

– Можете уявити, як будете робити це кожного дня? – запитав Ден.

– Вибирати предмети? Ні, це просто валить з ніг. – Еббі запхала розклад занять до своєї сумки, пошитої зі строкатих клаптиків.

– Ні, я маю на увазі це. Сонячного дня прогулюватися територією коледжу з іншими студентами, які насправді хочуть бути тут і відвідувати заняття, які тобі справді подобаються.

– Амінь, – сказав Джордан.

– Амінь, – додала Еббі і взяла за руки Джордана і Дена.

Чи не вперше в житті Ден був собою задоволений. У нього з’явилося двоє нових друзів і заняття, на які він чекав з нетерпінням. Того дня йому здавалося, що це буде чудове літо.

Після реєстрації студентів розділили на менші, більш організовані групки і розвели по аудиторіях на першому поверсі Вілфурду. Керівник курсів допомагав спрямовувати потік студентів, махав рукою та обмінювався жартами з кількома професорами, що стояли в холі. У призначеній для них аудиторії друзів зустріла професорка і рудоволосий хлопець, який роздавав буклети з інформацією про доступні послуги, номери телефонів екстреної допомоги і карти коледжу. Скидалося на те, що хлопець впізнав Джордана, бо перед тим, як підійти до наступного студента, привітав його дружнім: «Як справи?»

– Ми вже сто разів про це чули! – буркнув Джордан, коли вони сідали на свої місця. Перед висувним екраном у дванадцять, а то й більше рядів було розставлено стільці. Вони сіли в третьому ряду і поклали наплічники під ноги. – Я просто кажу, що я вже все знаю, я вже читав про це. У брошурі, на сайті…

– Дехто зі студентів ніколи не був так далеко від дому, – відповів Ден. Еббі сиділа посередині між ним і Джорданом, розглядаючи яскраво-салатовий буклет.

– А ти? – запитала Еббі. Це було звичайне дружнє запитання, однак Ден заціпенів – він не знав, що їй відповісти. Він не любив говорити про прийомні сім’ї, у яких він був, поки йому не пощастило зустріти Пола і Сенді.

Тому Ден дуже втішився, коли професорка жестом попросила всіх припинити розмови, очікуючи біля проектора, поки гомін стихне.

– Це Джо, – сказав Джордан, кивнувши в бік кремезного рудоволосого хлопця. – Він староста на моєму поверсі.

– Нічого такий, симпатичний.

– Староста? Та ти що, цей голубчик не для тебе. Ха-ха, голубчик, второпала?

– На жаль, зрозуміла, – пробурмотіла Еббі, закочуючи очі.

– Ой, я зараз лусну від сміху! – не вгавав Джордан, витираючи уявну сльозу.

– Ну-ну, дивись, щоб не луснув.

Темноволоса дівчина, що сиділа перед ними, обернулася і поглядом примусила Еббі й Джордана заспокоїтись. Коли вона відвернулась, Джордан показав їй язика. Професорка нарешті заговорила:

– Це Джо Макміллан, а мене звати професор Реєс. Знаю, вам напевно вже набридли всі ці організаційні лекції, але обіцяю, що це буде швидко і зовсім безболісно.

Ден уже десь чув її ім’я. Він якомога тихіше витяг з кишені свій розклад. Пробіг очима аркуша і побачив, що вона викладає історію психіатрії. Ден сховав розклад і перевів погляд на професорку. Вона була десь на голову нижча за Джо і виглядала досить доброзичливо, у неї були рум’яні щоки і широка щілина між передніми зубами. Жінка була вдягнена у все чорне, і лише на шиї було намисто з бірюзових камінців.

– Спершу кілька слів про безпеку в гуртожитку…

Ден блукав очима по аудиторії. За кілька рядів позаду він помітив Фелікса, що виструнчився у своєму кріслі. Він зітхнув, подумавши, що справді варто проводити зі своїм сусідом більше часу і перевірити, чи година-друга в компанії інших студентів допоможе витягти Фелікса з його шкаралупи. Але Дену дуже подобалось спілкуватися з Еббі та Джорданом, і, якщо Фелікс буде поводитись дивно, саме Дена звинуватять у тому, що зіпсував їм усі розваги.

– У Брукліну дуже багате і складне минуле, – продовжувала професорка Реєс. – Тому, якщо у вас є запитання, не соромтеся ставити їх у будь-який час. Не варто боятися історії.