Читать книгу Притулок - Меделін Ру - Страница 6

– Деніел Кроуфорд?

Ден обернувся, тримаючи в руці фотокартку. На порозі стояв довготелесий підліток, одягнений у накрохмалену сорочку, чорну краватку і штани з кантами, – він скидався на одного з тих місіонерів, які ходять від будинку до будинку.

– Привіт, – сказав Ден, легенько махнувши рукою. – Ти мій сусід?

– Схоже на те. – Його слова прозвучали радше серйозно, аніж саркастично. – Мене звати Фелікс Шеридан, – додав хлопець. – Я тебе налякав?

– Ні, ні, я просто… Я знайшов це фото… Тобто, я думаю, що це фото, хоча це може бути і листівка. Що б це не було, хтось доклав до нього рук. Виглядає якось дивно. – Ден простягнув фотокартку і знизав плечима. Звичайно ж, це не найкращий спосіб зав’язати розмову, але йому ніколи не вдавалося справити гарне перше враження. – Ти теж маєш таку? Може, це частина завдання для «сміттєвого полювання»[5]?

– Ні, нічого подібного. – Фелікс кліпнув своїми молочно-блакитними очима. – У мене є тільки студентська брошура, правила безпеки в гуртожитку і розклад занять. Але все це прийшло мені поштою ще кілька тижнів тому.

– Так, мені теж таке прийшло. – Ден вдруге зніяковіло знизав плечима. – Просто питаю. Дрібниці.

Ден поклав фотокартку назад до шухляди і зачинив її. Без сумніву, він зможе пережити це літо, навіть не зазираючи до неї.

– Я можу відсканувати фото і пошукати щось про нього. Насправді це зовсім нескладно – шукати інформацію за зображенням. А знаєш, коли я про це подумав, то згадав про…

– Дякую, але не переймайся, – перебив його Ден, жалкуючи, що взагалі почав про це говорити. – Слухай, може, є якась вітальна вечірка, на яку ми маємо піти?

– Якщо дозволиш мені закінчити… – спокійно продовжив Фелікс, а тоді почекав кілька вельми ніякових секунд. – Я збирався сказати, що згадав про деякі фото, які знайшов унизу.

– Зажди, ти серйозно? Що ти маєш на увазі? – Ден не міг стриматися; цікавість взяла гору.

– На першому поверсі є покинутий кабінет, – пояснив Фелікс. – Думаю, він належав колишньому головному лікарю притулку. Там було багато документів, фотографій і всякої всячини, яку можна дослідити. На табличці написано «Вхід заборонено», але замок на дверях було зламано.

– І ти зайшов усередину? – Дену не подобалось порушувати правила, але і його сусід, як йому здалося з того, що він устиг про нього дізнатися, теж не скидався на порушника.

Фелікс кивнув.

– Так, я зайшов усередину. Я не дуже придивлявся, але впевнений, що там теж були світлини, схожі на твою.

«Вона не моя, – здригнувшись, подумав Ден. – Просто мені не пощастило її знайти».

– Можеш сам подивитися, але мушу попередити, що той кабінет, щиро кажучи, виглядає дуже незатишно.

Однак Фелікса це не бентежило. Глянувши на цього високого хлопця, що затуляв собою двері, можна було подумати, що він кидає Дену виклик. Але в Дена були зовсім інші думки.

– Ну то як там з вечіркою? – запитав він.

Фелікс переступив поріг і підійшов до шафи, а його рука потягнулася до темно-синього піджака.

– А й справді. – Він наблизився до Дена, що стояв біля дверей. – Ти бачив тут багато дівчат? Може, пара на нашому поверсі й знайдеться. Але закладаюся, що на вечірці їх буде набагато більше, еге ж, Деніеле?

Ден витріщився на свого сусіда, намагаючись поєднати до купи все те, що він уже про нього дізнався. Невже всі учасники цих курсів поєднуватимуть у собі стільки суперечностей? У теорії це мало б стати оригінальною відмінністю від атмосфери його школи, де всі його знайомі були такими передбачуваними. У теорії.

– Звісно ж, я не сумніваюся, що там будуть дівчата, але…

Фелікс вичікувально подивився на нього.

– Слухай, я не дуже знаюся на знайомствах з дівчатами. Навряд чи зможу чимось тобі допомогти. Думаю, тобі пощастить більше, якщо спробуєш сам. – Ден почувався трохи ніяково через те, що ось так відмахнувся від Фелікса, який просто намагався бути приязним, але чомусь він хотів тримати свого сусіда трохи на відстані. Особливо тоді, коли це стосувалося дівчат.

– Правду кажеш. Мабуть, краще, щоб ми не сварилися через одну дівчину, еге ж?

Ден лише кивнув, тихенько зітхаючи.

Коридор заполонили учні, що заносили до кімнат свої речі, – яблуку ніде впасти. Багато з них сновигали групками і про щось говорили. Чому Деновим сусідом не став хтось із них?

– Деніеле Кроуфорд, ти тільки глянь, – скомандував Фелікс, примушуючи його зупинитися перед входом до вестибюля. Він указав на двері, до яких галявиною наближалися учні. – Дівчата. Вистачить нам обом.

Обережно вивільнивши руку з липких лещат Фелікса, Ден вийшов надвір. Цей день стане кращим. Повинен стати.

– Наприклад, я почуваю себе дорослим, а ти? – Ден запхав до рота ще один шматочок м’ятного морозива з шоколадною посипкою.

Фелікс байдуже глянув на нього.

– Не певен, що правильно зрозумів, що ти маєш на увазі.

– От що. – Ден підняв невелику картонну тарілочку з морозивом і покрутив її у руці. – Усе це морозиво. Таке відчуття… Не знаю, ніби ми маленькі діти на чийомусь дні народження. – Він зиркнув на крихітну дерев’яну лопатку, що додавалась до тарілочки. Від цього хлопець почувався ще більшим ідіотом.

Вони були у Вілфурдському залі – величезній їдальні, що слугувала також танцювальним майданчиком і знаходилась в одному з найвіддаленіших корпусів коледжу. Над їхніми головами була куполоподібна скляна стеля, крізь яку проникали останні промені сонячного світла. Через сутінки приміщення набуло бузкового відтінку, а надворі над землею вже стелився туман.

– А мені морозиво не нагадує про дитинство, – відповів Фелікс.

«Мабуть, тому, що ти ніколи не ходив на дні народження». Ден одразу ж почав картати себе. Він справді мусить бути ввічливішим, але поки що розмова ніяк не клеїлась.

– Я от сподівався, що отримаю пораду, на які курси біології записатися, але не бачу тут жодного професора, з яким я міг би… Хвилиночку! Здається, це професор Соамс. Я читав його дисертацію про еволюцію хвороботворних мікробів…

Ден не почув решту Феліксової балаканини і вельми зрадів, коли той, проштовхуючись крізь натовп, попрямував до літнього чоловіка в іншому кінці залу. Хоч йому й полегшало, коли Фелікс дав йому спокій, Дена вразила думка, що він сам-один залишився в цій юрбі.

Сподіваючись, що виглядає не так ніяково, як почувається, Ден запхав до рота ще один шматочок талого морозива. На смак воно було крейдяним, як таблетка. Крізь відчинені двері потягнуло неприємним цигарковим димом, і Денові роздуми обірвалися.

«Заспокойся, Дене, все добре, все добре».

Потилицю холодив неприємний колючий піт. Хлопцю запаморочилось у голові, скляна стеля почала крутитися. Уся кімната затанцювала йому перед очима. Він спробував ухопитися за стіл позаду, але схибив і почав падати на спину. Будь-якої миті він опиниться на підлозі.

Сильна рука схопила його за плече.

– Агов, обережно, хлопче, а то будеш весь у морозиві!

Ден кліпнув очима, і світ знову зупинився. Перед ним, усе ще тримаючи його за руку, стояла дівчина – невисока, з великими карими очима та кремово-оливковою шкірою. На ній була простора сорочка на ґудзиках, забризкана фарбою і вдягнена поверх майки, подерті джинси і важкі чорні черевики.

– Дякую, – сказав Ден, оглядаючи свою сорочку – чи, бува, не вилив чогось на себе. – Здається, тут трохи спекотно.

Дівчина посміхнулася.

– До речі, я Ден Кроуфорд.

– Я Еббі, Еббі Вальдез, – відповіла дівчина. Вони потисли руки одне одному. Її долоня була сильною і теплою.

– Може, й так, – пирхнула Еббі й відкинула своє хвилясте волосся. Воно чорною хвилею впало їй на одне плече, в локони було вплетено фіолетові й зелені пір’їнки. – Могли б увімкнути вентилятор.

– Скажи? Отож, гм, як тобі це місце? – запитав Ден. Здавалося, що це цілком нормальне запитання, особливо після явно ненормального знепритомнення. Доктор Оберст завжди казала йому, що, якщо він хвилюється під час розмови, треба просто поставити людині запитання, і нехай уже вона трохи поговорить.

– Ніколи не мріяла жити в старій божевільні, але з іншого боку – це круто. А ти чому тут? Маю на увазі, що будеш вивчати?

– Переважно історію, може, трохи психологію. А ти?

– Спробуй угадати, – засміялася Еббі. – І це не астрофізика!

Ден поглянув на бризки від фарби на її сорочці і темні плями на її руках, сліди від олівця на згинах долоні й суглобах пальців.

– Гадаю… мистецтво.

– У яблучко! – Еббі легенько вдарила його по руці. – Тут мають бути чудові заняття у студії, тож для мене це гарна нагода попрацювати над своєю технікою перед поданням документів до коледжу. Але хто зна, еге ж? Та й вибір невеликий. – Вона говорила швидко і жваво, перестрибувала з думки на думку, навіть не переводячи подиху. Ден лише кивав і вставляв «угу» в слушні, на його думку, моменти.

Без жодного слова вони попрямували до відчинених дверей.

– Тобі вже краще? – запитала Еббі.

– Про що це ти? – Ден зупинився на порозі. Надворі пропливав над ними і виблискував у темряві світляний диск. Більше десятка студентів з’юрмилися на галявині й знову запускали фризбі.

– Про те, що зовсім недавно ти ледь не знепритомнів.

– А, ти про це. Так, зі мною все добре. Думаю, це все через спеку, а ще я сьогодні майже нічого не їв. – Непогане було виправдання, кращого й не придумаєш, зважаючи на те що Ден не був певен стосовно причини. Правду кажучи, хлопець навіть радів, що так сталося, – інакше він би не познайомився з Еббі.

Він указав на студентів, що бігли галявиною.

– Цікавишся спортом?

– Я? – засміялася Еббі, граючись пір’їнкою у волоссі. – Не дуже. На шкільних матчах я зазвичай сиджу на трибунах. Я граю на флейті-піколо в нашому місцевому оркестрі. Не скажу, що мені це дуже подобається, але тато каже, що у коледжі мене вважатимуть «всебічно розвинутою».

– Та я теж ніколи особливо не цікавився спортом. – Вони затрималися на ґанку й спостерігали за грою. – Мій тато трохи розчарований… У дитинстві він захоплювався баскетболом.

Ден трохи зменшив масштаби. Його прийомний батько Пол вступив до коледжу – отримував спортивну стипендію саме з баскетболу, і він завжди примушував Дена грати у дитячий баскетбол, згодом у юнацькій лізі, і так тривало до того дня, коли Дену ввірвався терпець і він заявив, що краще поїде до наукового табору.

– Ну, якщо ти тут, мабуть, він не такий уже й розчарований. Треба мати клепку в голові, щоб потрапити… – вона обірвала на півслові і почала енергійно махати хлопцеві, що наближався до них. Хлопець безтурботно крокував поміж гравців у фризбі, не звертаючи жодної уваги на їхні вигуки, щоб він не плутався під ногами. Ден глянув на Еббі, перевів погляд на її знайомого, і в нього всередині щось обірвалося. Не те щоб він мав на неї якісь плани – вони були знайомі якихось десять хвилин, – але Ден мав визнати, що його дуже дратувало те, що тут був ще один хлопець, який міг скласти йому конкуренцію. Він витріщився на незнайомця, що мав самовпевнений вираз обличчя, модну зачіску і крутий стильний одяг. «Та з ним навіть не варто мірятися, усе одно мені до нього далеко».

– Як поживаєте, ботаніки?

– Джордане, поводься чемно, – відповіла Еббі, закочуючи очі. – Це Ден. Дене, це Джордан, і, чесне слово, насправді він не такий кретин.

– Ні, – погодився Джордан. – Просто недоумок. То як справи, Дене? Уже заселився в цей табір для схиблених? – У нього були модні вузенькі окуляри і зелений шарф, що вільно висів на його шиї. Ден заздрив його бездоганній щетині, бо самому ніколи не вдавалося відпустити таку, тому що його волосся відростало клаптями.

– Серйозно, Джордане, кого ти хочеш вразити? Вибач, Дене, він просто викаблучується. Ми з ним випадково познайомились в автобусі, коли їхали сюди, і насправді він хороший хлопець, тільки треба краще його пізнати. – Еббі скрикнула, коли Джордан однією рукою обійняв її за талію. Ден відчув нестерпне бажання відвернутися. Ще бракувало дивитися на їхні любощі.

– Добре, добре, розслабся, почнемо все спочатку. – Джордан відступив на крок, плеснув у долоні й поправив окуляри. – Я Джордан, приємно познайомитись. Може, вже досить убивати мене поглядом? Еббі зовсім не мій тип, зрозуміло?

– О, Боже, Джордане, ти зробив тільки гірше! – Еббі обурено обхопила себе руками і відвернулася, щоб приховати рум’янець, що вже зафарбовував її щоки.

– Пробач, Еббадабаду, просто тебе так легко ущипнути.

Мабуть, Ден щось пропустив, бо за якусь мить ці двоє почали несамовито реготати, і він геть спантеличився. Напевне, збентеження відбилося на його обличчі, тому що Еббі запитально глянула на Джордана, а той, закотивши очі, терплячим тоном, ніби Дену було п’ять років, почав пояснювати:

– Я гей. Ось чому Еббі не мій тип.

– А. Угу. Ясно.

Дена аж ніяк не турбувало те, що Джордан гей, але він не знав, що б таке сказати на своє виправдання, щоб не здатися ще більшим ідіотом. Еббі та Джордан уже весело і добродушно жартували одне з одним, а Ден стояв поряд, ніби третій зайвий. Якщо за одну поїздку в автобусі їм удалося так близько заприятелювати, то їм, звісно ж, буде неважко знайти нових друзів. Не таких незграбних і нетямущих, як Ден.

– А знаєте, на першому поверсі гуртожитку є старий моторошний кабінет, – ляпнув Ден. Його щоки палали, він у цьому навіть не сумнівався. Обличчям пробігли колючі мурашки, коли Джордан та Еббі раптово обірвали свою балаканину, одночасно обернулися і впилися в нього очима.

– Що ти сказав? – перепитав Джордан, суплячи брови.

– У Брукліні? Біля вестибюля? – Ден не хотів передчасно радіти, але скидалося на те, що Еббі зацікавилась, схилила голову набік і задумливо прикусила губу. – Мабуть, я проходила повз нього. Мені здалося, що там було зачинено. На карантин чи щось таке, – сказала вона.

– Мій сусід по кімнаті, Фелікс, пробрався всередину. Він казав, що кабінет відчинений. Було б класно його оглянути. Може, сходимо після того, коли всі полягають спати? – Лише вимовивши останню фразу, Ден зрозумів, як дивно звучала його пропозиція. Він запрошував їх піти з ним до забороненого кабінету, хоча щойно з ними познайомився…

Здавалося, що Джордан прочитав його думки, бо він похитав головою і почав ліниво перебирати торочки свого шарфа. Напускна хоробрість, якою він ще хвилину тому хизувався, вмить щезла.

– Звучить якось проти правил. Не хочу бути занудою, але не маю великого бажання, щоб мене викинули звідси вже першого дня. Не кажу, що такого ніколи не станеться, але точно не першого ж дня.

– Джордане, він сказав, що там відчинено. Тому навряд чи це можна назвати порушенням правил, – утрутилась Еббі. Вона подарувала Дену сяйливу усмішку. – Думаю, це має бути цікаво… та й мені завжди потрібне натхнення. Закладаюся, що там заховано цілу купу всякої стародавньої всячини.

– Там є фотографії, – швиденько додав Ден, поки Джордан не встиг знову все зіпсувати. – Фелікс казав, що там повно знімків.

– Фотографії? Ще краще! Я люблю старі чорно-білі світлини. – Еббі штурхнула Джордана ліктем, та хлопець, здавалося, ще не збирався відступати.

– Ось так просто відчинено? Ти впевнений? – запитав він.

Ден кивнув.

– Так сказав мій сусід, і мені здається, що він не з тих, хто буде просто так викаблучуватись. Він казав, що на дверях був замок, але зламаний.

– Хтось тут у них дуже недбалий, – зауважила Еббі.

– І дивний, – додав Джордан, розтираючи лікті, ніби він замерз. – Не впевнений, Еббі, що тобі таке подобається. Я не люблю ці дурнуваті жахалки.

– Цього разу не відкрутишся, – рішуче заявила Еббі. – Правда, Дене? – У її очах танцювали іскорки.

– Так… Так, звичайно! Ти маєш піти з нами. – Якусь хвилину він сподівався, що вони з Еббі все-таки оглядатимуть кабінет без Джордана.

– Я не знаю… – відказав Джордан. – Це якось ризиковано.

І він таки мав рацію. Що б там Ден не казав про зламаний замок, він не сумнівався, що входити до кабінету суворо заборонено. А якщо їх спіймають на гарячому і, як боявся Джордан, викинуть звідси, він ніколи собі цього не пробачить. Але найгірше те, що тоді він зіпсує не тільки своє літо, але й їхнє. Оце в них буде чудове перше враження.

Але Ден почувався так, ніби відкрив скриньку Пандори – усі знахідки, які можуть трапитись йому в старому крилі гуртожитку, повилазили на світ Божий і порозбігалися хто куди. Утім, правду кажучи, Дену дуже хотілося дізнатись, чи в тому кабінеті були такі ж фото, як те, що він знайшов у своїй кімнаті.

– Та ну, – заохочував Ден, указуючи на довготелесу постать Фелікса, що махав їм з юрби. – Він заходив туди. Що може з нами статися?

Джордан поглянув на Дена і фиркнув.

– Що там кажуть про вплив однолітків? Якщо твої друзі стрибнуть з моста і таке інше?

– Ну, з тобою чи без тебе, ми з Деном усе одно підемо, правда? – запитала Еббі з такою впевненістю, що Ден аж зачудувався.

– Та добре, добре! – Сміючись, Джордан штурхнув Еббі ліктем. – Ваша взяла – ходімо вже зістрибнемо з того моста.