Читать книгу Притулок - Меделін Ру - Страница 7

Вони вже чекали на нього внизу, біля сходів. Ден ледь не спізнився через дзвінок від батьків, але щойно запевнив Пола і Сенді, що дістався без пригод і на нього чекають його нові друзі Джордан і Еббі, як мама щось радісно прощебетала і відпустила його.

У вестибюлі за спинами Джордана та Еббі мерехтіло кілька лампочок. Джордан сперся на одну з високих білих колон, які підтримували арку. Однією рукою він помахав Дену, а в іншій тримав ліхтарика.

Еббі перевдягнулася в бірюзового светра і зібрала волосся в хвостик.

– Слухай, – прошепотіла вона, озираючись. – Ми бачили, як кілька хвилин тому тут проходив сторож, але більше нікого не було. Ти готовий?

Ден кивнув і став поряд з ними під аркою. Джордан перевірив ліхтарика, посвітивши на кожного з них.

– Останній шанс повернути назад і зробити щось розумне, – запропонував Джордан, – як от випити в моїй кімнаті й подивитись «Громових котів»[6].

Еббі зморщила носа і легенько вдарила його в плече.

– Щось запізно в тебе коліна затрусилися. До того ж ми можемо випити пізніше.

– Ловлю тебе на слові, – пробурмотів Джордан, йдучи за ними в темний мовчазний вестибюль. – Бо після наших пригод мені точно не завадить чогось випити.

Ден чудово розумів, про що він. Опинившись тут, він так розхвилювався, що йому голова пішла обертом. Не надто приємне відчуття, та безумовно краще за ту тривогу, яку він завжди відчував.

Дуже обережно вони прокралися пустим вестибюлем, минули дошки оголошень і розклад занять, торгові автомати і розхитаний ліфт, що вийшов з ладу. Що далі вони заходили, тим менше було світла, а біля дверей старого кабінету вони опинилися в цілковитій темряві. Джордан перевів ліхтарика з їхніх ніг на двері, і Денове серце завмерло: було видно, що вони замкнуті. А табличка, про яку казав Фелікс, виявилась картоном, на якому досить таки загрозливими червоними літерами було написано «ВХІД ЗАБОРОНЕНО».

– Я думав, що тут необмежений доступ, – прошепотів Джордан.

– Присягаюся… – Невже Фелікс обманув? Навіщо йому взагалі це робити? – Напевно, вони дізналися, що сюди заходять студенти, і зачинили кабінет. Чорт забирай! Вибачте, що притягнув вас сюди.

– Та гаразд, не треба так засмучуватись. – Джордан вийняв з кишені скріпку і почав випрямляти її. Тоді встромив один кінець у шпарину висячого замка і почав обережно крутити. – Майте на увазі, що за це ви будете винні мені більше, ніж просто перегляд «Громових котів».

– Нічого собі, – прошепотів Ден. Він бачив по телевізору, як зламують замок, але це не порівняти з тим затамованим напруженням, яке відчуваєш, коли бачиш ці маніпуляції на власні очі.

Джордан посміхнувся, на мить зупинивши свою роботу.

– Я можу ще й шпилькою.

– Можна трохи тихіше? – Еббі глянула через плече.

– Ти дихаєш голосніше, ніж ми говоримо. – Джордан роздратовано зітхнув і прикусив нижню губу. Замок тремтів у його руці.

– Можеш трохи швидше? – пробурмотів Ден.

– Роблю так швидко, як можу. Це, знаєш, мистецтво. Не можна квапити мистецтво. – Блискучі крапельки поту, що виступили на Джордановому чолі, трохи намочили його чуба. – Ось… майже…

Ден почув легеньке клацання.

– Готово! – Джордан сховав скріпку в кишеню своєї спортивної куртки і зняв замок з дверної петлі. Штовхнув двері, але ті не ворухнулися. – Дідько, щось заклинило, – сказав хлопець. – Домопожіть…

Ден та Еббі вперлися руками в масивні двері й штовхнули їх. Спершу здавалося, що двері опираються, але згодом вони почали сунутись.

Ще один натиск – і двері, здригнувшись, відчинились. Угору здійнялася хмара пилюки, і з кімнати вирвалось полегшене зітхання, ніби якась стримувана сила нарешті вирвалася на волю. Однак пилюка швидко розсіялась – мабуть, після Феліксового візиту її залишилось не так уже й багато.

– Фу, як тут смердить. – Еббі закашлялась і відступила назад, прикриваючи рота, щоб не наїстись пилюки.

– Запах, як у будинку мого діда, – сказав Джордан. Його голос ледь чутно пробивався крізь долоню, якою він затуляв рота.

– Мабуть, тут уже давно не прибирають. – Ден нишком заглянув за двері. Джордан, що стояв поряд, обвів темряву ліхтариком, освітивши просторий, схожий на приймальню, кабінет.

– Як думаєте, коли тут востаннє хто-небудь працював?

– У кам’яну добу? – пожартувала Еббі.

Вони з Деном увімкнули ліхтарики на своїх телефонах, і всі троє переступили поріг темного кабінету. Світло ліхтариків утворювало невеликі блакитні й білі озерця, але його було недостатньо, щоб подолати темряву.

Вони просувалися вперед. Повільно почали виринати обриси – невисока конторка зліва, де напевне сидів секретар, невеликий диванчик справа біля стіни, на стелі строга люстра, у якій вже давно перегоріли лампочки.

– Чортзна-що, – прошепотів Джордан, присуваючись ближче до Еббі з Деном. – Ніби… ніби тут усе завмерло, ніби час зупинився. Ніби одного дня вони просто встали і пішли. – Він минув Еббі й Дена, наблизився до конторки і заглянув за неї. – Телефони, друкарські машинки, всяка всячина.

– Мабуть, лікарню закрили раптово, – зауважила Еббі. Разом з Деном вони випередили Джордана і підійшли до дверей внутрішнього кабінету. Світло ліхтарика проходило над Деновим плечем, і вони змогли краще роздивитися залишки літер, що вкривали скляні двері.

Г Н Л К Р УФ Д

– Як думаєте? – Ден нахилився, вивчаючи букви і намагаючись подумки заповнити пропуски. – Це кабінет головного лікаря?

– Схоже на те, – погодилась Еббі. – Тут відчинено, як гадаєте?

– Є лише один спосіб дізнатися… – Затамувавши подих, Ден потягнувся до дверної ручки і накрив її долонею, перед тим помітивши, що шар пилюки на ній потурбували чиїсь пальці. Мабуть, відбитки залишив Фелікс, який напевне заходив і сюди, бо поки що Ден не побачив жодної фотокартки.

Двері прочинилися, з тихеньким поскрипуванням обертаючись на тугих завісах.

– Ого, – у нього за спиною видихнула Еббі.

– Ти читаєш мої думки, – прошепотів Ден.

Витерши руки, щоб позбутися причепливої пилюки, він першим увійшов до кабінету, а Джордан одразу за ним. Це було справедливо, зважаючи на те, що вся ця пригода з дослідженням таємничого була, фактично, його ідеєю. Вони опинилися в кабінеті, що його можна було б назвати просторим, якби не скупчення книжкових шаф і стелажів з папками, не кажучи вже про купи розкиданих паперів. Ден перечепився через лампу, що валялася на підлозі, і вхопився за край великого стола.

На столі він помітив старий телефон з диском, а поряд – потерті журнали і записники. Тоді до нього дійшло: те, що на перший погляд здавалося коробкою з паперами, насправді було стосом вицвілих світлин, і пилюки на них було менше, ніж на інших предметах.

– Здається, я знайшов ті знімки, про які говорив Фелікс, – промовив Ден.

Він присвітив телефоном верхній знімок – високий чоловік у довгому білому халаті та окулярах, якого Ден бачив не вперше. Хлопець схилився, щоб краще його роздивитися. То був той самий чоловік, що й на фото в шухляді його письмового столу. Ден швиденько перегорнув іншу світлину і скрикнув.

– Що таке? Що сталося? – запитала Еббі.

– Нічого, – відповів Ден. Якщо він визнає якийсь зв’язок, то більше не зможе прикидатися, що це йому тільки здалося.

На наступному знімку була група лікарів, що зібралися навколо ліжка-каталки. На ньому, навдивовижу спокійно, лежав молодий чоловік у лікарняній сорочці. Один з лікарів тримав його голову, а інший натягував на чоло важкого шкіряного ременя. Поряд стояла медсестра зі шприцом.

Еббі стала поруч з ним, і обоє вдивлялися у фото, намагаючись зрозуміти, що воно таке.

– Напевне, це якесь лікування, – нарешті вимовив Ден. – Мабуть, він був тутешнім пацієнтом.

– Такий молодий, – сказала Еббі. – Може, навіть нашого віку.

«Це міг би бути я». Ден прогнав цю думку, відклав фотокартку і присвітив наступну.

На цьому знімку була прив’язана до столу жінка. Над її головою нависав шолом, з якого стриміли дроти. У зубах жінка стискала дерев’яний брусок. З цим шоломом і бруском вона виглядала так, ніби її, наче мученицю, піддавали тортурам.

Світлини були жахливими, але Ден не міг спинитися, розглядаючи їх одну за одною. На кожній був пацієнт, що проходив якусь процедуру, – з виразом болю чи відстороненої смиренності. Від знімка гідротерапії Денові звело судомою живіт. Санітари спрямували шланги з водою на пацієнта, що голий-голісінький забився в куток і тремтів. Збоку стояв лікар, байдуже схрестивши на грудях руки.

Ден раніше читав про такі застарілі підходи до лікування – направду, у нього було якесь нездорове зацікавлення цією темою. Він виріс у прийомній сім’ї й завжди цікавився соціальними системами, що робили вибір за людей, а не разом з ними. Не те, щоб він порівнював своє життя зі становищем цих нещасних людей – як би там не було, система зробила за нього непоганий вибір. Нізащо у світі він би не поміняв свою сім’ю.

– Заждіть, тільки гляньте на це… – сказав Джордан, і хвилювання в його голосі привернуло їхню увагу.

Він стояв біля дальнього краю столу, а його ліхтарик освітлював стіну, на якій висіло ще більше обрамлених фотографій.

– Це просто жах, – промовив Ден.

– Тихіше, – ледь чутно прошепотіла Еббі.

Вона підійшла до однієї з фотографій і рукавом обережно стерла зі скла пилюку. На світлині було зображено маленьку дівчинку, дев’яти-десяти років, зі світлим волоссям до плечей. Вона стояла, опустивши руку на дерев’яний стовпчик, ніби позувала для портрету. На ній була візерунчаста сукня і гарні прикраси. Але через чоло дівчинки простягався нерівний шрам і щось було не так з її очима.

– Вона виглядає такою засмученою, – сказала Еббі.

Засмученою, що не кажіть. А радше – спустошеною.

Еббі застигла на місці та уважно вдивлялася в знімок – здавалося, що вона поринула в якийсь транс. Дену забракло сміливості пояснити їй, що дівчинці, зважаючи на шрам на чолі і пустоту в її очах, найімовірніше, зробили лоботомію. Які нелюди могли зробити лоботомію маленькій дівчинці?

Фотографія, що висіла поряд, вирвала його з задуми. На ній був пацієнт у наморднику, що виривався з рук двох санітарів у фартухах. Один із санітарів, які стримували його, виглядав дуже зловісно. Ден не міг відірвати від знімка очей. Хто зробив усі ці фотографії чи бодай частину з них? Хто розвішав їх на стіні?

– Не віриться в те, що всім цим бідолахам тут допомагали, – мовив Джордан.

– Вони були хворі, – автоматично відповів Ден.

– І що з того? Це, по-твоєму, гуманно? Та тим лікарям мало по яйцях врізати за те, що не дотримувались клятви Гіппократа.

– Ти й гадки не маєш, що тут відбувалося! – випалив Ден. Тоді схаменувся. Чому це йому хочеться захищати лікарів, які, можливо, зробили лоботомію дитині? Які хотіли катувати людину? Коли він глянув на свої схрещені руки, його пронизав страх, і він поквапився обірвати ніякову тишу. – Гадаю, нам дуже пощастило, що з того часу медицина просунулась далеко вперед.

– Але навіщо залишати це тут?! – зненацька вигукнула Еббі, вказуючи на знімки. Її підборіддя тремтіло. – Вони… жахливі.

– Ну, принаймні це чесно, – відповів Джордан, обіймаючи її за плечі. Еббі відштовхнула його руку. – Ненавиджу, коли люди уникають правди. Та й не варто забувати, що тут було замкнуто.

– Мені начхати, що вони замкнули кабінет. – Вона прикипіла очима до світлини дівчинки. Дену нестерпно захотілося забрати її звідси, поки спустошена дівчинка з фотокартки не простягнула свої руки, щоб затягнути Еббі до себе. Але це, звісно ж, безглуздя.

«Їй не слід тут бути. Її треба відвести в безпечне місце».

Повільно Еббі підняла руки і зняла рамку з гачка. На тому місці, де щойно висіла фотографія, залишилась світла латка. Дівчина притисла рамку до грудей і міцно обхопила її руками, ніби захищаючи від чогось.

– Що це ти робиш? – запитав Ден, не в змозі стриматись.

– Я заберу її до своєї кімнати. Там вона буде в безпеці.

– Еббі, ти не можеш її забрати, – сказав Ден, намагаючись заглушити відчай у своєму голосі. – Вона мусить бути тут. Відпусти її.

Еббі хотіла щось відповісти, коли це втрутився Джордан.

– Слухайте, заспокойтеся обоє. Ти ж навіть не знаєш її, Ебс. Краще поверни світлину на місце. Хтось може помітити, що вона зникла.

– Хто? – з ноткою сарказму в голосі не вгавала дівчина.

– Хтось, – роздратовано кинув Джордан. – Не знаю… Може, тут є якийсь перелік усього цього мотлоху.

Здавалося, що Еббі не почула його слів. Вона стояла мовчки, наче статуя, і міцно притискала до грудей знімок.

– Еббі, будь ласка, почепи її назад. Її місце тут, з іншими, – наполягав Ден. – Будь ласка. – Він не міг повірити, що сперечається з однією з найкрасивіших дівчат, яких він коли-небудь зустрічав.

«Та нехай забирає, Дене. Ти ж хочеш їй сподобатись».

Але потреба говорити була непереборною.

Очі Еббі були майже такими пустими, як і в тієї дівчинки на знімку. Раптом вона затремтіла і кліпнула. Обережно, майже з ніжністю, дівчина почепила фотографію назад на стіну. Востаннє торкнулася її та промовила:

– Нещасна маленька пташка. Цікаво, чи їй удалося вибратися з клітки?

Коли фото опинилося на своєму місці, Ден відчув полегшення. Хоча й не знав чому.

– Ну, – сказала Еббі. – Ходімо. Мені вже досить.

Вони тільки цього й чекали. Усі троє швиденько покинули старий кабінет, ніби ззаду їх хтось підганяв, і Ден дуже втішився, коли врешті зачинив за собою двері.

– Агов, а замок? – прошепотів Джордан, коли вони вже дійшли до торгових автоматів.

– Не хвилюйся, я вже про все подбав, – відповів Ден, прагнучи опинитися якнайдалі звідси.

– Упевнений?

Не чекаючи відповіді, Джордан повернувся і ще раз усе перевірив. Замок висів на дверях так, як вони його й залишили.

– Моя провина, – нервово засміявся Ден. Він справді міг заприсягтися, що замкнув його. А втім, його пам’ять полюбляла грати з ним у злі жарти.