Читать книгу Притулок - Меделін Ру - Страница 11

Наступного ранку Ден насилу обмінявся з друзями бодай словом. Їхнє спільне заняття було аж десь під обід, тому через безсонну ніч він кілька разів переставляв годинника, щоб довше поспати. За сніданком він жадібно і квапливо поглинав пластівці та апельсиновий сік і дивився, як Еббі прикладала до очей холодні ложки. Вона стверджувала, що це допоможе їй прокинутись і позбутися мішків під очима, спричинених недосипанням.

Але в нього не було часу спростувати цей міф. Ден, з розкладом у руках, побіг на своє перше заняття, сподіваючись, що історія психіатрії буде для нього гарним початком. Коли він зайшов до аудиторії, то побачив там Джорданового сусіда Ї і дуже зрадів, що серед юрби цих незнайомців зустрів дружнє обличчя. Не звертаючи уваги на знайомий голос, який казав, що краще йому сидіти самому, Ден підійшов до Ї та відрекомендувався.

– Як справи? – запитав він у Ї, коли вони сідали.

– Так собі, – здвигнув плечима Ї. – Джордан постійно пише комусь повідомлення, навіть уночі, коли нам треба спати. Я чую, як клацають його пальці, мало не до четвертої ранку.

– Він справді дуже любить той телефон.

– А загалом? Мені подобається, що можу робити ще щось, а не тільки грати на тій клятій віолончелі. Я люблю музику і все таке, але я відкритий для інших можливостей. Може, я знайду їх на цьому занятті. Навіть якщо й не знайду, то принаймні дізнаюся щось нове, еге ж? До того ж, може, нам пощастить почути якісь класні історії про наш гуртожиток-божевільню.

Заняття почалося, і ввійшла професорка Реєс – вона взялася роздавати студентам програму курсу. Вона знову була вдягнена у все чорне, але цього разу на її шиї висіло кварцове намисто. Її вигляд трохи нагадував Дену ворожку з нічних телепередач.

Професорка Реєс одразу йому сподобалась, особливо після того як один зі студентів підняв руку, а вона лагідно відповіла:

– Ні, ми не будемо обговорювати притулок Бруклін. Але дякую за ваше запитання. Якщо захочете самостійно провести дослідження цієї теми, щоб отримати додаткові бали, я не проти.

Рука одразу ж опустилася.

Минуло дві години, і Ден лише кілька разів відволікався – думав, що там Еббі з Джорданом роблять на занятті з малювання. Він сподівався, що Еббі не розкаже Джордану про їхню нічну розмову. Ні, Ден не переймався тим, що Джордан дізнається про його кошмар чи проблеми з батьками, які виникли в Еббі, йому просто хотілося, щоб ця розмова була лише їхньою таємницею.

Ніякого різкого і пронизливого дзвоника, що сповіщає про закінчення уроку. Замість цього за чверть до кожної години бамкали дзвони місцевої каплиці, і так професори визначали, коли закінчувати заняття. Це була приємна зміна. Ден заховав свою папку до наплічника. Студентів не зобов’язували купляти підручники, а більшість навчальних матеріалів вони отримували на роздруківках, у вигляді слайд-шоу та документальних фільмів. Ден вискочив з аудиторії одразу за Ї, а тоді пригадав, що він уже не в школі і нічого страшного не станеться, якщо він спізниться на обід.

Усім студентам роздали карту коледжу, і, вивчаючи її, Ден почувався туристом. Погода надворі змінилася – росяний ранок перетворився на спекотний літній день.

Професорка Реєс уже вийшла на галявину, щоб покурити. Ден пригадав, що вона казала про додаткові бали, і підійшов до неї.

Вона посміхнулась, докурила цигарку і вкинула її у найближчу металеву урну.

– Деррен, так? – запитала вона.

– Ден, – виправив він, ховаючи руки в кишенях. – Деніел Кроуфорд.

Якийсь час вона дивилася на нього, а тоді сказала:

– Так. Запам’ятала. Тепер не буду плутати.

– Мене цікавлять дослідження, за які можна отримати додаткові бали.

– Ой, Дене, я пожартувала. Ти ж знаєш, що тут не ставлять оцінок, правда? – професорка тихенько засміялась. – Ти хочеш отримати рекомендацію чи просто підлещуєшся?

– Ну, я… – Ден навіть не знав, що їй відповісти, він зніяковів від того, що вона такої поганої думки про нього. – Просто це мене дуже зацікавило… Психіатрія та історія, маю на увазі. Мені здалося, що було б класно отримати додаткові бали. Я подумав, що міг би взяти інтерв’ю у місцевих жителів, дізнатися їхню точку зору.

– Нехай щастить! – Професорка Реєс поправила на плечі лямку від сумки.

– Перепрошую?

– Місцеві жителі, як би це сказати, забобонні? І це ще м’яко кажучи… Уже кілька років вони пишуть клопотання про знесення Брукліну, але все марно. По-перше, це історична пам’ятка і її не можна чіпати. По-друге, немає жодної причини його зносити. Фундамент трохи ненадійний, це правда, однак коледж оплачує його ремонт, за який невдовзі візьмуться. – Вона понишпорила в сумці й витягла пачку цигарок. Прикурила одну і махнула нею. – Отож, ти можеш зіткнутися зі, скажімо, опором. Вони розкажуть тобі про Бруклін, авжеж, тобі аж вуха зів’януть, але тільки про те, як сильно вони хочуть, щоб його знищили.

– Дуже шкода, – щиро сказав Ден. – Я думав, що з цього вийде непогана наукова робота.

– Вийде, і тобі варто спробувати. – Професорка Реєс нахилилася до нього і по-змовницьки посміхнулась. – Знаєш, я отримала дозвіл провести для старшокурсників один семінар у старій закритій частині гуртожитку. Ми переглядатимемо старі архіви і нарешті вивеземо їх з коледжу. Ти приїдеш сюди наступного року?

– Я б хотів, – відповів Ден. – Але я тільки перейшов у старші класи. – Насправді Ден ще не вирішив, чи вступатиме до цього коледжу. Втім, якщо йому сподобаються літні курси, то чом би й ні. – Послухайте, якщо у мене вийдуть гарні інтерв’ю, ви зможете використати їх для свого семінару.

– Звісно, – сказала вона. – Поживемо – побачимо.

Ден пішов, легенько помахавши їй рукою. Він ще не зрозумів, чи ідея докопатися до минулого Брукліну лякала його, чи захоплювала, але, оскільки це було, так би мовити, його завдання – нехай навіть неофіційне завдання для отримання фальшивих додаткових балів, – цей факт додавав їй певної вагомості. Тепер він зможе розповісти Еббі та Джордану про свої знахідки і при цьому не виглядатиме психом.

Якщо вже зайшла мова про Джордана та Еббі, то вони, мабуть, чекають на нього за обідом. Ден пригадав ту мить минулої ночі, коли йому здалося, що Еббі от-от його поцілує. Чи вона теж про це згадує? Чи вона теж про нього думає?

Чотири дні Ден збирав усю свою сміливість, щоб запросити Еббі на побачення.

Правду кажучи, це були чотири неймовірні дні, протягом яких він, Еббі та Джордан стали просто нерозлийвода. Вони разом їли, разом сиділи на заняттях і вечорами разом гуляли. Утім, через це Ден ще більше боявся запросити Еббі на побачення. Голова йому йшла обертом. Чи варто її запрошувати? А що, як вона йому відмовить? Чи залишаться вони після цього друзями? Як до цього поставиться Джордан? А що, як вона погодиться? А що, як?..

Він постійно занурювався у свої думки, і навіть Фелікс помітив, що з ним щось не те.

– Здається, ти чимось засмучений, Деніеле, – якось зауважив Фелікс, коли Ден після обіду повернувся до кімнати, гепнувся на ліжко і голосно зітхнув. – Хочеш про це поговорити?

Ден зважував, чи є якийсь сенс радитися з Феліксом щодо свого побачення – хоча йому здавалося, що його сусід теж непогано проводить час на цих курсах. Він досі вчився сам у їхній кімнаті, говорив, як учитель хімії, і дуже мало спав. Але його комікси кудись зникли і скидалося на те, що йому подобалось займатися своїми справами.

– Ну-у, – протягнув Ден. – Я думаю про те, щоб запросити Еббі на побачення. Як гадаєш, які в мене шанси?

– Ага, тепер розумію, чого ти такий знервований…

– Ти… розумієш? – Ден зупинився, хоча й не був певен, чи хоче почути Феліксові пояснення.

– Хоча в тебе й симетричне обличчя, вуха трохи клапаті. Ти не дуже високий, і м’язів небагато, тож… А з іншого боку, Еббі…

– Так, – перебив його Ден. – Вона збіса гарна.

Фелікс зачекав, поки Ден договорить, і знизав плечима.

– Я б сказав, що вона, так би мовити, не для тебе.

– Я так і думав, дякую, – пробурмотів Ден. Йому не варто так засмучуватись, зважаючи на автора цих суджень, але… все одно неприємно.

– Але це якщо дуже придивлятися, – засяяв посмішкою Фелікс, обернувшись на стільці. – Я відповів на твоє запитання?

– Так, – сказав Ден. – Ти дуже допоміг. Дякую. – Він зібрав свої записники і вийшов з кімнати.

Та фраза – «не для тебе» – мучила його всю дорогу. В якомусь сенсі Фелікс мав рацію. Ніколи раніше Ден не зустрічав такої дівчини, як Еббі, – вона дарувала йому краплинку світла щоразу, коли з’являлася поруч.

Забамкав дзвін місцевої каплиці, сповіщаючи, що вже за чверть друга і час починати заняття. Спізнився. Як таке могло статися? Він вийшов з гуртожитку кілька хвилин по першій. Ден щодуху промчав решту шляху і зупинився перед входом до навчального корпусу геть захеканий і спітнілий. Під останній удар дзвона він увірвався в коридор. Джордан та Еббі чекали на нього біля дверей до аудиторії.

– Нарешті! – вигукнула Еббі. – Ми вже думали, що ти не прийдеш.

– Просто спізнився. Були деякі справи з сусідом.

– Аякже, ми всі знаємо, що ти хотів ефектно з’явитися, – піддразнив його Джордан, легенько штовхнувши ліктем. Ден увійшов за ними і під суворим поглядом професора – високого, середніх років чоловіка з еспаньйолкою та сивим волоссям – почовгав до свого місця.

– Я вже було подумав, що це триголова гідра, – сказав професор Дуглас, трохи зсунувши окуляри на перенісся. – Так-так, ви троє, дивіться, щоб це не стало вашою звичкою.

«Гідра. Дотепно», – подумав Ден. І посміхнувся.

– Вибачте! – озвалась Еббі, блискавично вихоплюючи свою папку. – Це більше не повториться.

Професор Дуглас кивнув і відвернувся до дошки.

Після заняття друзі разом вийшли на галявину. Доріжкою до них підбіг високий хлопець з квадратною щелепою і став навпроти Еббі.

– Привіт, Еббі! Джордане! – Хлопець посміхався, демонструючи свою сліпучу, ніби щойно від стоматолога, усмішку. – Може, хочете випити кави?

У нього, звісно ж, був чарівний південний акцент. А як інакше?

– Я Ден. – Ден простягнув руку, примушуючи його відпустити руку Еббі.

– Еш, – відповів хлопець, ніби лещатами стиснувши його руку. – Приємно познайомитись. Ну то?.. – Еш кивнув у бік Вілфурду.

– Звичайно, я з ніг валюся, – прощебетала Еббі. – А ви, хлопці?

– Я теж не проти, – відповів Джордан.

Ден лише знизав плечима і посміхнувся так, ніби хотів сказати: «Ну добре, але я б краще пішов деінде». Він мовчки йшов на кілька кроків позаду, сховавши руки в кишенях. До нього приєднався Джордан і кинув йому обережний багатозначний погляд, від якого Дену стало геть ніяково. Він не збирався нічого казати. Якщо Еббі хоче проводити час з Ешем, то це його аж ніяк не стосується.

Але Джордан не вгавав.

– Вони з Еббі вчаться в одній школі, – по-змовницьки прошепотів він, обертаючи в пальцях олівця. – Вона познайомила нас на занятті. Здається, у своїй школі вони разом ведуть гурток малювання.

– Угу, – відповів Ден. – На перший погляд досить приємний…

– Але?

– Жодних «але». – Ден відкинув з дороги галузку, і та полетіла в траву. – Він приємний. На цьому, мабуть, і все. Та й взагалі, всім на це начхати! Більшість людей приємні.

Ден подумав про свою школу. «Приємних» там було хоч греблю гати, і ніхто з них його особливо не цікавив. Та він цим дуже і не переймався. Він був одним з найкращих учнів свого класу, і через рік він вступить до коледжу, подалі від них.

Джордан підняв брови.

– Тобі не здається, що ти занадто суворий до цього хлопця? Ти знаєш його якихось десять секунд, Дене. Він просто один з тих хлопців, ну ти знаєш, які з усіма ладнають. Люди люблять бути в їхній компанії.

Ден копнув землю.

– Не розумію. Як вам це вдається? Я маю на увазі, ладнати з усіма.

– Для початку припини бути таким ревнивим, – сказав Джордан.

Він сказав це жартома, але Дена його слова зачепили. Невже це так кидається в очі? Може, йому варто пересилити себе і змиритися з тим, що в Джордана та Еббі є й інші друзі? Але йому самому не треба когось іншого.

Ден так-сяк намагався їсти тістечко, а Еббі та Джордан про щось теревенили з Ешем. Здавалося, що нікому немає діла до того, що він не промовив жодного слова. Він намагався не хмуритись, але сумнівався, що це йому вдається.

Пізніше Еш пішов грати у фризбі, а Джордан сказав, що має з кимось зустрітися, щоб обговорити спільний проект. Раптово Ден та Еббі залишилися наодинці.

Посміхаючись, Еббі глянула на нього.

– Не сумуй, – мовила вона. – Ти такий серйозний.

– Я… – почав Ден, але враз на нього щось найшло і він зрозумів, що мусить сказати це зараз або не скаже ніколи. – Хочеш увечері десь погуляти? Тобто, тільки ми з тобою?

– Добре. – Еббі посміхнулась, а Ден подумки відзначив різницю між «добре» і «звичайно».

«Скажи їй, що це побачення, скажи, що для тебе це побачення».

– Це необов’язково має бути побачення чи щось таке, – ніяково додав він.

«Це побачення. Це побачення, ти запрошуєш її на побачення…»

– О, – відповіла Еббі, опускаючи очі. – Ні, звісно…

– Або це може бути побачення?

– Добре… – Вона засміялась. – Що ти замислив?

– Тобто?

– Що ти хочеш робити? Повечеряти або?..

– А! Так, повечеряти. Я чув, гм, я чув, що неподалік є одне непогане місце. Ї розказав про нього. Здається, «Брюстерс». Там є сандвічі й усе таке. – Виявляється, це не так уже й важко.

– Домовились. Йдемо в «Брюстерс», – весело прощебетала Еббі. – Десь о сьомій?

– Так, о сьомій буде ідеально.

– Чудово! Рівно о сьомій. Зустрінемось унизу о сьомій. – Вона кивнула і засміялась. – Боже, я можу повторити «о сьомій» ще кілька разів?

– Мабуть.

Після цього Еббі сказала щось про те, що хоче піти до спортивного комплексу, а Ден відповів, що має трохи повчитися, тож на галявині вони розійшлися в різні боки, посміхаючись і махаючи одне одному, наче двоє дурників. Він дивився, як Еббі йшла стежкою, доки не загубив її в юрбі інших студентів, що тинялися надворі.

Тоді Ден неквапливо пішов до гуртожитку. Він то сходив, то знову заходив на доріжку, а під кросівками хрускотіли шишки. На одній з галявин він помітив купку студентів, що зібралася навколо грилю, – скидалося на те, що двоє старост збиралися влаштувати ранній обід. Він чув запах диму, що підіймався вгору і розчинявся на легенькому вітерці. Він чув потріскування вогню. Він почувався просто чудово.