Читать книгу Притулок - Меделін Ру - Страница 8

Запилюжений і втомлений, Ден повернувся до своєї кімнати. Обережно відчинив двері, щоб не розбудити Фелікса, переступив поріг і заціпенів від холоду.

«Це не моя кімната». Збитий з пантелику, Ден кліпнув. Приміщення нагадувало якусь камеру, підлога і стіни були змуровані з сірого каменю. Посеред кімнати стояв операційний стіл, накритий тонкою білою рядниною. У найближчому до нього кутку був водостік – Ден міг хіба здогадуватись, для чого він там. Невелике віконце майже під самою стелею на дальній стіні було заґратоване металевою решіткою. Та найжахливішими у цій кімнаті були кайдани, прикручені до стіни ліворуч. Спершу Дену здалося, що вони іржаві, але хлопець добре до них придивився і зрозумів, що темні червоні плями занадто в’язкі, щоб бути іржею.

«Чому ця кімната мені знайома?»

Ден рвучко зачинив двері та обхопив себе руками, щоб трохи зігрітися. Він спробував знайти якесь розумне пояснення тому, що тільки-но відбулося. Невже він помилився дверима? Мабуть, уся справа в цьому. Він дуже стомився, повернув не туди й опинився перед чужими дверима. У кошмарній кімнаті, яку не використовували вже кілька десятиліть.

«Так, саме так».

Він подивився на номер кімнати. 3808.

Це його номер. «Що тут відбувається?»

Ден протер очі тремтячими руками і знову відчинив двері. Перед ним була його кімната з двома письмовими столами, двома кріслами, двома ліжками – на ближчому з них спав Фелікс.

Ден увійшов до кімнати і зачинив двері. Прихилився до них, намагаючись перевести подих, закашлявся від пилюки, що набилася йому в носа і горло. Йому примарилося, от і все. Йому просто примарилося, але все вже минуло.

Не дивно, що Ден не міг заснути. Він крутився, прогнав зі своїх думок фотографії, а їм на зміну прийшла химерна галюцинація. Періодичні похропування Фелікса не допомагали. Десь о третій ночі, коли він уже не мав сил опиратися, Ден узяв зі столу свій ноутбук і примостився з ним на ліжку. Може, йому вдасться більше дізнатися про Бруклін, дізнатися щось таке, що зможе пояснити ті жахливі світлини.

У пошуковику він написав «історія Брукліну» й отримав перелік різних міст під назвою Бруклін. Додав «Нью-Гемпшир» і натрапив на побіжну розповідь про історію притулку, у якій не було нічого такого, чого б Ден уже не знав, – що тут перебували душевнохворі, жінки і чоловіки, а після його закриття приміщення викупив коледж. Хлопець спробував пошук за зображеннями. Одразу ж з’явилася сторінка з безліччю старих фотографій будинку. В чорно-білих тонах він виглядав ще лиховісніше.

Зменшуючи параметри пошуку, Ден написав «Бруклін, історія, притулок». Лише тоді, нарешті, знайшлося посилання, яке видалося йому багатообіцяльним. З їдучого рожевого фону і цілої купи анімованих картинок було зрозуміло, що це, м’яко кажучи, «саморобний» сайт. Саме його назва привернула Денову увагу: «Бруклін – лікування божевільних чи перетворення на таких?»

«Оце вже сенсація», – подумав Ден. Але далі було ще цікавіше. Сторінка була довгою, а сам текст скидався на якусь параноїдальну теорію змови. Сел Везерс – дослідник, людина з безліччю інтересів і (о, Боже!) мисливець на привидів – ретельно збирав докупи всі згадки і новини про Бруклін, що траплялися в місцевих та національних газетах, і написав цей довгий текст. Статистика кількості пацієнтів, які перебували в притулку за часів його розквіту, розповіді про те, як пацієнтів після його закриття у 1972 році перевели до інших закладів або відпустили… Уже вкотре Дену траплялися згадки про те, як важко було втримати Брукліну своїх головних лікарів. Вони мінялися швидше, ніж працівники «Макдональдсу».

Нарешті, коли до кінця оповіді Села залишалося лише чверть сторінки, Ден надибав щось цікаве – рядок, мабуть з якогось буклету, який він перечитував кілька разів:

«Лише в 1960 році Бруклін знайшов людину, яка переглянула і радикально змінила мету притулку».

І як її звали? Якою була ця нова мета? У статті про це не було жодного слова.

– Це називається «зв’язність думок», Селе, час уже знати, – вголос сказав Ден. Тоді згадав, що у нього є сусід. На щастя, Фелікс спав безпробудним сном.

Ден пробіг очима до кінця сторінки. Було очевидно, що в Села синдром дефіциту уваги. Навіщо перейматися такими дрібницями, як постійна зміна головних лікарів, якщо можна розказати про серійних убивць?

«Найзнаменитішим пацієнтом Брукліну, без сумніву, був серійний убивця Денніс Гаймлайн, також відомий як Скульптор. З 1960 до 1965 року він наводив жах на невеличке містечко у штаті Вермонт. За даними поліції, він убив щонайменше півдюжини людей, а своє прізвисько отримав через жахливу манеру залишати своїх жертв у позі статуй. В одному зі звітів описувалась «моторошна холодна краса» дівчини, яка «танцювала» в хащах Білих гір. Її скалічені руки були прив’язані до гілок високо над землею. Свій найстрашніший злочин Скульптор скоїв у місцевому пабі, який увесь був заповнений жертвами у різних позах – хтось стояв, хтось сидів, хтось ніби застиг у неприродній метушні на танцювальному майданчику. Всі були прив’язані мотузками і дротами.

Мабуть, тривожнішим за звірства самого Скульптора був той факт, що після закриття Брукліну його ніде не могли знайти…»

Ден заціпенів. Серійний убивця був пацієнтом у цьому притулку, в цій будівлі. Де ж його тримали? Як його лікували? Куди він подівся?

Ден закрив ноутбук і ліг на ліжко. Якраз перед тим, як задрімати, він пригадав фото пацієнта, який виривався з рук санітарів, і подумав, чи то, бува, не Денніс Гаймлайн. Може, батьки мали рацію, коли хвилювалися через його поїздку сюди? Сумнозвісне минуле – це одне, а от серійний убивця? Фотографії з процедурами? А втім, своїми знахідками він не буде ділитися з Полом і Сенді, це вже точно.