Читать книгу Санін - Михаил Петрович Арцыбашев - Страница 10

Юрій Сварожич давно займався живописом, любив його і віддавав йому весь вільний час. Колись він мріяв стати художником, але спочатку відсутність грошей, а потім партійна діяльність заступили йому шлях, і тепер він займався мистецтвом лише зрідка і без певної мети.

І через те, що в нього не було мети і не було школи, живопис не приносив йому задоволення, а збуджував у ньому тугу й розчарування. Щоразу, коли робота йому не давалась, Юрій дратувався і страждав, а коли вдавалась, поринав у тиху мрійливу задуму, в основі якої лежало неясне усвідомлення, що все це безглуздо і не принесе йому успіху та щастя. Юрієві дуже сподобалась Карсавіна. Він любив таких високих, крупних і пишних жінок із красивими голосами і ніжними, трохи сентиментальними очима. Усе, що він думав про її чарівність, чистоту і душевну глибину, передавалось йому через її красу та ніжність, але Юрій чомусь не зізнавався собі в цьому і старався переконати себе, що дівчина подобається йому не плечима, грудьми, очима і голосом, а саме своєю цнотливістю й чистотою. Думати так йому здавалося легшим, шляхетнішим і гарнішим, хоча чистота і цнота були саме тим, що хвилювало його, запалювало кров і збуджувало бажання. Уже з першого вечора в ньому виникло непевне, знайоме йому, але ще не вповні усвідомлене прагнення позбавити її чистоти й невинності, як виникало це прагнення й тоді, коли він бачив інших вродливих жінок.

Зараз над його думками панувала вродлива і здорова дівчина, сповнена радісного сонячного життя, і Юрію спало на думку написати «Життя». Як завжди легко спалахуючи, він захопився цією ідеєю, і йому здалося, що цього разу він неодмінно впорається з завданням.

Підготувавши велике полотно, Юрій із гарячковим поспіхом, ніби боячись спізнитися, взявся до роботи. Коли він клав перші мазки й на полотні були тільки красиві соковиті плями, усе в нього всередині тремтіло захватом і силою, і майбутня картина в усіх подробицях легко і цікаво поставала перед ним. Але чим далі просувалася робота, тим більше й більше виникало технічних труднощів, які Юрій не міг подолати. Те, що в уяві видавалося яскравим, сильним і прекрасним, на полотні виходило пласким і безсилим. І вже подробиці не вабили його, а збивали і дратували. Юрій перестав зупинятися на них і став писати широко і недбало, і невдовзі замість яскравого і могутнього «Життя» почали проступати строкато і недбало наляпані обриси жіночої фігури. У ній не було нічого, що здавалося Юрію оригінальним і прекрасним, усе було млявим і шаблонним. І тоді Юрій побачив, що картина його неоригінальна, що він просто наслідує твори Альфонса Мухи[3], та й сама ідея картини банальна.

І Юрію, як завжди, зробилося тяжко і сумно.

Якби він не був переконаний, що плакати соромно, він би заплакав, уткнувся б у подушку лицем, почав би хлипати і скаржитися комусь на щось, тільки не на власне безсилля. Замість того він понуро сидів перед картиною і думав, що життя взагалі нудне, каламутне й безсиле, що в ньому немає нічого, що могло б іще зацікавити його, Юрія. Тут він з жахом уявив собі, що багато ще років, можливо, доведеться прожити тут, у містечку.

«Тоді – смерть!» – із холодом на чолі подумав Юрій.

І йому захотілося написати смерть. Він узяв ніж і з якоюсь важкою злістю взявся зчищати з полотна своє «Життя». Фарба відходила неохоче, ніж зісковзував. Потім виявилось, що вугіль не малює на промащеній поверхні, і це завдало Юрію гострого страждання. Він узяв пензель і став писати повільно, недбало, з важким і сумним почуттям. Картина, яку він тепер задумав, не втрачала, а вигравала від його недбалості і від тьмяного, важкого колориту. Але початкова ідея сама собою зникла – тепер Юрій малював «Старість». Він писав її як змарнілу, кістляву стару жінку, що бреде розбитою дорогою в тихих і печальних сутінках. На обрії гасла остання заграва, і в її зеленавому світлі чорніли хрести та невиразні темні силуети. І погляд у старої був каламутний, безрадісний, і одна нога її вже стояла на краю чорної ями. Уся картина була похмурою, сумною та зловісною.

Юрія покликали обідати, але він не пішов і продовжував писати. Потім прийшов Новиков, почав щось розповідати, та Юрій не слухав і не відповідав.

Новиков зітхнув і всівся на канапу. Він був радий мовчати і думати, а до Сварожича прийшов лише тому, що не любив сидіти вдома сам. Він був глибоко засмучений. Лідина відмова все ще його пригнічувала, і не можна було розібрати, соромно йому чи сумно. Він був дуже правдивим, але лінивим, і не бажав вдумуватись у плітки про Ліду і Зарудіна, які вже з’явилися в містечку. Ліду він ні до кого не ревнував, а тільки страждав від зруйнованої мрії, яка певний час здавалася йому такою близькою, що він уже й цим був щасливий. Новиков почав думати, що життя його до решти зіпсоване, однак йому не спадало на думку, що коли це так, то й жити не варто, і треба померти. Навпаки, він думав про те, що тепер, коли його власне життя стало суцільною мукою, його обов’язок, припинивши дбати про особисте щастя, присвятити себе іншим людям. Він не міг усвідомити, з чого це випливає, проте вже майже вирішив покинути все і їхати до Петербурга, відновити зв’язки з соціал-демократами. Думка ця здалася йому високою і прекрасною, а усвідомлення того, що прекрасна, висока думка – його власна, пом’якшило смуток і розрадило його. Потім йому зробилося нудно. Сварожич усе писав і не звертав на нього жодної уваги. Новиков підвівся і підійшов до мольберта.

Картина була незавершена, однак саме тому і справляла сильне враження. Водночас це було те, чого Юрій не зміг би звершити.

Новикову картина здалася чудовою. Він навіть трохи роззявив рота і втупився в Юрія з наївним захопленням.

– Ну що? – спитав Юрій, відходячи.

Йому самому здавалося, що хоч полотно, звісно, не позбавлене хиб, і ці хиби, напевно, очевидні й великі, та все-таки воно цікавіше за всі картини, які він будь-коли бачив. Чому це так, Юрій не здавав собі справи, але якби Новиков сказав, що картина погана, він щиро засмутився б. Але Новиков тихо і захоплено промовив:

– Дуж-же добре!

І Юрій відчув себе генієм, що зневажає своє творіння. Він театрально зітхнув, пожбурив пензлі, вимазавши край канапи, і відійшов, не дивлячись на картину.

– Ох, брате!.. – сказав він.

Він ледь не зізнався собі й Новикову в тому, що невиразно усвідомлював: він усе одно нічого не зуміє зробити з цього вдалого начерку. Але натомість промовив уголос:

– Ні до чого це все!

Новиков подумав, що Юрій хизується, та власний смуток одразу штрикнув його в серце, і він подумав: «І правда».

Але, помовчавши, заперечив:

– Як це – ні до чого?

Юрій не міг відповісти на це питання і промовчав. Новиков ще трохи подивився на картину і ліг на диван.

– А я, брате, прочитав твою статтю в «Краї», – заговорив він знову. – Добре написано!..

– Ну її к бісу! – з досадою, незрозумілою йому самому, відгукнувся Юрій. – Який сенс?.. Так само

будуть страчувати, грабувати, ґвалтувати… Тут не статтями треба діяти! Я вже шкодую, що написав… Ну, прочитають її два-три ідіоти. Як мене це, зрештою, обходить?.. Нащо, скажи, битися головою в стіну?

Перед очима Юрія пройшли перші роки його захоплення партійною роботою: конспіративні збори, пропаганда, ризик і невдачі, власний захват і цілковита байдужість саме тих, кого він збирався рятувати. Він пройшовся по кімнаті й махнув рукою.

– Якщо так глянути, то взагалі нічого робити не варто, – протягнув Новиков і, пригадавши Саніна, додав: – Егоїсти ви всі, тільки й того!

– Мабуть, і не варто, – під впливом тих самих спогадів гаряче та щиро заговорив Юрій. – Що значать усі наші зусилля, конституції та революції, коли ми не можемо навіть уявити собі приблизних перспектив, які очікують на людство… Що, коли в тій свободі, про яку ми мріємо, закладено руйнівне начало, і людина, досягнувши ідеалу, розвернеться назад і знову піде на чотирьох – для того щоб розпочати все спочатку?.. А якщо навіть думати тільки про себе, то… Чого я можу досягти? У найкращому разі, я можу своїми талантами і справами здобути славу і шану людей, які ще нижчі й жалюгідніші за мене, – тобто саме тих, кого я не можу поважати і хто, по суті, мене й не повинен цікавити… А потім жити, жити до могили… і лавровий вінок під кінець так приросте до лисого черепа, що набридне…

– Знову тільки про себе! – глузливо пробуркотів Новиков.

Але Юрій не розчув і продовжив, зі смутком і хворобливим задоволенням прислухаючись до власних слів, які збуджували в ньому похмуре і самолюбне почуття.

– А в гіршому разі залишусь невизнаним генієм, смішним мрійником, об’єктом для творців гумористичних оповідань… безглуздим, нікому не потрібним…

– Ага! – переможно урвав Новиков і навіть трохи підвівся. – «Нікому не потрібним»! Значить, ти сам усвідомлюєш!

– Дивний ти чоловік, – у свою чергу перебив його Юрій, – невже ти думаєш, що я не знаю, для чого варто жити й у що можна вірити!.. Я, може, і на хрест пішов би з радістю, якби вірив, що моя смерть порятує світ!.. Але цієї віри в мене нема: хоч би що я зробив, я нічого не зміню в ході історії, і вся користь, яку я можу принести, настільки нікчемна, що якби її й не було, світ ні на йоту не зміниться. І заради цієї неіснуючої йоти я повинен жити, страждати і болісно чекати смерті!..

Юрій не помітив, що говорить уже про інше, відповідаючи не на слова Новикова, а на свої дивні й тяжкі почуття. Він раптом знову пригадав слова Семенова і відчув, як спина похолола від жаху. – Знаєш, мене страшенно мучить ця неминучість, – тихо промовив він, машинально дивлячись у вікно, що потроху темніло. – Я знаю, що це природно, що нічого я зробити не можу, але смерть – це жахливо і потворно! Новиков відчув, що так воно і є, і йому зробилося сумно і страшно. Та все-таки він заперечив:

– Смерть – корисне фізіологічне явище…

«От же ж дурень!» – роздратовано подумав Юрій і заперечив:

– Господи!.. Та що нам до того, принесе наша смерть кому-небудь користь чи ні!

– Навіть смерть на хресті заради ідеї?

– То зовсім інша річ, – нерішуче, вмить охолонувши, заперечив Юрій.

– Ти сам собі суперечиш, – зі зверхнім відчуттям зазначив Новиков, не дивлячись на Юрія.

Юрій зауважив цей тон і спалахнув. Відкинувши назад своє неслухняне чорне волосся, він швидко заговорив:

– Немає тут суперечності… Це ж очевидно: якщо я помираю сам, за власним вибором…

– Усе одно, – продовжував, не поступаючись, тим самим тоном Новиков, – усім вам хочеться феєрверку, аплодисментів… Егоїзм – і тільки!..

– Ну й нехай… це не змінює суті справи… Розмова сплуталась. Юрій відчував, що в його

міркуваннях щось і справді не так, але не міг спіймати нитку, яка ще кілька хвилин тому здавалась йому натягнутою, як струна.

Вони помовчали. Юрій походив по кімнаті, постояв біля вікна і взявся за кашкет.

– Ходімо пройдемось, – сказав він.

– Ходімо, – погодився Новиков, із таємною надією думаючи про те, що вони напевно де-небудь зустрінуть Ліду Саніну.