Читать книгу Санін - Михаил Петрович Арцыбашев - Страница 11

Вони пройшлись по бульвару раз і другий, не зустрівши знайомих, послухали музику, що звучала в саду. Музиканти грали невлад і фальшиво, але здаля музика здавалася ніжною та сумною. Їм увесь час зустрічалися чоловіки й жінки, що фліртували одне з одним. Їхній сміх і гучні збуджені голоси не пасували до тихого печального вечора і дратували Юрія.

Уже в кінці бульвару до них підійшов Санін і весело привітався. Юрію він не подобався, і тому розмова не клеїлась. Санін сміявся з усього, що наверталося їм на очі, потім зустрів Іванова і пішов з ним.

– Куди ви? – спитав Новиков.

– Почастувати хочу друга! – відказав Іванов, вийняв із кишені й урочисто показав пляшку горілки.

Санін знову засміявся.

Юрієві й ця горілка, і цей сміх здалися неприродними й вульгарними, і він гидливо відвернувся. Санін це помітив, але нічого не сказав.

– Дякую тобі, Господи, що я не такий, як цей митар! – двозначно посміхаючись, пробасив Іванов.

Юрій спалахнув.

«Теж… іще й дотепами сипле!» – подумав він зневажливо, знизав плечима і відійшов.

– Новиков, несвідомий фарисею, ходімо з нами! – причепився Іванов.

– Якого біса?

– Горілку пити!

Новиков тоскно оглянув бульвар, та Ліди ніде не було видно.

– Ліда вдома сидить і в гріхах своїх кається, – усміхаючись, зауважив Санін.

– Дурниці,– образливо пробурмотів Новиков, – у мене хворий…

– Який помре і без твоєї допомоги, – озвався Іванов. – Утім, горілку ми теж можемо випити і без твого сприяння.

«Напитись абощо?» – з гіркотою подумав Новиков і сказав:

– Ну, гаразд… ходімо!

Вони пішли, і Юрію ще довго було чути грубий бас Іванова і безтурботно лагідний сміх Саніна.

Він знову рушив уздовж бульвару. До нього озвались жіночі голоси. Зіна Карсавіна і вчителька Дубова сиділи на одній із бульварних лавок. Було вже майже темно, і в тіні ледве виднілися їхні фігури в темних сукнях, без капелюхів і з книжками в руках. Юрій охоче підійшов.

– Звідки? – спитав він, вітаючись.

– У бібліотеці були, – відповіла Карсавіна.

Дубова мовчки посунулась, звільняючи біля себе місце, і хоча Юрію хотілося сісти біля Карсавіної, та було ніяково, і він сів поряд із негарною вчителькою.

– Чому у вас таке похмуро-несамовите обличчя? – спитала Дубова, за звичкою в’їдливо викривлюючи свої тонкі, сухі губи.

– З чого ви взяли, що похмуре? А втім, і справді, нудно якось…

– Робити вам, видно, нічого, – глузливо відказала Дубова.

– А вам?

– Та вже ж, плакати нема коли.

– Я й не плачу.

– Ну, скинлите… – продовжувала жартувати Дубова.

– Так уже життя моє тепер склалося, що і сміятись розучишся.

У голосі його прорвались такі гіркі інтонації, що всі мимоволі примовкли. Юрій помовчав і усміхнувся.

– Один приятель казав мені, що життя моє цілком повчальне, – сказав він, хоча ніхто цього не говорив.

– Справді? – обережно спитала Карсавіна.

– У тому сенсі, як не слід жити людині.

– Ану ж бо, розкажіть. Ачей і ми здобудемо користь із цього прикладу… – запропонувала Дубова. Життя своє Юрій вважав винятково невдалим, а себе – на рідкість нещасною людиною. У цьому було якесь сумне задоволення. З чоловіками він ніколи не заговорював про це, інстинктивно відчуваючи, що вони йому не повірять, але з жінками, особливо молодими і вродливими, охоче і подовгу говорив про себе. Він був красивим і доволі красномовним, і жінки переймалися до нього жалістю, що межувала з закоханістю.

І цього разу, почавши з жарту, Юрій легко взяв звичний тон і довго говорив про своє життя. За його словами виходило, що він людина величезної внутрішньої сили, заїдена середовищем і обставинами, що його не зрозуміли в партії й у тому, що з нього вийшов не політичний вождь, а звичайний студент, висланий через дріб’язкову причину, винні фатальна випадковість і людська дурість. Юрію, як і всім людям з великим самолюбством, не спадало на думку, що це зовсім не доводить його сили, і що кожна видатна людина оточена такими самими випадковостями і людьми. Йому здавалося, що тільки його одного переслідує доля.

Він розповідав красиво, жваво і яскраво, виходило схоже на правду, і дівчата вірили йому, жаліли і побивалися разом з ним. Музика грала так само невлад, вечір був темний, задумливий, і всім було мрійливо і сумно. Коли Юрій замовк, Дубова, відповідаючи на власні думки про те, що її життя нудне, одноманітне і що скоро вона постаріє, не зазнавши щастя й кохання, тихо спитала:

– Скажіть, Юрію Миколайовичу, у вас ніколи не було думки про самогубство?

– Чому ви про це питаєте?

– Просто так. Вони помовчали.

– Ви, значить, були в комітеті? – з цікавістю спитала Карсавіна.

– Так, – коротко і ніби неохоче відповів Юрій, але йому було приємно в цьому зізнаватися – він думав, що це створює йому якийсь похмурий ореол в очах вродливої й молодої дівчини.

Потім Юрій провів їх додому. Дорогою багато говорили і сміялись, і вже не було сумно.

– Який він славний, – сказала Карсавіна, коли Юрій пішов.

– Дивись не закохайся! – насварилася пальцем Дубова.

– Ну, от іще! – з таємним переляком вигукнула Карсавіна.

Юрій повернувся додому у збудженому й доброму гуморі. Поглянув на почату картину, нічого не відчув – і з задоволенням ліг спати. А вночі йому снилися сласні й сонячні картини, молоді та вродливі жінки.