Читать книгу Санін - Михаил Петрович Арцыбашев - Страница 6

Дo відставного полковника і поміщика Миколи Єгоровича Сварожича, який жив у тому самому місті, приїхав його син, студент-технолог.

Його було вислано з Москви під нагляд поліції як підозрюваного в участі в революційній організації. Про те, що його заарештовано, що він просидів у в’язниці півроку і висланий зі столиці, Юрій Сварожич іще раніше повідомив рідних листами, і його приїзд не був для них несподіванкою. Хоча Микола Єгорович мав інші переконання, бачив у синових учинках хлоп’яче безумство і був страшенно засмучений цією історією, він, однак, любив сина і прийняв його ласкаво, намагаючись уникати розмов на дражливу тему.

Юрій два дні їхав у вагоні третього класу, де неможливо було спати від задухи, недоброго запаху і крику немовлят. Він дуже стомився і, ледве привітавшись із батьком і сестрою Людмилою, яку всі в місті називали просто Лялею, як вона сама охрестила себе в дитинстві, влігся відсипатись у Лялиній кімнаті на її ліжку.

Прокинувся він уже під вечір, коли сонце сідало і його скісні промені червоними плямами креслили на стіні силует вікна. У сусідній кімнаті дзвеніли ложки та склянки, долинали веселий Лялин сміх і незнайомий Юрієві приємний, гордовитий чоловічий голос.

Спочатку Юрієві здалося, що він усе ще їде у вагоні і чує в сусідньому відділенні голоси незнайомих пасажирів. Але він умить отямився, підвівся і сів на ліжку.

– Так, – протягнув він, зморщившись і куйовдячи своє чорне, густе й неслухняне волосся. – От я і вдома!

І він почав думати, що не варто було йому сюди приїжджати. Він отримав право вибрати місце меш-

кання. Чому він поїхав саме сюди, Юрій не усвідомлював. Він думав, ніби сказав перше, що спало на думку, однак це було не так: Юрій усе життя жив не власною працею, а допомогою батька, і йому було страшно лишитись самому, без підтримки, в незнайомому місці, серед чужих людей. Він соромився цього почуття й не зізнавався в ньому навіть самому собі. Але тепер він подумав, що вчинив недобре. Рідні не могли зрозуміти і схвалити його, це було ясно; до цього напевно додасться ще й матеріальний інтерес, – попереду зайві роки сидіння у батька на шиї. І тому в них не могло бути добрих, щирих і дружніх взаємин.

Крім того, в містечку, де він не бував уже два роки, мало бути дуже нудно. Усіх поспіль мешканців таких маленьких повітових міст Юрій вважав міщанами, не здатними не лише розуміти, а навіть цікавитись тими питаннями філософії та політики, які Юрій вважав єдиним сенсом свого життя.

Юрій підвівся, підійшов до вікна, відчинив його і висунувся в квітник, розбитий під стіною будинку. Увесь він був укритий червоними, блакитними, жовтими, ліловими та білими квітами, барвистими, як у калейдоскопі. За квітником темнів густий сад, що, як і всі сади в цьому містечку, спускався до річки, яка блідим склом поблискувала внизу між деревами. Вечір був тихий і прозорий.

Юрієві стало сумно. Він надто довго жив у великих кам’яних містах, і хоч завжди думав, що любить природу, вона лишалася для нього пустельною і не пом’якшувала його почуттів, не заспокоювала, не тішила, а збуджувала в ньому непоясненний, мрійливий і болісний смуток.

– А, ти вже встав, час уже! – сказала Ляля, заходячи до кімнати.

Юрій відійшов від вікна.

Важке почуття від усвідомлення свого відстороненого й непевного становища і тихий смуток, навіяний помиранням дня, зробили так, що Юрію було неприємно бачити сестру веселою і чути її дзвінкий, безтурботний голос.

– Тобі весело? – несподівано для самого себе спитав він.

– От тобі й на! – вигукнула Ляля, зробивши великі очі, але відразу ж розсміялася ще веселіше, ніби братове питання нагадувало їй щось дуже кумедне та радісне. – Чого це тобі надумалося розпитувати про мої веселощі… Я ніколи не нудьгую… Нема коли. Прибравши серйозного вигляду і, вочевидь, пишаючись тим, що повідомляє, вона додала:

– Такий цікавий тепер час, що просто гріх нудьгувати!.. Я тепер займаюся з робітниками, а потім багато часу відбирає бібліотека… Без тебе ми тут народну бібліотеку влаштували. І добре пішла!

В інший час це було б цікаво Юрію і привернуло б його увагу, але тепер щось заважало.

Ляля зробила серйозне обличчя і кумедно, як дитина, чекала на схвалення, а тому Юрій зробив над собою зусилля і сказав:

– Он як?

– Коли ж мені нудьгувати! – задоволено протягнула Ляля.

–

А от мені нудно, – знову відказав Юрій.

– Молодець, нема чого сказати! – жартома обурилась Ляля. – Всього кілька годин удома… та ти й ті проспав, а вже занудьгував!

– Нічого не вдієш, це від Бога! – з легким відтінком самовдоволення відказав Юрій. Йому здавалося, що нудьгувати якось розумніше, ніж веселитися.

– Від Бога, від Бога! – вдавано суплячись, проспівала Ляля і замахнулася на нього долонькою. – У-у!..

Дзвінкий голос і життєрадісний настрій Лялі швидко і легко розігнали важке почуття, яке спершу здалося йому серйозним і глибоким. І Ляля несвідомо не вірила в його смуток, а тому нітрохи не образилась на його заяви.

Юрій, усміхаючись, дивився їй в обличчя й казав:

– Мені ніколи не буває весело!

Ляля розсміялася, ніби він повідомив їй щось страшенно кумедне.

– Ну, гаразд, лицарю печального образу! Ніколи то й ніколи. Ходімо краще, я відрекомендую тобі одного юнака… гарної вроди… Ходімо!

Ляля, сміючись, потягнула брата за руку.

– Чекай, що ж це за гарний юнак?

– Мій наречений! – дзвінко і весело вигукнула Ляля й чи то в захваті, чи від збентеження закружляла по кімнаті, роздимаючи сукню.

Юрій і раніше з листів батька і самої Лялі знав, що молодий лікар, який нещодавно приїхав до їхнього міста, залицяється до Лялі, але не знав ще, що справу вирішено.

– Он як! – протягнув він здивовано. Дивно, що ця маленька, така чистенька і свіженька Ляля, яку він усе ще вважав майже дівчинкою, вже має нареченого і скоро вийде заміж, зробиться жінкою, дружиною. Він відчув до сестри ніжність і невиразну тиху жалість.

Юрій обійняв Лялю за талію і вийшов разом із нею до їдальні, де вже горіла лампа, блищав яскраво начищений самовар і сиділи Микола Єгорович і незнайомий кремезний юнак неслов’янської зовнішності зі смаглявим обличчям і швидкими допитливими очима.

Він люб’язно і спокійно підвівся назустріч Юрію.

– Ну, познайомимось…

– Анатолій Павлович Рязанцев, – комічно-урочисто проголосила Ляля, кумедно вивертаючи руку долонею вгору.

– Прошу любити й шанувати, – так само жартома додав Рязанцев.

Вони зі щирою приязню потисли один одному руки, при цьому дружньо й уважно поглянувши в очі.

«Он який у неї брат!» – із подивом подумав Рязанцев, який чекав, що у меткої, білявої та рум’яної маленької Лялі брат має бути так само світлим і життєрадісним. А Юрій був високим, худим і чорним, хоча так само вродливий, як Ляля, і навіть схожий на неї тонкими правильними рисами обличчя. А Юрій, дивлячись на Рязанцева, подумав, що осьде той чоловік, який у маленькій, чистенькій і свіжій, як весняний ранок, дівчинці Лялі покохав жінку. Покохав, звичайно, так само, як кохав і сам Юрій. І чомусь це було неприємним і незручно було дивитися на Рязанцева і Лялю, ніби ті могли прочитати його думки.

Вони відчували, що багато важливого мали сказати один одному. Юрію хотілося спитати: «Ви кохаєте Лялю?.. А чисто, а серйозно?.. Адже шкода, бридко буде, якщо ви її дурите… Вона така чиста, невинна!»

А Рязанцев відповів би: «Так, я дуже кохаю вашу сестру, та її й не можна не кохати: погляньте, яка вона чистенька, гарненька, як міцно вона мене кохає і який у неї милий виріз біля шиї…»

Та натомість Юрій промовчав, а Рязанцев спитав:

– Вас вислали надовго?

– На п’ять років, – відповів Юрій.

Микола Єгорович, що походжав кімнатою, на мить затримався, але опанував себе і продовжував ходити занадто правильними розміреними кроками старого військового. Він іще не знав подробиць синового заслання, і ця несподівана звістка його вразила.

«Казна-що!» – подумки спалахнув він.

Ляля зрозуміла цей батьків рух і злякалась. Вона боялася будь-яких сварок, суперечок і неприємностей, тому спробувала перевести розмову.

«Яка я дурна, – подумки докоряла вона собі,– як не здогадатися попередити Толю!»

Але Рязанцев не знав суті справи і, відповівши на Лялине питання, чи хоче він чаю, знов узявся розпитувати Юрія:

– Що ж ви тепер думаєте робити?

Микола Єгорович супився і мовчав. І раптом Юрій відчув його мовчанку, і перш ніж устиг уявити наслідки, у ньому скипіли роздратування і впертість. Він навмисне відповів:

– Поки нічого…

– Як це нічого? – зупиняючись, спитав Микола Єгорович. Голосу він не підняв, але в його звуках виразно було чути прихований докір.

«Як ти можеш говорити “нічого”, як у тебе вистачає совісті це казати, наче я зобов’язаний тебе утримувати!.. Як ти смієш забувати, що я старий, що тобі давно час самому заробляти хліб? Я нічого не кажу, живи, але як ти сам цього не розумієш!» – сказав цей тон.

Батько мав право так думати, та Юрій, однак, був ображений до глибини душі.

– Та так, нічого… Що ж мені тут робити? – зухвало відповів він.

Микола Єгорович хотів сказати щось різке, але змовчав. Стенувши плечима, він знову почав ходити з кутка в куток важкими, розміреними, на три темпи, кроками. Джентльменське виховання не дозволяло йому дратуватися вже в перший день синового повернення.

Юрій стежив за ним блискучими очима, весь наїжившись і насторожившись, щоби вчепитися в найменшу нагоду. Він чудово усвідомлював, що сам провокує сварку, та вже не міг дати раду своїй упертості та роздратуванню.

Ляля трохи не плакала і розгублено переводила благальні очі з брата на батька. Рязанцев нарешті все зрозумів, і йому стало шкода Лялю. Він поквапом і не дуже влучно змінив тему.

Вечір минув нудно й натягнуто. Юрій не міг вважати себе винним, бо не міг погодитися, що політична боротьба не його справа. Проте саме так думав Микола Єгорович. Йому здавалося, що батько не розуміє найпростіших речей, бо старий і нерозвинений, і тому лютує. Бесіда, яку вів Рязанцев, не привертала його уваги, і, неуважно слухаючи, він усе так само напружено і злостиво стежив за батьком своїми чорними блискучими очима.

На саму вечерю прийшли Новиков, Іванов і Семенов.

Семеновим звали хворого на сухоти університетського студента, що вже кілька місяців жив у цьому місті, даючи уроки. Він був дуже негарний, худий і слабкий, і на його передчасто постарілому обличчі невловно, але моторошно лежала тінь близької смерті. Іванов був народний учитель – довговолосий, широкоплечий і незграбний чоловік.

Вони разом гуляли по бульвару і, дізнавшись про Юріїв приїзд, зайшли привітатися.

Із їхнім приходом усе пожвавішало. Почалися дотепи, жарти та сміх. За вечерею всі пили, а Іванов більше за всіх.

За ті кілька днів, які минули з часу його освідчення Ліді Саніній, Новиков трохи заспокоївся. Йому почало здаватися, що відмова була випадковою, що він сам у ній винен, тому що не підготував Ліду. Та все-таки йому було до болю соромно і незручно ходити до Саніних. Тому він старався бачитися з Лідою не в них, а ніби випадково зустрічаючись із нею то у знайомих, то на вулиці. А що Ліда, жаліючи його і почуваючись ніби винною, була з ним перебільшено ласкавою та уважною, Новиков знову почав сподіватися.

– Ось що, панове, – сказав він, коли вони вже збиралися йти, – а влаштуймо пікнік у монастирі… Як ви?

Заміський монастир був звичайним місцем прогулянок містян, тому що стояв на горі, у гарному, привільному річковому місці. Розташований він був неподалік від міста, і дорога туди була хорошою.

Ляля, яка більше за все на світі любила всілякий галас, прогулянки, купання, катання на човнах і біганину по лісу, відразу вхопилася за цю думку.

– Неодмінно, неодмінно… А коли?

– Та хоч би й завтра! – відповів Новиков.

– А кого ж ми запросимо ще? – спитав Рязанцев, якому теж сподобалася думка про гуляння. У лісі можна безперешкодно цілуватись, обійматись і бути в небезпечній близькості до Лялиного тіла, яке гостро дражнило його своєю свіжістю й чистотою.

– Та кого… От нас… шестеро. Покличемо Шафрова.

– Це хто такий? – спитав Юрій.

– Юний студіозус тут один такий є.

– Ну… а Людмила Миколаївна запросить Карсавіну і Ольгу Іванівну.

– Кого? – знову перепитав Юрій. Ляля засміялась.

– Побачиш! – сказала вона і загадково-виразно поцілувала кінчики пальців.

– Он як, – усміхнувся Юрій. – Поглянемо, поглянемо…

Новиков повагався і неприродно байдуже додав:

– Саніних можна покликати.

– Ліду неодмінно! – вигукнула Ляля не стільки через те, що їй подобалась Саніна, як тому, що вона знала про кохання Новикова і хотіла зробити йому приємне. Вона була дуже щаслива своїм коханням, і їй хотілося, щоб і всі навколо були так само щасливі й задоволені.

– Тільки тоді доведеться й офіцерів кликати, – уїдливо вставив Іванов.

– Що ж, покличемо… Чим більше народу, тим ліпше.

Усі вийшли на ґанок.

Місяць світив яскраво і рівно. Було тепло та тихо.

– Оце так ніч! – сказала Ляля, непомітно притискаючись до Рязанцева.

Їй не хотілося, щоб він ішов. Рязанцев міцно притиснув її круглу теплу руку ліктем.

– Так, ніч чудесна! – сказав він, надаючи цим простим словам особливого, тільки їм двом зрозумілого значення.

– Хай їй буде добро, – басом озвався Іванов, – а я спати бажаю. Надобраніч, синьйори!

І він рушив вулицею, розмахуючи руками, наче вітряк крилами.

Потім пішли Новиков і Семенов. Рязанцев довго прощався з Лялею начебто радячись про пікнік.

– Ну, бай-бай, – жартома сказала Ляля, коли він пішов, потягнулась і зітхнула, з жалем залишаючи місячне світло, тепле нічне повітря і те, до чого вони кликали її молоде квітуче тіло.

Юрій подумав, що батько ще не спить і якщо вони залишаться вдвох, то неприємна розмова, яка ні до чого не приведе, буде неминучою.

– Ні,– сказав він, дивлячись убік, на блакитнуватий туман, що пеленою тягнувся над річкою за чорним парканом, – я ще не хочу спати… Піду пройдусь.

– Як хочеш, – відгукнулась Ляля тихим і на диво ніжним голосом. Вона ще раз потягнулась, замружилась, як кішечка, усміхнулася кудись назустріч місячному світлу і пішла. Юрій лишився сам. Близько хвилини він непорушно стояв і дивився на чорні тіні будинків і дерев, які здавалися глибокими й холодними, потім стрепенувся і вирушив у той бік, куди перед тим пішов Семенов.

Хворий студент не встиг відійти далеко. Він ішов повільно, сутулячись і глухо покашлюючи, і його чорна тінь бігла за ним по світлій землі. Юрій його наздогнав і відразу помітив зміну, що в ньому відбулася: під час вечері Семенов жартував і сміявся чи не більше за всіх, а тепер він ішов понуро, і в його глухому кахиканні чулося щось печальне і безнадійне, як та хвороба, на яку слабував.

– А, це ви! – неуважно і, як здалося Юрію, неприязно сказав він.

– Щось спати не хочеться. От, проведу вас, – пояснив Юрій.

– Проведіть, – байдуже погодився Семенов.

Вони довго йшли мовчки. Семенов усе кахикав і горбився.

– Вам не холодно? – спитав Юрій, бо його починало обтяжувати це сумовите кахикання.

– Мені завжди холодно, – неначе з прикрістю відказав Семенов.

Юрієві стало ніяково, ніби він ненароком торкнувся болючого місця.

– Ви давно з університету? – знову спитав він. Семенов відповів не відразу.

– Давно, – сказав він.

Юрій почав розповідати про студентські настрої, про те, що серед студентів вважалося найважливішим і найсучаснішим. Спочатку він говорив просто, однак потім захопився й пожвавішав.

Семенов слухав і мовчав.

Потім Юрій непомітно перейшов до занепаду революційних настроїв у масах. І видно було, що його це щиро тривожить.

– Ви читали останню промову Бебеля? – спитав він.

– Читав, – відповів Семенов.

– Ну і що?

Семенов раптом роздратовано махнув своїм ціпком. Його тінь так само махнула чорною рукою, і цей рух нагадав Юрію зловісний помах крила якогось чорного птаха.

– Що я вам скажу, – квапливо і плутано заговорив Семенов, – я скажу, що я от помираю…

І знову він махнув ціпком, і знову чорна тінь хижо повторила його рух. Цього разу і Семенов її помітив.

– От, – сказав він гірко, – у мене за спиною смерть стоїть і кожен мій рух стереже… Що мені Бебель!.. базіка базікає, інший базікатиме інше, а мені все одно не сьогодні-завтра вмирати.

Юрій знічено замовк. Від почутого йому стало сумно, тяжко і кривдно.

– От ви думаєте, що все це дуже важливо… те, що сталося в університеті, і те, що сказав Бебель… А я думаю, що коли вам, як і мені, доведеться вмирати і знати напевно, що помираєш, то вам і на думку не спаде вважати, ніби слова Бебеля, Ніцше, Толстого чи кого ще там…. Мають будь-який сенс!

Семенов замовк.

Місяць, як і раніше, світив яскраво й рівно, і чорна тінь невідступно йшла за ними.

– Організм руйнується, – раптом промовив Семенов зовсім іншим, слабким і жалюгідним голосом.

– Якби ви знали, як не хочеться помирати… Особливо в таку ясну теплу ніч!.. – із жалібною тугою заговорив він, повертаючи до Юрія своє негарне, обтягнуте горбкуватою шкірою обличчя з неприродно блискучими очима. – Усе живе, а я помираю… От вам здається – і має здаватися – затертою ця фраза… А я помираю. Не в романі, не на сторінках, написаних «із художньою правдою», а насправді помираю, і вона не здається мені затертою. Коли-небудь і вам не здаватиметься… Помираю, помираю й по всьому!

Семенов закашлявся.

– Я от часом почну думати про те, що скоро буду в цілковитій темряві, в холодній землі, з провале-

ним носом і відгнилими руками, а на землі все буде зовсім так само, як і зараз, коли я йду живим. Ви от будете жити… Ходитимете, дивитиметесь на цей місяць, дихатимете, пройдете повз мою могилу і зупинитесь над нею за своєю потребою, а я лежатиму і огидно гнитиму. Що мені Бебель, Толстой і мільйони інших манірних віслюків! – раптом зі злістю різко викрикнув Семенов.

Юрій мовчав, розгублений і засмучений.

– Ну, прощавайте, – тихо сказав Семенов, – мені сюди.

Юрій потис йому руку і з глибокою жалістю подивився на його впалі груди, зігнуті плечі й на його тростину, яку Семенов зачепив за ґудзик свого студентського пальта. Юрію хотілося щось сказати, чимось розрадити його й дати надію, але він відчував, що нічим не можна цього зробити, зітхнув і відповів:

– До побачення.

Семенов злегка підняв кашкет і відчинив хвіртку. За парканом іще чулися його кроки та глухе кахикання. Потім усе змовкло.

Юрій пішов назад. І все, що ще півгодини тому здавалося йому легким, світлим, тихим і спокійним, – місячне світло, зоряне небо, тополі, освітлені місяцем, і таємничі тіні – тепер бачилося мертвим, зловісним і страшним, як холод величезної світової могили.

Коли він прийшов додому, тихо пробрався до своєї кімнати і відчинив вікно в сад, йому вперше спало на думку, що все те, чим він так глибоко, довірливо і самовіддано займався, – не те, що було потрібно.

Йому уявилося, що колись, помираючи, як Семенов, він болісно, нестерпно шкодуватиме не про те, що люди не стали завдяки йому щасливими, не про те, що ідеали, перед якими схилявся все життя, залишаться нездійсненими, а про те, що він помирає, перестає бачити, чути і відчувати, не встигнувши вповні насолодитися всім, що може дати життя.

Однак йому стало соромно за ці думки, він зробив над собою зусилля і придумав пояснення.

– Життя і є в боротьбі!

– Так, але за кого… чи не за себе, чи не за свою частку під сонцем? – сумно заперечила таємна думка.

Але Юрій прикинувся, що не чує, і почав думати про інше. Це виявилося складно і нецікаво, думка щохвилини поверталася на ті самі кола, і йому було нудно, важко і млосно до злих і болючих сліз.