Читать книгу Санін - Михаил Петрович Арцыбашев - Страница 9

Днів за три, пізно ввечері, Ліда повернулася додому втомлена і нещасна. Її мучила туга, кудись тягло, і вона не знала і водночас знала – куди.

Вона увійшла до своєї кімнати, зупинилась і, стиснувши руки, довго, бліднучи, дивилась у підлогу.

Ліда раптом із жахом зрозуміла, як далеко зайшла, віддавшись Зарудіну. Вона вперше відчула, що з тієї непоправної і незбагненної миті цей дурний і пустий офіцер, людина, що стояла з будь-якого погляду безмежно нижче від неї, здобув над нею якусь принизливу владу. Вона тепер не могла не прийти, коли він зажадає, вже не гралася, то капризно скоряючись його поцілункам, то віддаляючись і сміючись, – а безвільно і покірно, як раба, віддавалася найгрубішим його пестощам.

Як це сталося, вона не могла зрозуміти. Так само, як завжди, вона верховодила ним, і пестощі його були їй підкорені, так само було приємно, лячно й цікаво, і раптом в одну мить вогонь в усьому тілі вдарив у голову якимось білуватим туманом, у якому потонуло все, крім пекучого, допитливого бажання, що штовхало в безодню. Земля попливла під ногами, тіло зробилося безсилим і покірним, перед нею лишилися тільки темні, палаючі, страшні та звабливі очі, її голі ноги безсоромно і болісно здригалися від владного доторку грубих рук, які їх оголювали, хотілося ще і ще цієї цікавості, цієї безсоромності, болю і насолоди.

Ліда вся затремтіла від цього спогаду, повела плечима і закрила обличчя руками.

Похитуючись, вона пройшла через кімнату, відчинила вікно, довго дивилася на місяць, що стояв просто над садом, і слухала, сама не зауважуючи, одинокого солов’я, що співав десь у сусідніх садах. На неї тиснула туга. У душі була дивна і болісна суміш непевного бажання і тужливої гордості. Вона зіпсувала собі життя заради пустої й нерозумної людини, її падіння дурне, бридке й випадкове. Попереду ввижалося щось грізне, але вона старалася відігнати тривожні передчуття впертою і злою бравадою.

«Ну, зійшлась і зійшлась! – суплячи брови і з якоюсь хворобливою насолодою вимовляючи це вульгарне слово, думала вона. – Усе це дрібниці!.. Захотіла і віддалась!.. А все-таки була щаслива, було так… – Ліда здригнулась і, витягнувши вперед стиснуті руки, потягнулась. – І було б дурістю, якби не віддалась!.. Не треба про це думати… однаково нічого не повернеш!»

Вона із зусиллям відійшла від вікна й почала роздягатися, розв’язуючи шнурівки спідниць і спускаючи їх просто на підлогу.

«Що ж… Життя дається тільки раз, – думала вона, здригаючись від свіжого повітря, що м’яко торкалося її плечей і рук. – Що я виграла б, якби дожидала законного шлюбу?.. Та й нащо він мені?.. Чи не байдуже, невже я настільки дурна, щоб надавати цьому значення… Дурість!..»

Зненацька їй здалося, що й справді все це дрібниці, що від завтра всьому цьому кінець, що вона взяла у цій грі те, що було в ній цікавого, а тепер вільна, як птах, і попереду ще багато життя і щастя.

– Захочу – полюблю, захочу – розлюблю… – тихо проспівала Ліда і, прислухаючись до звуку свого голосу, з задоволенням подумала, що голос у неї кращий, ніж у Карсавіної, і, закинувши голі руки за голову, сильно і рвучко випросталась, так що груди затремтіли.

– Ти ще не спиш, Лідо? – спитав голос Саніна за вікном.

Ліда злякано сіпнулась, але враз усміхнулась, накинула на плечі хустку і підійшла до вікна.

– Як ти мене налякав… – сказала вона.

Санін підійшов і поклав лікоть на підвіконня.

Очі в нього блищали, він усміхався.

– Оце вже дарма! – весело і тихо сказав він. Ліда запитально повела головою.

– Без хустки ти була б значно кращою… – пояснив він так само тихо і виразно.

Ліда з нерозумінням повернулася до нього й інстинктивно щільніше загорнулась у хустку.

Санін засміявся. Ліда сперлась грудьми на підвіконня і висунулась за вікно. Санін дихав їй просто в щоку.

– Ти – красуня! – сказав він.

Ліда швидко поглянула на нього і злякалася того, що привиділось їй у виразі його обличчя. Вона рвучко відвернулась і всім тілом відчула, що Санін дивиться на неї якось по-особливому. І це здалося їй таким жахливим, що в неї похололо в грудях і стислося серце. Так само на неї дивилися всі чоловіки, і це їй подобалось, але з його боку чомусь було неймовірним, неможливим.

Вона зробила над собою зусилля і усміхнулась.

– Я знаю…

Санін мовчав і дивився на неї. Коли вона сперлася на вікно, сорочка і хустка опустились, і збоку було видно верхню частину освітлених місяцем білих ніжних грудей.

– Люди постійно боронять себе від щастя китайською стіною, – сказав Санін, і його тремкий і тихий голос був дивним і ще більше, майже до жаху, налякав Ліду.

– Як? – беззвучно спитала вона, не відводячи очей від темного саду і боючись зустрітися з ним поглядом. Їй здавалося, що тоді станеться те, чого навіть можливості не можна допустити.

І в той же час вона вже не сумнівалась і знала, і їй було страшно, бридко й цікаво. Голова в неї горіла, і вона нічого не бачила перед собою, з жахом, огидою і якоюсь відстороненою цікавістю відчуваючи на щоці гаряче й напружене дихання, від якого в неї ворушилося волосся на скроні і дрож пробігав по голій спині під хусткою.

– Та так… – відповів Санін, і голос його зірвався. Ліда відчула – ніби блискавка пробігла по всьому її тілу. Вона швидко випросталась і, сама не помічаючи, що робить, нахилилася до столу і погасила лампу.

– Пора спати! – сказала вона і потягла до себе віконницю.

Коли лампа погасла, на подвір’ї зробилося світліше. Чітко завидніла постать Саніна і його лице, освітлене синім сяйвом місяця. Він стояв у глибокій росяній траві і сміявся.

Ліда відійшла від вікна і машинально опустилась на ліжко. Усе в ній тремтіло і билось, думки плутались. Вона чула кроки Саніна, який ішов геть по шелесткій траві, і притискала рукою серце, що калатало.

«Чи я збожеволіла? – з огидою подумала вона. – Яка гидота! Випадкова фраза, а я вже… Що це, еротоманія? Невже я до решти зіпсована!.. Як низько треба впасти, щоб подумати…»

І раптом, уткнувшись головою в подушку, тихо і гірко заплакала.

«Чого ж я плачу?» – питала вона себе, не розуміючи причини своїх сліз і почуваючись нещасною, жалюгідною та приниженою. Вона плакала через те, що віддалась Зарудіну, і через те, що вона вже не колишня, горда і чиста, і через те, що їй здалося страшним і принизливим у братових очах. Вона подумала, що раніше він не дозволив би собі так на неї дивитись, і все це тому, що вона впала.

Але одне почуття було сильнішим, гіршим і зрозумілішим їй: біль і образа від того, що вона – жінка, і що завжди, поки вона буде молодою, сильною, здоровою та вродливою, найкращі сили її підуть на те, щоб віддаватися чоловікам, приносити їм насолоду і у відповідь отримувати тим більше зневаги, чим більше насолоди вона принесе їм і собі.

«За що? Хто дав їм це право… Адже я така сама вільна людина… – питала Ліда, напружено вдивляючись у тьмяний присмерк кімнати. – Невже я ніколи не побачу іншого, кращого життя!»

Усе її молоде сильне тіло владно говорило про те, що вона має право брати від життя все, що цікаве, приємне, потрібне їй, і що вона має право робити все, що захоче, зі своїм прекрасним, сильним, живим тілом, яке належить їй одній.

Але думка ця борсалась у якихось сплутаних сітях, рвалась і опадала, безсило і тоскно.