Читать книгу Санін - Михаил Петрович Арцыбашев - Страница 7

Отримавши записку від Лялі Сварожич, Ліда Саніна передала її братові. Вона думала, що він відмовиться, і їй хотілося, щоб він відмовився. Вона відчувала, що вночі, при місячному світлі, на річці її так само владно і солодко тягтиме до Зарудіна, що це буде трохи жаска й цікава насолода, і разом з тим їй було соромно перед братом, що це буде саме з Зарудіним, якого брат, очевидно, від душі зневажав.

Однак Санін відразу й охоче погодився.

Був цілковито безхмарний теплий і нежаркий день. На небо було боляче дивитися – воно все тремтіло від чистоти повітря і блиску біло-золотих сонячних променів.

– До речі, там будуть дівчата, от і познайомишся… – машинально сказала Ліда.

– А це добре! – сказав Санін. – І притому погода дуже сприяє. Їдьмо.

У призначений час під’їхали Зарудін і Танаров на просторій ескадронній лінійці, запряженій двійком рославих коней із полкового обозу.

– Лідіє Петрівно, ми чекаємо! – весело закричав Зарудін, увесь чистий, білий і напахчений.

Ліда, одягнена в легку світлу сукню з рожевим оксамитовим комірцем і таким самим широким поясом, збігла з ґанку і подала Зарудіну обидві руки. Зарудін на мить виразно затримав її перед собою, оглядаючи постать дівчини швидким і відвертим поглядом.

– Їдьмо, їдьмо! – розуміючи його погляд і збуджуючись ним, закричала Ліда.

І незабаром лінійка швидко котилася мало наїждженою степовою дорогою, пригинаючи до землі цупкі стебла польової трави, яка, випрямляючись, цвьохала по ногах. Свіжий степовий вітер легко ворушив волосся і біг обабіч дороги у м’яких хвилях трави.

На виїзді з міста вони наздогнали іншу лінійку, в якій сиділи Ляля і Юрій Сварожичі, Рязанцев, Новиков, Іванов і Семенов. Їм було тісно й незручно – і від цього весело, налаштовані вони були приязно.

Лише Юрієві Сварожичу після вчорашньої розмови з Семеновим було з ним трохи ніяково. Йому здавалося дивним і навіть неприємним, що Семенов сипле дотепами і сміється так само безтурботно, як усі. Юрій не міг зрозуміти, як може Семенов сміятися після всього, що він сказав учора.

«Хизувався він тоді, чи що? – думав Юрій, скоса поглядаючи на хворого студента. – Чи він зовсім і не такий хворий?»

Та він сам засоромився своєї думки і постарався її забути.

З обох лінійок посипалися перехресні дотепи та привітання, Новиков, блазнюючи, зіскочив зі своєї лінійки й побіг по траві біля Ліди. Між ними якось установилася мовчазна згода перебільшено виявляти дружбу. І обоє були надто жартівливими і дружньо зухвалими.

Усе більше ясніючи й виростаючи, завидніла гора, на якій блищали бані й біліли стіни монастиря. Уся гора була вкрита гаєм і здавалася кучерявою від зелених верхівок дубів. Ті самі дуби росли на островах і внизу під горою, між ними текла широка і спокійна ріка. Коні, звернувши з наїждженої дороги, пішли по м’якій і соковитій луговій траві, низько пригинаючи її колесами і м’яко чвакаючи копитами по вогкій землі. Запахло водою й дібровою.

В умовленому місці, на лужку, який особливо всім подобався, на траві й на розстелених килимках, уже чекали студент і дві дівчини в малоросійських костюмах, які приїхали раніше і тепер зі сміхом готували чай і закуску.

Коні, форкаючи й відмахуючись хвостами від мух, зупинились, і всі прибулі, збадьорені дорогою, повітрям і запахом води та лісу, враз висипали з лінійок.

Ляля стала дзвінко цілуватися з двома дівчатами, що готували чай. Ліда привіталася стримано та відрекомендувала їм свого брата і Юрія Сварожича. Дівчата дивилися на них із молодим таємним зацікавленням.

– Та ви й між собою, здається, незнайомі,– раптом спохопилася Ліда. – Це – мій брат, Володимир Петрович, а це – Юрій Миколайович Сварожич. Санін, усміхаючись, м’яко і сильно потиснув руку Юрію, який не звернув на нього особливої уваги. Саніну була цікавою кожна людина, і він любив знайомитися з новими людьми, а Юрій був переконаний, що цікавих людей мало, і тому був байдужий до нових знайомств.

Іванов уже трохи знав Саніна, і те, що він про нього чув, йому сподобалось. Він із цікавістю подивився на Саніна і першим підійшов і заговорив з ним. Семенов байдужно подав йому руку.

– Ну, тепер можна і повеселитись! – закричала Ляля. – Нудні обов’язки виконано!

Спочатку всім було ніяково, тому що багато з присутніх бачили одне одного вперше. Та коли почали під’їдати і чоловіки випили по кілька чарок горілки, а жінки вина, ніяковість минула, стало весело. Багато пили, сміялися, жартували – і часом дуже вдало, – бігали навзаводи й лазили по горі. Ліс був такий зелений і гарний, скрізь було так тихо, світло і яскраво, що ні в кого не лишилося на душі нічого темного і лихого.

– От, – сказав засапаний Рязанцев, – якби люди більше так стрибали і бігали, дев’яти десятих хвороб не було би!

– І гріхів теж, – сказала Ляля.

– Ну, гріхів у людині завжди буде вдосталь, – зауважив Іванов, і хоча те, що він сказав, нікому не здалось особливо влучним ідотепним, сміялися всі щиро. Поки пили чай, сонце почало сідати. Річка стала золотою, а між деревами простяглися довгі навскісні стріли червонуватого світла.

– Ну, панове, на човни! – крикнула Ліда і першою, високо підібравши сукню, кинулася бігом до берега. – Хто швидше!

І, хто бігом, хто більш солідно, всі потяглися за нею та з реготом і пустощами почали розсідатися у великому, строкато розфарбованому човні.

– Відчалюй! – молодим відчайдушним голосом крикнула Ліда.

І човен легко поплив від берега, залишаючи за собою широкі смуги, що плавно розходилися до обох берегів.

– Юрію Миколайовичу, що ж ви мовчите? – спитала Ліда Сварожича.

– Казати нема чого, – усміхнувся Юрій.

– Невже? – протягнула Ліда, закидаючи голову і відчуваючи, що всі чоловіки нею милуються.

– Юрій Миколайович не любить пустих балачок, – почав Семенов, – і йому…

– А, йому треба серйозну тему? – перебила Ліда.

– Дивіться, он серйозна тема! – закричав Зарудін, показуючи на берег.

Там, під кручею, між вузлуватим корінням старого похиленого дуба, чорніла вузька і похмура діра, заросла бур’яном.

– Це що? – спитав Шафров, який був родом з інших місць.

– Печера тут, – відповів Іванов.

– Яка печера?

– А грець її знає… Кажуть, що тут колись була майстерня фальшивомонетників. Їх усіх, як ведеться, переловили… Надто кепсько, що це «так ведеться», – вставив Іванов.

– А то б ти відкрив зараз фабрику фальшивих сороківок? – спитав Новиков.

– Нащо?.. Карбо-ованців, друже, карбованців!

– Гм… – вимовив Зарудін і злегка стенув плечима. Йому не подобався Іванов, і жартів його він не розумів.

– Так… Ну, переловили, а печеру закинули. Вона завалилась, і тепер туди ніхто не ходить. Коли я був ще хлоп’ям, я туди лазив. Там доволі цікаво.

– Ще б пак цікаво! – вигукнула Ліда. – Вікторе Сергійовичу, підіть туди… Ви хоробрий!

У неї був дивний тон, як наче тепер, при людях і при світлі, вона намагалася знущатись і мститися Зарудіну за ту дивну й жаску владу, яку він мав над нею ввечері наодинці.

– Навіщо? – з подивом запитав Зарудін.

– Я піду, – визвався Юрій і зарашівся. Він боявся, що всі подумають, ніби він хизується.

– Хороша річ! – схвалив Іванов.

– Може, і ти підеш? – спитав Новиков.

– Ні, я краще тут посиджу. Усі засміялись.

Човен пристав до берега, і чорна діра зяяла тепер просто над головою.

– Юрію, не роби, будь ласка, дурниць, – приставала до брата Ляля. – Їй-богу, дурниці!

– Звичайно дурниці,– жартома погоджувався Юрій. – Семенов, передайте мені свічку.

– А де я її візьму?

– Та позаду вас, у кошику!

Семенов флегматично вийняв із кошика свічку.

– Ви справді підете? – спитала одна з дівчат, висока, вродлива і повногруда, яку Ляля називала Зіною. Прізвище її було Карсавіна.

– Звичайно, чому б і ні? – прикидаючись байдужим, відповів Юрій і сам пригадав, як намагався бути так само байдужим під час небезпечних партійних пригод. Ця згадка чомусь була йому неприємною.

Біля входу до печери було вогко і темно. Санін зазирнув туди і сказав: «Бр-р!»

Йому було смішно, що Юрій полізе в це небезпечне і неприємне місце – і тільки через те, що на нього дивляться інші люди.

Юрій запалив свічку, намагаючись ні на кого не дивитись. Його вже мучила таємна думка: чи не смішний він? Здавалося, ніби не смішний, та в той же час якось дивно виходило, що не тільки не смішний, а дивовижний, красивий і збуджує в жінках таємничу цікавість. Він зачекав, поки розгориться свічка, і, сміючись, щоб уберегти себе від чиєї-небудь кпини, ступив уперед і відразу потонув у темряві. Навіть свічка ніби згасла. І всім зробилося справді моторошно й цікаво.

– Дивіться, Юрію Миколайовичу, – закричав Рязанцев, – там, бува, вовки ховаються!

– У мене револьвер! – глухо відгукнувся Юрій, і голос його з-під землі прозвучав якось дивно, ніби мертвий.

Він обережно пробирався вперед. Стіни були низькі, нерівні та вогкі, як у великому льосі. Дно то піднімалося, то опускалось, і раз чи два Юрій ледве не зірвався в якісь ями. Він подумав, що краще повернутись або сісти, посидіти, а потім сказати, що зайшов далеко. Раптом позаду почулися кроки, що ковзали по мокрій глині, й уривчасте дихання. Хтось ішов за ним. Юрій підняв свічку над головою.

– Зінаїдо Павлівно! – здивовано скрикнув він.

– Саме вона! – весело відгукнулась Карсавіна, підбираючи сукню, щоби перестрибнути через яму. Юрієві було приємно, що це вона, весела, пишна, вродлива дівчина. Він дивився на неї блискучими очима і усміхався.

– Ну то ходімо далі! – трохи знічено запропонувала вона.

Юрій слухняно і легко пішов уперед, уже зовсім не думаючи про небезпеку і старанно освітлюючи дорогу тільки Карсавіній.

Стіни печери, складені з коричневої вогкої глини, то присувалися, ніби з мовчазною погрозою, то відступали і давали дорогу. Подекуди з них вивернулися цілі купи каміння й землі, а на їхньому місці чорніли глибокі западини. Громаддя землі, нависле над ними, здавалося мертвим, і щось страшне було в тому, що воно не падає, а висить непорушно, підтримуване якимось невидимим могутнім законом. Потім усі тунелі зійшлися в одну велику й похмуру печеру з важким повітрям.

Юрій обійшов її навколо, шукаючи виходу, й услід за ним ішли хиткі тіні та плями світла, що западало в темряві. Виходів було кілька, і всі завалені землею. В одному кутку печально догнивали рештки дерев’яного помосту, нагадуючи викопані з могили й покинуті дошки старої зогнилої труни.

– Мало цікавого! – сказав Юрій, мимоволі знижуючи голос. Громаддя землі тисло.

– А все-таки! – прошепотіла Карсавіна, блискучими від вогню очима роззираючись навколо. Їй було моторошно і вона несвідомо трималася ближче до Юрія, ніби шукаючи в нього захисту.

Юрій це помітив, відчувши якусь зворушену ніжність до краси та слабкості дівчини.

– Наче заживо поховані,– вела далі Карсавіна, – здається, гукни… і ніхто не почує!

– Напевно, – посміхнувся Юрій.

І в нього раптом запаморочилось у голові. Він скоса поглянув на високі груди, ледве прикриті тонкою малоросійською сорочкою, і на круглі пологі плечі.

Думка, що вона, власне, у нього в руках і ніхто нічого не почує, була такою сильною й несподіваною, що на мить у нього потемніло в очах. Та він одразу ж опанував себе, бо був щиро й непохитно переконаний, що зґвалтувати жінку – огидно, а для нього, Юрія Сварожича, взагалі немислимо. І замість того щоби зробити те, чого в цю хвилину йому хотілося більше за життя, від чого силою та пристрастю спалахнуло все його тіло, Юрій сказав:

– Спробуймо.

Дивне тремтіння в його голосі налякало її, йому здалося, що Карсавіна про все здогадується.

– Як? – спитала дівчина.

– Я вистрелю, – пояснив Юрій, виймаючи револьвер.

– А склепіння не обвалиться?

– Не знаю, – чомусь відповів Юрій, хоча був переконаний, що не обвалиться. – А ви боїтесь?

– Ні… Ну… стріляйте… – трохи відсуваючись, сказала Карсавіна.

Юрій простягнув руку з револьвером і вистрілив. Блиснула вогненна смуга, пороховий дим, їдкий і важкий, умить затягнув усе навколо, і глухий стугін тяжко і сердито покотився горою. Проте земля висіла так само непорушно, як і раніше.

– Ото й усе, – сказав Юрій. – Ходімо.

Вони рушили назад, і коли Карсавіна повернулася до Юрія спиною й він побачив її круті сильні стегна, знову те саме бажання прийшло до нього, і стало нестерпно важко з ним боротися.

– Послухайте, Зінаїдо Павлівно, – сказав Юрій, сам лякаючись свого голосу і питання, але прикидаючись безтурботним, – от цікаве психологічне питання: як ви не боялися йти зі мною сюди?.. Ви ж самі кажете, що коли гукнути, то ніхто не почує… А ви ж мене зовсім не знаєте…

Карсавіна густо спалахнула в темряві, але промовчала.

Юрій дихав важко. Йому було до болю приємно, ніби він ковзав над якоюсь безоднею, і в той же час до болю соромно.

– Я думала, звичайно, що ви порядна людина… – слабко й нерівно пролепетала дівчина.

– Дарма ви так думали! – заперечив Юрій, усе ще тішачись тим самим пекучим відчуттям. І раптом йому здалося: те, що він так із нею говорить, дуже оригінально і в цьому є щось особливе.

– Я б тоді… втопилась… – іще тихіше й дужче червоніючи, промовила Карсавіна.

І від цих слів у душі в Юрія виникло м’яке жалісне почуття. Збудження минуло, і Юрію зробилося легко.

«Яка славна дівчина!» – подумав він тепло та щиро, і усвідомлення чистоти цього тепла та щирості було йому настільки приємним, що сльози виступили в нього на очах.

Карсавіна щасливо всміхнулась, горда своєю відповіддю і його мовчазним схваленням, що передалося їй.

І поки вони йшли до виходу, дівчина з дивним хвилюванням думала: чому їй було не прикро, не соромно, а, навпаки, бентежно і приємно, що він спитав її про це.