Читать книгу Санін - Михаил Петрович Арцыбашев - Страница 3

Той найважливіший у житті час, коли під впливом перших зіткнень із людьми та природою складається характер, Володимир Санін прожив за межами сім’ї. Ніхто не стежив за ним, нічия рука не гнула його, і душа цієї людини склалася вільно і своєрідно, як дерево в полі.

Він не був удома багато років і коли приїхав, мати й сестра Ліда майже не впізнали його; рисами обличчя, голосом і манерами він змінився мало, та в ньому проступало щось нове, незнайоме, що визріло всередині й осяяло лице новим виразом.

Приїхав він надвечір і так спокійно увійшов до кімнати, ніби вийшов із неї за п’ять хвилин до того. У його високій плечистій постаті, у спокійному і трішечки, в самих куточках губів, насмішкуватому виразі обличчя під білявим волоссям не було помітно ні втоми, ні хвилювання, – і ті галасливі пориви, з якими зустріли його мати й сестра, якось самі собою погамувались.

Поки він їв і пив чай, сестра сиділа навпроти нього і дивилася, не відводячи очей. Вона була закохана в брата, як можуть закохуватися тільки у відсутніх братів молоді екзальтовані дівчата. Ліда завжди уявляла його чоловіком особливим. Вона хотіла бачити в братовому житті трагічну боротьбу, страждання і самотність великого духу, який не зустрів розуміння.

– Чого ти на мене так дивишся? – усміхаючись, спитав її Санін.

Ця уважна усмішка, разом зі спрямованим у себе поглядом спокійних очей, була постійним виразом його обличчя.

І, на диво, ця усмішка, що сама по собі викликала симпатію, відразу не сподобалась Ліді. Вона здалася їй самовдоволеною і нічого не говорила про страждання та боротьбу. Ліда промовчала і замислилась. Коли обід закінчився, мати ласкаво погладила

Саніна по голові й сказала:

– Ну, розкажи, як ти там жив, що робив?

– Що робив? – перепитав Санін, усміхаючись. – Що ж… пив, їв, спав, часом працював, часом нічого не робив…

Спочатку здавалося, що йому не хочеться говорити про себе, та коли мати почала розпитувати, він, навпаки, став охоче розповідати. Однак чомусь відчувалося, що йому зовсім байдуже, як ставляться до його розповідей. Він був м’яким і уважним, але в його ставленні не було інтимної близькості рідної людини, що виділяє з усього світу, і здавалося, що ці м’якість і уважність він просто випромінює, як свічка своє сяйво, – однаково на все.

Вони вийшли на терасу в сад і сіли на сходах. Ліда примостилася нижче й окремо, мовчки дослухаючись до того, що говорив брат. Невловна струминка холоду вже проникла в її серце. Гострим інстинктом молодої жінки вона відчула, що брат не є тим, чим вона його уявляла, і вона почала соромитися й ніяковіти, як при чужому.

Був уже вечір, і м’яка присмеркова тінь опускалася навколо.

Санін закурив цигарку, і легкий запах тютюну домішався до літнього дихання саду.

Він розповідав, як життя кидало його сюди й туди, як багато випало йому голодувати, мандрувати, як брав участь у політичній боротьбі і як залишив цю справу, коли вона йому набридла.

Ліда сторожко прислухалась і сиділа непорушно, красива і дещо дивна, як усі красиві дівчата у весняних сутінках.

Чим далі, тим більше з’ясовувалося, що життя, яке малювалося їй вогняними лініями, по суті було простим і звичайним. Щось особливе звучало в ній, але що – Ліда поки що не могла збагнути. А так виходило дуже просто, нудно і, як здалося Ліді, навіть банально. Жив він де випадало, робив що випадало, то працював, то тинявся без діла, очевидно, любив вино і знав багато жінок. За цим життям не видніла похмура та зловісна доля, якої хотілося мрійливій Лідиній душі. Наскрізної ідеї в братовому житті не було, нікого він не ненавидів і ні за що не страждав. Іноді в нього зривалися такі слова, які чомусь здавалися Ліді недоречними. Так, Санін мимохідь розповів, що якийсь час настільки бідував і обносився, що мусив сам латати собі брюки.

– Та ти хіба вмієш шити? – з ображеним подивом відгукнулася Ліда, їй це здалося непристойним, не гідним чоловіка.

– Раніше не вмів, а як довелося – вивчився, – з усмішкою відповів Санін, здогадавшись про те, що відчуває Ліда.

Дівчина злегка знизала плечима і замовкла, непорушно дивлячись у сад. Вона почувалася так, ніби, прокинувшись уранці з мрією про сонце, побачила небо сірим і холодним.

Мати теж відчувала якусь прикрість. Її боляче вразило, що син не посів у суспільстві того почесного місця, яке він мав би посісти. Вона почала говорити, що далі так жити не можна, що треба хоч тепер улаштуватися хоч якось пристойно. Спершу говорила обережно, остерігаючись дошкулити синові, та коли помітила, що він слухає неуважно, роздратувалась і стала наполягати вперто, з тупим старечим озлобленням, ніби син навмисно дражнив її. Санін не здивувався і не розсердився – просто дивився на неї лагідним байдужим поглядом і мовчав. Лише на питання: «Та як ти хоч житимеш?» – відповів з усмішкою: «Як-небудь!»

І за його спокійним твердим голосом і світлим незмигним поглядом відчулося, що це слово, яке для матері нічого не значить, для нього має всеосяжний, чіткий і глибокий смисл.

Марія Іванівна зітхнула, помовчала і сумно сказала:

– Ну, твоє діло… Ти вже не маленький… Ви пішли б у саду прогулялися, там тепер добре.

– Ходімо, Лідо, справді… Покажи мені сад, – сказав Санін сестрі,– я вже й забув, як там.

Ліда отямилась від задуми, також зітхнула і підвелась.

Вони пліч-о-пліч пішли по алеї у вогку й уже темну зелену глибину.

Будинок Саніних стояв на головній вулиці міста, але місто було маленьким, і сад виходив просто до річки, за якою починались поля. Будинок був старий, панський, з облупленими колонами і просторою терасою, а сад – великий, зарослий і темний, як темно-зелена хмара, що припала до землі. Вечорами в саду було моторошно, і здавалося, що там, у хащі й на запилених горищах старого будинку, блукає якийсь давній і понурий дух.

На верхньому поверсі будинку стояли порожніми просторі напівтемні зали і вітальня, у всьому саду була розчищена тільки одна неширока алея, і все теперішнє життя, скромне і тихе, тулилося в одному куточку. Близько до будинку жовтів посипаний пісок, рябіли кучеряві клумби, всипані квітами, стояв зелений дерев’яний стіл, де за доброї погоди пили чай і обідали, і весь цей маленький куточок теплів простим мирним життям, не зливаючись із похмурою красою розлогого запущеного саду.

Коли будинок сховався в зелені й навколо Ліди і Саніна постали лише мовчазні, непорушні й задумливі, як живі істоти, старі дерева, Санін раптом обійняв Ліду за талію і дивним, чи то лагідним, чи то зловісним, голосом сказав:

– А ти красунею виросла!.. Щасливим буде той чоловік, якого ти першим покохаєш…

Гарячий струм перебіг від його мускулястої, ніби залізної руки, гнучким і ніжним Лідиним тілом. Вона знітилася, затремтіла і трохи відсахнулася, ніби відчула наближення невидимого звіра.

Вони вже вийшли аж на берег річки, де пахло вогкістю та водою, задумливо похитувалась гостроверха осока і відкривався другий берег із далекими іскрами перших зірок.

Санін відійшов від Ліди, навіщось узявся обома руками за товсту суху галузку і, з тріском відломивши її, кинув у воду. Сколихнулись і побігли навсібіч кола, і, ніби вітаючи Саніна, як свого, квапливо закланялась осока.