Читать книгу Не судилось - Михайло Старицький - Страница 12

Дiя перша Вихід Х

Оглавление

Пашка i Катря виходять з кiнця кону по той бiк баркану.

Катря (зупинившись коло хвiртки). Ну, iди ж ти, а я тут почекаю.

Пашка. Ходiм разом.

Катря. Не пiду.

Пашка. Чому? Туди всi ходять; он до того будинку: там i школа.

Катря. Я й тут постою.

Пашка. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш i за матiр — чим i як слаба.

Катря. Та про це дiло, то, може б, до знахарки краще…

Пашка. То таки лiкар, вчений, а то… Он i люде всi дякують, що пособля.

Катря. Та я тим тебе i послухала, що ти про матiр нагадала, а сама б зроду не насмiлилась…

Пашка. То й добре: от i за матiр порадимось, i прогуляємось до Росi, бо ти все дома та дома, — аж занидiла.

Катря. Гуляти — то дарма; а от лiкар чи й пiде? Ми бiднi…

Пашка. Що ти? Вiн такий добрий; до самого найбiднiшого пiде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, — то й вилає добре!

Катря. Вiн сам тут сидить? Чи й…

Пашка (пiдморгує). Там i панич.

Катря. Геть!

Пашка. Та ну, справдi, ходiм! Адже ти хотiла й до школи ходити i про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!

Катря. Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер…

Пашка. А може, скажеш, Михайло не гарний?

Катря. То що?

Пашка. Як одягне жупан, та дорогим поясом пiдпережеться, та сиву шапку набакир, - i очi б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку!

Катря (засоромившись). Та годi вже! Чи так закохалася!

Пашка. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!

Катря. Отакої!

Пашка. Такої ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом i плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!

Катря. Вiн i спiва славно, голосно так та чуло; та все наших пiсень, тiльки таких, що я й не знаю… слухала б i не наслухалась!

Пашка. Бач, для тебе й спiвав!

Катря. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше i слово промовити з паничем, а вiн — нiчого, зовсiм простий, ласкавий: розказує таке все цiкаве, а часом смiшне, i так звичайно, з великою шаною… Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.

Пашка. Чого? Ото дурна! (Засмiялась).

Катря. Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвичаєна, — у дворi була.

Пашка. Такi ж люде. Ну, ходiм же, ходiм! Чого ми будемо тини пiдпирати, коло хвiртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).

Катря (озираючись). Як тут славно! Квiтки якi хорошi, дух такий…

Пашка. Хiба ти нiколи не була?

Катря. Нi, вперше. А то куди отi широкi стежечки?

Пашка. До горниць, до ставка. Хочеш — я тебе кругом обведу?

Катря. Нi, нi, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав… неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защемiло всерединi… Ходiм звiдси мерщi, бо мене чогось i сум, i страх огорта… краще другим разом.

Пашка. Вигадай ще!

Не судилось

Подняться наверх