Читать книгу Не судилось - Михайло Старицький - Страница 6

Пашка i Михайло.

З школи виходять дiти з книжками, кунштуками[21]; жарти i смiх стиха. Позаду кiлька дорослих. Наостанцi Пашка.

Старшi. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!

Пашка входить i озирається кругом.

Михайло (повернувся назад). Бiдна оця Жозефiна! Поневiряється на чужинi, без язика, без мови. Всяке аж сiкається принизити, осмiяти; а заступитись нема кому. I все ото гонить бiднiсть та доля щербата! А матiр яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрiв Пашку й хутко пiдходить). А! Здрастуй, Пашко! I ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).

Пашка. А вчитись до школи.

Михайло. Хiба?

Пашка. Авжеж! Думаєте — стара?

Михайло. Куди там! А тiльки здивувало мене, що ти нiчого перше не казала, а це здумала.

Пашка. А що ж? Захотiлось вивчитись на гулянках читати, щоб i самiй можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такi занятнi та втiшнi!

Михайло. Добре, добре єси задумала. I вивчишся?

Пашка. А чому ж нi? Аби хiть.

Михайло. А трудно здалося?

Пашка. Не так трудно, а якось нiяково з малими сидiти. От Варка Горбанiвна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.

Михайло. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати… А Катря де? Може, тут?

Пашка. Нi, вона дома; у неї мати чогось слабує, то нi на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, — ще за батька почала.

Михайло. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом i вчилися.

Пашка. Добре. А що, вам подобається?

Михайло. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брiвоньки — в свiтi нема!

Пашка. Чи ба, як у око впала! А от ви стережiться залицятись до неї.

Михайло. Або що? Хiба не можна любувати красою, тiшить серце розмовонькою дiвочою?

Пашка. Та то, що у неї Дмитро є.

Михайло. Хто ж це?

Пашка. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зiтхає).

Михайло. Ну, то й щасти боже; а менi що до того?

Пашка. А то, що Дмитро дуже заздрiсний, завзятий i Катрю коха без душi. (Зiтхає).

Михайло. Про мене, Семене, аби я Йван!

Пашка. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.

Михайло. Овва! Злякались!

Пашка. Нi, далебi, — вiн страшний!

Михайло. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тiльки постояти з дiвчиною, побалакати, — то вже й язики чешете. Хiба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотiв? Хiба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощi замiшати?

Пашка. Розказуйте, розказуйте! Так i повiрили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тiльки, аби час пробавити, а щоб про iнше й на думцi не мав?! Ще парубок — може, а що пан — зроду!

Михайло. Та я за панiв не обстоюю!.. Але, здається, я нiчим не образив нiкого, а зо всiма вами щиро, як з рiвними.

Пашка. Крий боже! За вас всi чисто… i Катря так, — боже! Питала навiть, чого пана Михайла третiй день не видко?

Михайло. Невже питала?

Пашка. I не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всi дiвчата за вами аж-аж-аж! А Катрi й надто сподобались. Тiльки й мови, що про вас…

Михайло. Брешеш!

Пашка. Далебi!.. Ага!.. А чого почервонiли? А тiльки що казали! (Смiється).

Михайло. Де там почервонiв? Пустуєш! То у мене звичка така… Адже, пам'ятаєш, як була маненькою у дворi та вмiстi гралися, то було цукеру тобi вкраду, та зараз i пiймаюся: спитають тiльки, а я й спалахнув!

Пашка. Пам'ятаю, пам'ятаю — ви добрi були. Ну, прощавайте ж!

Михайло. А ти куди тепер?

Пашка. Пiду до Катрi; може, витягну.

Михайло. Пiди, голубко, та виклич гуляти. Сьогоднi ж недiля.

Пашка. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).

Михайло. Будь ласка!