Читать книгу Маленька книга люке. Секрети найщасливіших людей світу - Мік Вікінг - Страница 4

Неподалік від будинку, де я проводив літні канікули в дитинстві, було велике поле. На ньому росла така висока трава, що ми з братом робили в гущавині тунелі та схованки й бавилися там цілими днями. Потім у червні траву косили, і той запах свіжоскошеної трави завжди переносить мене у щасливі дні дитинства.

Трава, зібрана в снопи, поволі жовтіла під літнім сонечком. Тоді я був упевнений, що насправді то величезні кубики леґо, розкидані йотунами – чарівними велетнями зі скандинавської міфології. Та це не зупиняло ні мене, ні інших хлопчаків із нашої вулиці, і ми споруджували лабіринти й хатки з того сіна та снопів, аж поки поля не прибирали перед традиційним запалюванням вогнища в день літнього сонцестояння. Може, цей звичай і належить до язичницьких обрядів, проте в наших краях він і досі залишається найулюбленішим. Північне сонце сідає і поступається місцем світлій ночі. У цей час по всій країні запалюють багаття, аби відсвяткувати середину літа. Адже данці – прямі нащадки вікінгів, тож ми страшенно любимо дивитися на все, що горить: свічки, вогнища, села. Це так красиво!

Не думаю, що я знав, що таке щастя, коли стояв босоніж на траві, тримав у руках кусень свіжоспеченого хліба, моє обличчя зігрівав жар вогню, а руки батьків лежали на моїх плечах. Та глибоко в серці я відчував, що присвячу кар’єру намаганням зрозуміти це.

Коли я був малим, то не мав достатньо слів, аби описати власні почуття. Але я певен, що мене гріло відчуття спільності, відчуття приналежності, відчуття домівки. Так само як і відчуття щастя. Це було моє «плем’я».

Здатність вогню та їжі об’єднувати людей є майже універсальною для всіх культур і не має географічних кордонів. Іноді, щоб створити відчуття спільності за обіднім столом, нам потрібно не більше, ніж просто запалити свічку.

Одного разу канадець Джаник, щойно взявши в мене інтерв’ю в Інституті дослідження щастя в Копенгагені, сказав мені: «Ледве не забув тобі сказати: прочитавши про хюґе, я пішов у магазин і купив два підсвічники. Тепер за обідом ми запалюємо свічки».

У Джаника та його дружини троє дітей: старшим близнюкам по вісімнадцять, молодшому синові – п’ятнадцять.

Якщо подивитися на походження українських слів «компанія», «компаньйон», англійського слова companion (приятель, співрозмовник), іспанського compan~ero (компаньйон, партнер, приятель) або французького compain (приятель, товариш), то побачимо, що всі вони походять від латинських слів com (спільно, разом) та panis (хліб), що означає «спільне споживання хліба».

«Спершу, коли я почав запалювати свічки, діти дуже дивувалися й казали: “Що це таке? У нас що – романтична вечеря? Чи, може, ви з мамою хочете повечеряти наодинці?” Знадобився певний час, щоб звикнути, а потім вони й самі почали запалювати свічки, коли обідали чи вечеряли. Та найголовніше, що тепер наші вечері тривають хвилин на двадцять довше, тому що… як би це сказати… свічки налаштовують дітей розповідати нам свої історії. Вони більше не ковтають їжу похапцем, а смакують вино і розповідають нам, як минув їхній день».

Обід і вечеря перестали бути лише часом споживання їжі. Це стало часом співпричетності.

Отже, спільне споживання їжі живить дещо більше, ніж просто наше фізичне тіло. Це живить нашу дружбу, посилює зв’язки, відчуття спільності – і ці чинники є життєво важливими для нашого щастя.

Подібні звичаї, пов’язані з їжею та вогнем, зокрема й за обіднім столом, можуть підвести до розуміння, що хороше життя спирається на зв’язок і мету. А також усвідомлення того, що наше багатство вимірюється не розмірами банківських рахунків, а силою взаємин, здоров’ям тих, кого ми любимо, і глибиною нашої вдячності. І того, що наше щастя випливає не з володіння новою машиною, а з усвідомлення себе частиною чогось більшого, частиною спільноти, у якій ми всі становимо єдність.

І під час роботи в нашому Інституті дослідження щастя, і за результатами Міжнародного огляду щастя ми побачили, що найщасливіші країни мають сильне почуття єдності, а в найщасливіших людей завжди є хтось, на кого вони можуть покластися у важкий час. Невипадково, що саме данці – не лише найщасливіший народ, а й ті люди, хто найчастіше зустрічається з друзями та родиною. І вони свято вірять у те, що друзі їх підхоплять, якщо вони падатимуть.

Щаслива порада:Їжте, як французи, – створіть власні ритуали їжі та вогню

Виділіть час на їжу. Поліпшіть свій обідній час, посидьте з друзями, родиною, колегами, повільно насолоджуйтесь їжею і компанією.

– Що на десерт?

– Без десерту. Одну каву американо, будь ласка.

Після лекцій у Парижі в мене випала вільна половина дня. Я вирішив пообідати в невеличкому ресторанчику неподалік Музею д’Орсе, між 5-м та 7-м округами.

– Ви відмовляєтеся від десерту й замовляєте каву американо в Парижі? Ви дуже смілива людина, – усміхаючись, відповів офіціант.

У Франції до їжі ставляться дуже серйозно. Це добре помітно в державних школах. Діти отримують обід із трьох страв, який складається із салату-закуски, основної страви (маринована телятина з грибами та броколі) і яблучного пирога на десерт. Ну і, звичайно, хліб і сир. Тканинні скатертини, справжні срібні прибори вказують на те, що ритуали, які супроводжують їжу, так само важливі, як і власне їжа. А далі треба сісти і спокійно, неквапливо поїсти. Французи їдять у компанії. Може, саме в цьому й криється причина того, що французи проводять більшу частину дня за вживанням їжі. І попри те, що люди тут за один раз з’їдають три страви і проводять купу часу за столом, у населення Франції найменший рівень зайвої ваги у Європі. Можливо, це через той факт, що перед телевізором людина з’їдає значно більше, ніж потрібно.

Згідно з дослідженням Університету Ліверпуля, опублікованим в «Американському журналі клінічного харчування», це поняття «більше» становить приблизно 25 %. І поки інші країни офіційно рекомендують дієти, якусь кількість овочів та фруктів, що необхідно вживати за день, однією з офіційних рекомендацій Франції є споживання їжі в компанії інших людей. І ми маємо прагнути робити це якнайчастіше.